Ірина Старовойт: “Нам треба асоціювати Львівський університет з Антоничем”

Український поет Богдан-Ігор Антонич був випускником Львівського університету. Однак цей навчальний заклад не надто голосно асоціює себе з цим поетом.

Про важливість такої асоціації сказала під час презентації двох антоничівських видань філолог Ірина Старовойт.

Антонич, який прожив неповні 28 років (6 липня минає 70 років від дня його смерті), створив поезію, що сформувала багатьох сучасних українських поетів (Ігор Калинець, Ігор Римарук, Юрій Андрухович, Віктор Неборак…). Його постать і творчість трактували неоднозначно і за життя, і після смерті. Антонич дотепер зумовлює довкола себе чимало дискусій. Прикро, що частина їх обмежується послідовним несприйняттям будь-якого нового, незвичного погляду, у якому вбачають крамолу, посягання на національні святині — Шевченка, Франка, Лесю Українку, Антонича…

Однак нові інтерпретації з’являються. Авторка однієї з них — професор Варшавського університету Ліда Стефановська, чию монографію “Антонич. Антиномії” (видавництво “Критика”) презентували у Дзеркальній залі університету імені Івана Франка. В основі цієї інтерпретації — двомовність поета та його зануреність у польську культурну традицію. “Без цього Антонич не був би Антоничем, — каже Лідія Стефановська. — Українська мова для нього, лемка, як і для мене, лемкині, є вивченою, а це неминуче позначилося на його поезії. Може, з погляду філологічного доцільно брати це слово в лапки”. Антоничева поетика, за словами дослідниці, — це поетика антиномій, постійної боротьби.

За словами Ірини Старовойт, у двохтисячних роках, крім монографії Лідії Стефановської, не з’явилося інших інтерпретацій творчості Антонича. І перша презентація цієї книжки відбулася у Львові. “Я з цієї книжки довідалася про своє місто більше, ніж з деяких видань, які декларують “Львів” у назві. Антонич — поет, яким захоплюєшся в молодості і який змушує повертатися до нього в старшому і в старішому віці. Це один із важливих випускників Львівського університету. І нам треба асоціювати цей університет з Антоничем також”, — зазначила пані Ірина.

Ще однією презентованою антоничівською книжкою була видана в “Літописі” двомовна книга поезій Богдана-Ігоря Антонича “The Grand Harmony” в перекладі професора Пенсільванського університету Михайла Найдана.

“Дехто не вважає “Велику гармонію” цінною книжкою Антонича. Я ж, навпаки, думаю, що тут дуже зрілий вірш, глибокі думки”, — зазначив перекладач. З ним погодився поет Віктор Неборак: “Я також вважаю цю книжку дуже доброю книжкою Антонича. У тоталітарні часи вона не потрапила до збірки його поезій, бо тоді треба було робити з Антонича якщо не атеїста, то пантеїста. Навіть у виданні 1989 року вміщені там коментарі Дмитра Павличка не спонукали мене перечитати “Велику гармонію” — навіщо, думалося, витрачати час. Ця збірка має свої загадки: 80% віршів написано впродовж одного тижня в березні 1932 року, кілька — у березні 1933, однак збігаються дні тижня і числа, що неможливо. Може, це помилка, і всі вірші написано 1932-го — трагічного для України року, і звідси — пряме екзистенційне звернення до Бога. Антонич є Антоничем у цій книзі. У 22 роки так думати про смерть…”.