Олександр Довженко просив поховати своє серце в Україні - „Високий Замок“, 9 вересня

|

10 вересня виповнюється 110 років від дня народження цього славетного кінорежисера. 11 вересня є Днем українського кіно.

“Я хочу жити на Вкраїні. Щоб не було зі мною. Хай навіть скоротять мені недовгі вже мої літа, я хочу жити на Вкраїні. Нехай зневага і зло людське вирують круг мене. Хай кличуть мене ворогом народу безсоромні й жорстокі службовці-людожери, якщо їм треба так. Я України син, України”.

О. Довженко.

Переоцінити внесок Олександра Довженка в нашу духовну скарбницю неможливо, як неможливо виміряти біль і розпач, породжені в душі цього Художника цькуваннями сталінських сатрапів. Для фахівців і шанувальників кіно нинішній рік – довженківський: виповнюється 110 років від дня народження цього Гомера нашого часу.

Довженко – класик світового кіно, і його фільми є візитівкою нашого національного кінематографа (попри те, що й досі за кордоном його подекуди сприймають як представника російської культури). А ще він – чудовий письменник, який почався в роки війни і вивершився чудовою прозою кіноповісті “Зачарована Десна”. І художник. Малюнки Довженка у середині 20-х років минулого століття були доволі популярними.

У кіно Довженко прийшов не юнаком, а 32-річним, із значним життєвим досвідом. Нічого (як згодом відверто скаже) не вміючи в кіно, але відчуваючи, що саме у мистецтві екрана зможе здійснитися як художник. У нього не було пересічних картин. Кожна була наповнена особливою естетикою, яку ні з чим не порівняти. Кожна по-своєму передавала дух того історичного часу, якому належала. Він швидко став майстром. Уже друга повнометражна картина Довженка “Звенигора” (1928) була визнана шедевром. Знаменитий Ейзенштейн писав тоді: “…картина все більше і більше починає “лунати” чарівною красою. Красою самобутньої манери мислення. Дивовижним сплетінням реального з глибоко національною поетичною вигадкою. Гостро сучасного і разом з тим міфологічного. Гумористичного і патетичного. Чогось гоголівського…”.

“Звенигора” – це результат творчих імпульсів, інтенсивного літературного й мистецького життя України, довкола якого дедалі щільніше стискався ідеологічний зашморг. Багато хто з кінокритиків вважає, що після “Звенигори” Довженко вже не мав змоги реалізувати жодного фільму так, як хотів би і міг. “Арсенал” вийшов під тягарем чужої концепції, “Щорс” був накиненим від початку і до кінця, і не без участі Сталіна. “Аероград” і “Мічурін” – фільми, зроблені на чужині, на чужі теми, з чужими ідеями. Вони могли бути створені ким завгодно. А у “Звенигорі” здійснилася його творча фантазія, якій не судилося повторитися. Вона відродиться лише в українських “шістдесятників”: “Тіні забутих предків”, “Криниця для спраглих”, “Вечір на Івана Купала”, “Камінний хрест”.

У 1930 році Довженко створює свою знамениту картину “Земля”. Її одразу піддають гострій критиці видатні діячі культури – В. Пудовкін, О. Фадєєв, Д. Бєдний. Останній написав на неї злий фейлетон. Після цих виступів Довженко посивів.

Проте фільм з успіхом демонструвався на Всесвітній олімпіаді мистецтв у Москві, а потім з тріумфом пройшов екранами світу: в Англії, Америці, Італії, Японії, Франції. “Землю” порівнювали з Дев’ятою симфонією Л. Бетховена. Це останній “німий” фільм Довженка і, можливо, найкращий – вершинний фільм усієї німої епохи радянського кіно. У 1958 році картину “Земля” на Брюссельському кінофестивалі назвали в числі 12 видатних стрічок всіх часів і народів.

На ІІ Міжнародному кінофестивалі у Венеції у серпні 1934 року відбувся перегляд фрагментів його фільму “Іван”. “Героєм вечора, безперечно, був Довженко, – писала італійська преса. – Довженко довів нам, яким великим може бути екран, якщо він осяяний думкою геніального художника”.

Олександр Довженко створив справжній авторський кінематограф. Він був одним із небагатьох кінорежисерів, кому не було протипоказано писати для себе сценарії. Три його пізніші сценарії – “Поема про море”, “Повість полум’яних літ”, “Зачарована Десна” – ще знайшли своє екранне втілення, а ще два – “Тарас Бульба” і “Відкриття Антарктиди” – так і залишилися нездійсненими. Як не екранізувалася і навіть не публікувалася в той час його кіноповість “Україна в огні”.

На обговоренні сценарію фільму “Україна в огні” Олександра Довженка у Кремлі. (31 січня 1944 року. Засідання політбюро. Веде засідання Сталін. Присутні: Молотов, Маленков, Берія, Микоян, Хрущов, Щербаков. Під стіною сидить Довженко). Сталін (цитата за стенограмою): “Ваш сценарій “Україна в огні” – це спроба ревізувати ленінізм. Це вилазка проти нашої партії, проти радянської влади, проти колгоспного селянства, проти нашої національної політики. Це ворожа вилазка, яка має за мету проревізувати ленінізм. Те, що автор озлоблений, свідчать такі факти. Жодного позитивного героя у сценарії нема. Ви послухайте, як автором показані радянські люди. Він вивів тип радянського працівника – голову сільради – з геть усіма негативними рисами. Вивів дурня, ледаря, гультіпаку. Причому цього неробу і дурня, за словами автора, поставила партія. Тут автор виступає прямо проти радянських людей”.

Дивно, що після такого обговорення сценарію “Україна в огні” Довженка з Кремля відпустили додому. Живим.

Довженко чекав розправи. Та Сталін його не розстріляв, бо мав надію, що рано чи пізно митець з України зробить про нього фільм.

Відтоді ніщо з того, що писав Довженко, не могло видаватися без спеціального дозволу. Його звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, перевели режисера першої категорії на режисера третьої і приписали до Московської кіностудії. Він міг їздити до Києва тільки з візитами, але мав жити у Москві. Бюрократи блокували все, до чого він прикладав руки. Протягом 12 років, що залишилися йому для життя, Довженко мріяв про одне – повернення додому. День за днем він стояв біля вікна у своїй кімнаті, притиснувшись чолом до скла, дивлячись вниз на рух машин, потім ішов до свого столу, розгортав щоденник і писав: “Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з усім, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі понад усе, чому служив, чому радувався. Я ніби напророчив собі злу долю у творах. Прощай, Україно. Прощай, рідна дорога моя земле-мати. Я скоро помру. Умираючи попрошу вирізати з грудей моїх серце і хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лоні, під твоїм небом у Києві, десь над Дніпром, на горі. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось, не проклинаючи ні однієї з чужих земель”.

25 листопада 1956 року серце митця зупинилося. Не стало генія, розіп’ятого на хресті суперечностей епохи. Режисера, який і досі залишається найзагадковішою і найнезбагненнішою особистістю ХХ століття.

У 1995 році була заснована Державна премія України імені О. Довженка. А рішенням вищої академічної ради загальнонаціональної програми “Людина року-99” Олександра Довженка (разом з М. Грушевським і В. Вернадським) визнали Людиною України ХХ століття.

Роман Давид

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...