Верховна Рада України нарешті встановила історичну справедливість, прийнявши 28 листопада минулого року Закон “Про Голодомор в Україні 1932-1933 років”. Цей закон трактує Голодомор як геноцид проти українського народу.
Цілою низкою статей названого закону передбачено зобов`язання органів державної влади та місцевого самоврядування, які стосуються і нас усіх — громадян України. Наведемо витяг з тексту документа:
“…брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення і збереження національної пам`яті Українського народу;
сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932-1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України;
вживати заходів щодо увічнення пам`яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932-1933 років в Україні, в тому числі спорудження у населених пунктах меморіалів пам`яті та встановлення пам`ятних знаків жертвам Голодомору…”
Виходячи з вимог закону та дослухаючись до своїх читачів, редакція тижневика “Україна і час” започаткувала відповідну тематичну сторінку, звернулася із проханням відгукнутися до живих свідків, які пережили найжахливішу трагедію всіх часів та епох історії українського народу.
Письмові свідчення надіслали люди різного життєвого досвіду і фаху, які, попри тягар прожитих років та пройдені випробування долі, не втратили віри у духовну міць свого народу і прагнуть зберегти та примножити його історичну пам`ять як запоруку згуртування і подальшого розвитку української нації. Отже, їм слово.
Віктор БОЙКО, Новий Розділ, Львівська область:
“Рядки віршів, які надсилаю до редакції, — це трансформована таким чином трагічна розповідь моєї родини і тих багатьох людей, кому випала гірка доля жити у страшні часи Голодомору. Це розповіді мого діда Миколи, моєї бабці Олександри Ніковських, це спогади моїх дорогих односельців — мешканців села Глиняна Балка, що на Черкащині. Всіх їх тримала за горло кістлява рука Голодомору, інспірованого тогочасним режимом.
Відлуння 33-го
“Мамо, хліба! Мамо, хліба!” —
Відлунням стогін у імлі.
То той проклятий
Тридцять третій,
Що виринає з-під ріллі.
І поле зоране в рядочки
В тумані —
Ось на цьому тлі
Я бачу:
Сплять сини і дочки
Моєї рідної землі.
Коли смеркає за порогом,
Із пам`яті, із забуття
Встають рядами
Перед Богом
Загублені людські життя.
І в тиші голос: “Хліба! Хліба!”
Стискає серце від жалю —
Це знов голодний
Тридцять третій
Болить мені, і я не сплю.
І знов, і знов видіння бачу:
Як умирає чиясь мати
І як малесенька дитина
Холодні смокче, мертві груди
Десь на дорозі біля тину.
Червонопикі комісари,
Сатрапа здійснюючи волю,
Кривавий урожай збирали,
Людськії знищували долі.
І жниварі Содому цього
Скололи землю шомполами,
Поправши всі закони Бога,
Прикладом грюкають у брами.
Три колоски як злочин стали.
Кривава крутиться машина,
Щоб українці не повстали,
Їх треба нищить геноцидом.
І нищили, і смерть косила —
Кругом границі і кордони…
І стогін “Хліба! Хліба!”
У цім страшнім Армагеддоні.
Микола ПЕТРЕНКО, поет, народився 1925 року у Лохвиці на Полтавщині, живе у Львові:
“Він не до нашого класу ходив, а звали Яшком. Вже на тепло повертало, волік він повз нашу хату забитого пса. Побачив нас із Сергієм, зупинився передихнути. Там, де в собаки рана була, вже черви роїлися, але Яшка це не турбувало: окрім того місця, є ще он скільки місця для харчу…
Коли сусідський Іванко помер, ми й не зауважили. Він не ходив кілька днів, на вулицю не показувався… Схоронили його в садочку, могилка така маленька, хрестик з двох патичків…
Старша сестра разом зі своєю подругою Валею вирішили більше не терпіти. Пішли на луки топитися. Дядько Панько застав їх там, коли вони роздягалися. Нагнав додому, вмовляв, стидив…
Зібрала мати крайки, рушники, свої вишиті сорочки, скатертину ткану, поїхала обмінювати на маляс та макуху, дерть та висівки. А верстати ж потрощили разом з іконами, щоб колгоспники на приватній роботі часу не марнували…
Чи були випадки людоїдства? Мені, хлопчикові, тоді щось подібного не випало знати. Проте по селах розповідали, що траплялося. Але писати про таке мені б не хотілося. Я багато в житті бачив різного, жахливого, кривавого. А от навіть читати про таке понад силу нормальної людини. Проте читав, і саме про випадки 33-го. Вперше то мені трапилось у гітлерівському концтаборі “Штокбах”. Товариш дав почитати збірку Олександра Олеся “Кому повім печаль мою”. Сильні, вражаючі вірші. Проте один з них, саме той, в якому йшлося про материнський канібалізм, мені видався зайвим, бо це лежить поза людським сприйняттям”.
Мирослав ГРЕДІЛЬ, “Україна і час”