„Свої брюки я побачила на дружині покидька, який мене згґвалтував“

У Львові розпочався судовий процес над псевдотаксистом, який насилував та грабував дівчат. Журналіст “Високого Замку” розповідає історію лише однієї жертви. А таких трагедій – понад тридцять!

Коли прошу Соломійку розповісти про той клятий вечір і ніч, її обличчя полотніє. Сильний біль видають очі: сльоза котиться за сльозою. Переді мною тендітне, беззахисне дівчатко, яке переконане, що цей біль назавжди, що життя понівечене. Ще важче дивитися на її матір… Жінка вагалася, чи ділитися своїм горем з незнайомими людьми. Та згадувала і згадувала тих дівчаток, яких бачила у коридорі суду – товаришок по нещастю її дитини – переляканих, аж зелених від переживань – і наважилася. Бо якщо всі будуть мовчати, якщо не засуджуватимемо цинізм і байдужість, з яким певна частина суспільства ставиться до фактів сексуального насильства, то незабаром взагалі боятимемося дихати.

Леся, мати Соломії, підігріла вечерю і з хвилини на хвилину чекала дочку з роботи. Вона завжди переживала, чекаючи її з другої зміни – час бо пізній. Якщо Соломія закінчувала роботу після 23-ої, то встигала на маршрутку, і мати чи батько виходили їй назустріч. Якщо зміна затягувалася, дівчина за одним і тим же номером (так вона домовилися з батьками) викликала таксі, попереджала по мобілці батьків, що виїжджає, і вони чекали її біля під’їзду… Так і цього разу: вона зателефонувала додому, сказала, що вже їде. Та минуло п’ятнадцять, двадцять п’ять… сорок хвилин, а донька не приїжджала. Батьки не знаходили собі місця: мати дзвонила диспетчеру таксі, та запевняла, що ніяких “лівих” замовлень не давала… Батько підняв сусіда, і вони на машині кинулися у пошуки. На біду, ніхто із Соломійчиних співробітників не бачив, в яку машину сіла дівчина. З найгіршими передчуттями їздили вулицями, якими таксі могло прямувати до їхнього дому…Пошуки тривали до ранку. І ось перед шостою годиною подзвонила Леся: Соломія прийшла. Жива. Дівчина переступила поріг дому на світанку – в крові і багнюці.

Плакала не тільки мати, – батько теж не міг стримати сліз горя і розпачу…

Таксі викликали?” – відчинив двері водій. Соломія кинула на нього погляд: охайний, привітний, нічого підозрілого. Тому, коли авто повернуло у протилежний керунок від її дому і чоловік за кермом заявив, що має намір з нею “покататися-розважитися”, перелякалася… З агресивної реакції водія відчула, що задумав лихе. Таксі мчало проспектом Чорновола до Брюхович. Дівчина вимагала зупинити машину, та водій заблокував двері і додав швидкості. Спробувала вмовляти, зверталася до його совісті і навіть, наївна, щось цитувала з Біблії про непорочне ложе, про гріх, яким обтяжує свою душу…У руках тримала Новий заповіт – як рятівну соломинку.

… Машину вів впевнено. У лісових хащах їхав з виключеними фарами, але не плутався – знав уночі дорогу як свої п’ять пальців. Вихвалявся, залякував: “Я тут до тебе з однією таке робив!” (Згодом, у залі суду, Соломія почує свідчення іншої дівчини, якій цей покидьок погрожував: “Будеш вириватися – засуну монтувалку в…”. Ще іншу примусив робити усякі паскудства). Зупинив машину, виключив габарити, і дівчина опинилися у потойбічному мороці. Заблоковані вікна, відкручена ручка дверей і удар – аби не пручалася… “Краплі дощу, такі важкі краплі, тупо барабанять по машині”, – Соломія повторює й повторює це, згадуючи ту ніч … Вона думала, що це час її смерті. А що могла думати, коли, лишивши її, паралізовану страхом, взявся шукати щось у багажнику, і у цілковитій темряві вона почула звук важкого заліза. Потім відчула його лапи на собі – шукав коштовності, зняв сережки, годинник, ще й поцікавився, чи браслет, що у неї на руці, золотий (“Барахла не беру”). Перебрав її речі, заліз у її рюкзачок, пограбоване по-господарськи переніс у багажник. (Згодом виявиться, що він забрав і паспорт, і ключі від квартири). Тоді повернувся і наказав вийти з салону – “протерти скло”. Та тільки-но дівчина ступила у темряві на землю, машина рвонула з місця… Вона залишилася сама-самісінька у пастці нічного лісу.

