"Котик спить, а горобчики навколо нього літають..."

Наталка КИСІЛЬ, “Україна і час”

|

або Як наша журналістка працювала вихователькою у дитячому садочку.

У дитсадку зранку активне життя починається раніше, ніж в інших організаціях і на підприємствах. Уже з половини восьмої тут гамірно. Щоправда, немає божевільного рейваху і “феєрверків”, бо ж малеча однаково ще трохи сонно плентається до свого садочка. Утім, найменша млявість швидко зникає, як тільки дітлахи опиняються у товаристві “подібних до себе”. І тут починається те, за що люди обирають і люблять професію вихователя у дошкільному закладі… Тож за що? Кореспондентка “України і часу” на один день влаштувалася вихователькою у дитячий садок № 131 у Франківському районі Львова.

Пролог

Це навпроти Чеського консульства. Багато дерев, взагалі вулиця зелена. На території дитсадка — різнокольорово. Автівки зупиняються, дрібненькі діточки відчиняють дверцята, обережненько висовують ніжки і вже впевнено крокують далі. Татусі і бабусі (чомусь переважно вони) ступають за своїми малими дещо зухваленькими, але дуже милими “начальниками”.

“Мені дуже подобається цей садок, — розповідає пані Ірина, бабуся трирічної Алінки Галицької. — Тут затишно і красиво, хороші вихователі, багате меню, взимку тепло. Та й місце розташування закладу нам дуже підходить”.

“Моєму внукові Стасу тут добре, — приєднується ще одна бабуся Любов Романівна. — Він вдома заявляє, що тут є дуже смачна горохова зупа, ми ж такої зварити не вміємо…”

Промені сонця пробиваються крізь листя бузку. До початку зміни залишаються лічені хвилини. Треба йти до дітей. Заздалегідь зазначу, що я протягом дня побуваю у кожній із шести дитячих груп — на різних заняттях, споживанні їжі і навіть на “сонній годині”.

Перший млинець

Пахне кашкою. Сьогодні на сніданок рис із молоком, хліб з маслом, затертий твердим сиром, і чай з лимоном. Малеча сьорбає молочне. Потроху підходить решта дітей: хто проспав, хто вередував і хто в дорозі застряг в автомобільному корку. Група “Малюк” нині після сніданку має заняття з аплікації. Отже, на сердечко з червоного паперу ми наклеюватимемо квіточки зі синього, кружечки (серединки квіточок) із жовтого і листочки із зеленого.

Я напівжартома звертаюсь до завідувачки дитсадка Любомири Степанівни Беднарчик, мовляв, зараз попсую чимало паперу, бо ж не дуже і вмію оту аплікацію вирізати. На що мені і вихователька, і завідувач товкмачать, що в цьому і суть: так і діти — один папір зіпсують, другий, а на третьому навчаться. Що тут скажеш — педагогіка.

Тож дітвора бере в руки пензлики. В маленькій мисочці мають клей. Фігурки з паперу заздалегідь вирізані. І процес рушив… Кажуть, гарний початок — половина справи. А наші сердечка з “наповненням” вийшли на славу. “Дякую вам дітки”. “Дякуємо вам”, — усі дружно відповідають.


А калина — не верба (пізнавальне заняття)

Біля групи “Пізнайко” — з двадцять пар мініатюрних босоніжок. Народ сидить на маленьких кріселках. Тема “Мій рідний край”, підтема “Калина”. Тут теж цікаво. Діти спершу пробують калину на смак, розглядають її кісточку у формі сердечка. Дивуються. Усміхаюся, перешіптуються. За цей час ти маєш їм розповісти, що калина — один із символів України, символ дівочої вроди, життя, вогню. Потім діти повинні намалювати ягоди чи гілочку калини.

Час спливає непомітно, і настає година прогулянки. О, це щось! Діти люблять свіже повітря, пісочок. Вони бавляться у різні так звані сюжетно-рольові ігри: доньки-матері (це дівчатка), будівництво доріг — автомобілі возять пісок й інші будматеріали (це хлопчики). Втім, на вулиці для малюків не лише довільна програма. Вихователь мусить мати про запас низку забавок, в яких братимуть участь усі і щоб усім було весело.

Отже, гра “Котик і горобчики”. Відбувається усе так: я — котик і маю вдавати ніби сплю. А навколо котика літають (бігають) горобчики (дітлахи). Потім вони немов ненароком доторкаються до сплячої тваринки. Кіт каже: “Няу-у-у”, і горобці розлітаються (розбігаються) в різні боки. Він їх ловить, одне слово, радості повен міх.

“Можна я не буду очка заплющувати?”

Тим часом, поки уся “маленька країна” вовтузилася і гасала, зносячи хмари куряви на дворі, під дитсадок приїжджала машина з продуктами. На обід сьогодні рибний суп, салат з капусти, котлети, компот зі свіжих яблук. Мені пояснюють, що діти, коли набігаються на вулиці, а потім ще ситно поїдять, у “сонну годину”, яка за режимом настає після обіду, всі сплять як “має бути”. Хто ж не хоче, тому казочку тихенько читають. Або коли дитина все ж просить: “А можна я не буду очка заплющувати?”, їй дозволяють піти у сусідню кімнату трохи помалювати чи поліпити з пластиліну.

“Усі стаємо рядочком і йдемо на обід”, — говорю я до дітей і згадую мультик про Петрика П`яточкіна, який завдавав чимало клопоту своїй виховательці. Мені, на щастя, такого “Петрика” не дісталося. Дітлахи чемненько, позбиравши свої відерка і лопатки, вишикувалися у колону. З їдальні уже смачно пахнуло. Майже кожен малюк, відчиняючи свою шафку з ідентифікаційним маркуванням (“зайчик”, “жолудь”, “їжак”, “мурашка”, “екскаватор”, “ящірка”, “ножиці”), ставить туди іграшки, і уже помітно, що дітки “нагуляли апетит”…

P.S. Коли малеча повкладалася спатоньки, мене теж пригостили обідом. Знаєте, смачно, як у дитинстві. Але порції — як для дорослого. Чи, може, я просто поринула у дитинство? Але ж там так добре…

P.P.S. Усіх дітей, батьків і вихователів редакція “України і часу” вітає з 1 червня — Міжнародним днем захисту дітей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *