Філіп де Сюремен, посол Франції в Україні: „Ми маємо співпрацювати значно більше”

Під час свого візиту до Львова Надзвичайний і Повноважний Посол Франції в Україні Філіп де Сюремен побував у редакції “Львівської газети”. Про співпрацю між нашими країнами, яка триває понад десятиліття, та столітні взаємостосунки в галузі культури, із паном послом розмовляли журналісти “Газети”.

– Нагодою для вашого приїзду у Львів стала “Французька весна”. На які результати сподіваєтеся від цього масштабного проекту?

– Першою нашою метою була відповідь на Дні української культури, які називалися “Погляди на українську культуру” і відбувалися в Парижі 1999 року. Як з українського, так і з французького боку до них була прикута велика увага. Квітень для “Французької весни” вибрали невипадково. Другою причиною є те, що напередодні розширення Європейського Союзу, яке відбудеться 1 травня, ми хотіли показати, що Україна є для нас важливою. “Французька весна” відображає те послання, яке Жак Ширак спрямував Україні, а культура є тією галуззю, в якій наше співробітництво відбувається найбільш плідно. Я б хотів назвати ще одну причину: був переконаний, що це матиме успіх, свідчитиме, що тут нас дуже добре приймають. Хотів показати французам, що Україна є тією державою, з якою ми маємо співпрацювати значно більше, ніж зараз. “Французька весна” дозволить музикантам, акторам, художникам, усім, хто бере участь у цих заходах, налагодити тісні контакти з українськими митцями. Досвід показує, що саме ці контакти будуть продуктивними та тривалими. Я знаю, що художники, які вперше приїхали в Київ, щоб представити свою виставку, повернулися до Франції з дуже спокусливими пропозиціями. Фанні Ардан ніколи не могла уявити, що її так добре знають в Україні, і тепер актрису можна вважати новим адвокатом для України. Імовірно, я трохи забігаю наперед, але думаю, що це буде заохоченням для подальших обмінів.

– Збоку Франція виглядає унікальною країною, коли йдеться про те, скільки уваги держава приділяє культурі. Чи так є насправді?

– Це правда. Яким би не був французький уряд, він приділяє багато уваги культурі, незалежно від своїх політичних переконань. Звичайно, не для того, щоб контролювати культуру, а для того, щоб дозволити мистецтву, різним видам творчості, розвиватися й урізноманітнюватися. Основна наша мета – забезпечити та розвинути культурну різноманітність, яка є своєрідною противагою світовій глобалізації. Ми повинні захищати нашу культурну ідентичність, тому французький уряд підтримує розвиток, наприклад кіно, але не лише вітчизняного.

– Франція відома мистецтвом, яке має досить легкі зовнішні форми і яке легко експортувати, яке є зрозумілим за кордоном. Чи не могли б ви розповісти про ту частину французької культури, яка менше “видима” для іноземців, зокрема про книжкову культуру. Чи підтримує уряд бібліотеки, розвиток друкованого слова?

– Бібліотеки – це добрий приклад. Однією з найбільших інвестицій останніх років стала велика бібліотека в Парижі, навколо якої тривала жвава полеміка. Суперечки точилися і про архітектуру споруди, її наповнення. Однак Національна бібліотека отримала нове приміщення. Урядова підтримка культури помітна не лише в Парижі, але й у регіонах, де все більше коштів виділяють для відновлення та спорудження бібліотек.

Я би хотів додати, що культурне життя більше не концентрується в Парижі. Дедалі більше цікавих заходів відбувається в регіонах. Зараз дуже пришвидшився розвиток фестивалів: практично впродовж усього літа у всіх куточках Франції відбуваються різноманітні фестивалі.

– Напевно, коли ви потрапили в Україну, зауважили, що українська мова не є в нашій державі домінуючою. Під час дискусій стосовно статусу української мови часто у приклад наводять Францію. Що саме з французького досвіду захисту мови варто було б запозичити Україні?

– Кожна країна має власний спосіб відчувати національну ідентичність. У Франції її формують дві речі: французька мова як вияв нашої ідентичності (до речі, франкомовний простір не обмежується лише Францією) і поняття французького громадянства. У Франції зберігаються й інші мови, такі, як мова басків, або бретонська, ельзаський діалект. Проте рідною мовою для французів залишається французька. Згадаю і приклад Бельгії, де одна нація має дві мови. Я думаю, що не можна експортувати французький приклад, адже кожен має власну долю.

– Деякі аналітики стверджують, що формується своєрідний “пояс атаки” на Європу з боку ісламських фундаменталістів, зокрема у Східній Європі, в Україні. Як співпрацює уряд Франції з урядами цих країн, аби захистити Європу від тероризму?

– Терористична загроза – це найбільша загроза, якій ми маємо протистояти. Звичайно, її можна подолати лише у тісній співпраці. Наприклад, між Францією та Іспанією така співпраця існує дуже давно. Але на європейському рівні всі зрозуміли, що співпраця має бути більш інтегрованою. Це має бути співпраця не лише всередині ЄС, але й із сусідами, адже ніхто не уникне цієї загрози. Звичайно, існує певна співпраця в цій галузі між Францією та Україною. Але недостатньо просто боротися з загрозою тероризму, потрібно мати “більш зрозумілу політику”, як кажуть британці. Тероризм починається з маленьких зрушень у громадській думці. Потрібно провадити політику, скеровану на подолання довготривалих криз. Таким прикладом може бути палестинсько-ізраїльське протистояння, а таких випадків є дуже багато і їх потрібно вирішувати.

– Ми часто знайомимо наших читачів із позицією французьких інтелектуалів, найавторитетнішим із-поміж яких для нас, звичайно, є Андре Глюксман. Але у Франції його до певної міри вважають дисидентом, коли йдеться про оцінку політики Росії. Чи справді французький уряд повністю погоджується з політикою уряду Путіна? Наскільки обґрунтована думка низки експертів, які переконані, що, образно кажучи, Франція “віднесла” Україну до сфери геополітичних інтересів Росії, виключивши нашу державу зі сфери інтересів Європи?

– Дискусії інтелектуалів дуже пожвавлюють політичну думку. І найцікавіше, що я нині бачу у французькій пресі, це саме жваві дебати, що стосуються і Росії, і стосунків зі США, з Китаєм. Я би назвав ці дискусії великим інтелектуальним розквітом. Щодо Росії існує багато різних думок, деколи іноді суворих. Але я повернуся до справжньої французької дипломатії та скажу: говорити, що існує сталий погляд на Росію чи на Україну було б зарано. Сказати, що ми залишаємо Україну на поталу Росії було б дуже спрощено та неправильно. З одного боку, Україна погодилася на інтеграцію з євроатлантичними структурами. А Росія поводить себе як співрозмовник, якого неможливо оминути. Звичайно, Росія є для нас важливим партнером. Потрібно пам’ятати, що більша частина наших енергетичних ресурсів походить із Росії. Але це постійний насичений політичний діалог, адже ми маємо цілі, які повинні захищати. Росія захищає свої інтереси з великим талантом, але в новій Європі, яку будуємо, ми не вороги, а партнери. Що стосується внутрішньої політики Росії, то спостерігаємо за цим дуже уважно. Але ті, хто дотримуються думки, що Україна є для нас другорядним партнером, дотримуються думки, що голос Європи звучить через Москву. Ця точка зору нам видається абсолютно хибною. Україна є для нас не тільки партнером, а й сусідом. Слід наголосити, що багато залежить і від України. Це держава, яка має значні потенціали, високий рівень освіти, але все залежить від того, як вона поставиться до цінностей, які ділитиме з нами. Дуже цікаво спостерігати за тим, що відбувається у вашій країні, й увага, яку ми приділяємо Україні, є інакшою ніж та, яку приділяємо Росії.

– Чи можемо сподіватися, що після завершення “Французької весни”, французьке мистецтво регулярно демонструватимуть в Україні?

– Звичайно. “Французька весна” не є фінальним феєрверком. Це просто ще один поштовх до розвитку наших стосунків. Ще одна нагода показати: якщо ми щось робимо разом, то виходить щось визначне. Ця програма має на меті пожвавити стосунки не лише в культурі, але й в інших галузях.

Підготувала Катерина Сліпченко