“Я тупо пішла, – чую зболений голос Соломійки. – Спочатку на звук того проклятого таксі, на фари, які цей нелюд знову включив… Лив дощ, під ногами хлюпало… Десь заливався собака… Не знаю, чи марила, чи справді бачила коня…Вийшла на якісь маленькі хатки – мабуть, дачі. В одному вікні світилося, підійшла до зачиненої хвіртки, довго кричала, просила допомогти – не докричалася. Знову пішла. Вийшла на цвинтар, думала, там і впаду назавжди…” Скільки пройшла кілометрів, поки дісталася до міста, не знає. Дочвалала до багатоповерхівок… “Подзвонила у двері першої-ліпшої квартири – не пустили. Зглянувся хлопець, який повертався з вечірки, побачив мене біля свого дому і викликав таксі”. Таксист, старший чоловік, зрозумів, що трапилося нещастя. Він переконував напівживу від пережитого дівчину відразу поїхати у райвідділ міліції. Та вона хотіла додому…

Потім були заяви у міліцію, медичні обстеження, страх виходити на люди. Не життя, а круги пекла, коли треба вистояти під шквалом непристойних запитань, поглядів, цинічних натяків і просто байдужості. Та є у цій чорноті один світлий проблиск: оперуповноважений карного розшуку Шевченківського райвідділу міліції виявив батьківську тактовність, яку не часто зустрінеш у людей з міліцейськими погонами…

Були безсонні ночі і тривожні дні, розтягнуті на довгі місяці, поки злочинця шукали. Мати кружляла вулицями, зазираючи у всі таксі, шукаючи того покидька.

Довелося Соломії знести ще один удар. Якось вона йшла вулицею, а їй назустріч – дві жінки з малою дитиною. Дівчина кинула на них погляд і ледве стрималася, щоб не закричати: на молодій жінці були її брюки! Помилитися не могла: ці брюки оригінальної, “не базарної” моделі дісталися Соломії у подарунок від родички з-за кордону. Ледве дійшла додому – сили відмовили, і довелося викликати “швидку”. Так вона “познайомилася” з дружиною, тещею та сином людини, від якої зазнала наруги.

…Тихі сутінки вгамовують біль, що застряг осколком у грудях. Ми сидимо утрьох на кухні. До чаю ні мати, ні донька не торкнулися. Шукаю слів розради, але що тут скажеш?! Ще треба пережити суд. Ще раз, тепер у залі суду, відчути жах зґвалтування. “Не знаю, чи всі дівчата витримають процедуру допитів, адже ми не захищені від непристойних питань. Часом здається, що судять не того покидька, а потерпілих. Можливо, “таксист” саме й прагне засоромити дівчат, виставити їх, як розпусниць, щоб вони не приходили давати свідчення”, – чую від Соломії та Лесі. Адже на таких судових процесах можна почути: “Скільки разів він у тебе увійшов?”, “А як ти думаєш, чому він усіх ґвалтував, а тебе тільки пограбував?”, “А як ти розставила ноги?”… Розумію, що без “брутальних” запитань у таких справах не обійтися. Але мусить бути межа, яка розділяє протокольну необхідність і цинізм. Хтось з “розумників” (чоловічої статі) знаходить для “таксиста” виправдання, мовляв, з-понад трьох десятків зґвалтованих були такі, що своєю зовнішністю і поведінкою провокували “хлопчика” до насильства. Що ж, можна вбрати усіх молодих і вродливих дівчат у спідниці “прощавай, молодість”, накласти табу на косметику, примусити їх опускати очі долу, заборонити виходити після восьмої вечора на вулиці, щоб “хлопчик” не впадав у гріх сексуального насильства. Та чи не простіше сексуально заклопотаного дикуна каструвати та ізолювати від суспільства? Вибачте за емоції, але гидко слухати теревені, які часом точаться навколо подібних судових справ.

Чимало дівчат не сказали батькам про біду, яка з ними сталася (“У мами хворе серце”, “А ми недавно поховали батька”, “Я боюся, що мене рідні не зрозуміють, і буде ще гірше”, – таке можна почути від дівчат, яких викликали на суд). Багатьом не по кишені адвокат. І це страшно, що дівчата переживають біду самотужки – психологічна травма може мати важкі наслідки. Майже усім жертвам потрібні кваліфіковані психологи: є дівчата, які досі бояться виходити на вулицю, сідати у транспорт, у кожному перехожому бачать потенційного ґвалтівника.

…За цей рік, що тривало слідство, Соломійка схудла, мабуть, на 10 кілограмів! “Ти хоч спиш? Чи все думаєш про одне?” – запитую і чую: “Мені часто сниться та страшна ніч. Але уві сні усе добре закінчується – я тікаю з машини, і страховисько у людській подобі не може мене наздогнати”. Та знову приходить ранок, і щось треба робити, аби віра в життя, у людей, у справедливість не покинула назавжди…

Тетяна ВЕРГЕЛЕС

Коментар фахівця

Головний психолог Західноукраїнського центру “Жіночі перспективи” Світлана Бєляєва

Я багато працювала з дівчатами, які пережили зґвалтування. Усі вони по-різному реагували на пережитий стрес. Були такі, що не хотіли виходити на вулицю, перестали відвідувати інститут, замикалися у собі і намагалися самотужки пережити трагедію. Були й такі, що прагнули помсти і навіть просили знайомих хлопців покарати кривдника. Тому універсального рецепту, як пережити цю важку психологічну травму, не існує – усе дуже індивідуально.

Але є кілька загальних правил. Перше – не залишатися з бідою наодинці, відразу ж поговорити про проблему з людиною, якій ви беззастережно довіряєте. Це може бути подруга, мама, хтось із близьких. Дуже добре, якщо це буде фаховий психолог, який уважно вислухає, допоможе дівчині чи жінці зрозуміти, що життя триває і що, як би вона не була одягнена, як би не поводилася, – вона не винна у тому, що сталося. Винен завжди кривдник. Жодна людина не має права доторкнутися до іншої без її згоди.

Жінка, яка пережила насильство, може звернутися у центр “Жінка для жінки” – тел. 297-18-29.