Не тричі, а частіше поетові являлася любов... - „Високий замок“, 25 березня

Скільки насправді в Івана Франка було коханих жінок? Наш кореспондент з’ясовує це з професором Ярославом Грицаком.

Сам поет сказав: „Тричі мені являлася любов“. І назвав імена: Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Циліна Зигмунтовська… Дружини поета – Ольги Хоружинської – у цьому переліку немає… Можна припустити, що Франкові любов являлася частіше. Цей сумнів я висловив професору Львівського національного університету імені Івана Франка Ярославу Грицаку, який працює над новою біографією поета.

– Франко досить часто і легко закохувався. Це була ніби умова його буття як поета. В одному з неопублікованих спогадів про Франка наводиться такий діалог між ним та Наталею Кобринською:

Кобринська: Ви в мене любуєтесь?

Франко: Я не тільки у вас, але в багатьох. Мушу, щоб писати любовні поезії…

Тема Франкових любовних захоплень завжди притягувала франкознавців. Декотрі з них збиралися написати про це окрему книжку. Лише одному з них, Романові Гораку, це по-справжньому вдалося. Він написав повість „Тричі мені являлася любов“, котру й досі перечитую з задоволенням. Але поза його увагою залишилося багато сюжетів. Василь Щурат колись взявся скласти повний список „любок“ Франка. Цей список налічує вісім жінок. Мої архівні знахідки дозволяють говорити, що навіть цей список неповний – я можу додати до нього принаймні ще три прізвища.

– Виглядає, що Франкова біографія схожа на шафу, набиту жіночими скелетами… Чи варто вам, історикові, пробувати її відкрити? Чи не порушується таким чином право на приватне життя і приватні таємниці, котрого кожен з нас, як за життя, так і після смерті, собі бажає?

– Я роблю це не заради якоїсь сенсації і публічного скандалу. Хоча припускаю, що рано чи пізно знайдеться якийсь Бузина (автор скандально відомого твору про Т.Шевченка. – Б.К.), котрий спробує це зробити. Як історик я просто не маю права пропустити цю частину біографії Франка – настільки важливу, що без неї не можна зрозуміти генези його багатьох творів.

У XIX столітті уява про стосунки між жінкою і чоловіком, як шлюбні, так і позашлюбні, були зовсім не такими, як тепер. Чоловіки XIX століття мали дивовижну здатність свої стосунки з жінками не доводити до того логічного завершення, яке нам тепер, після сексуальної революції другої половини XX століття, видається природним. Вони вміли кохати платонічно, і цим задовольнялися. Але за тодішніх обставин навіть таке кохання могло спричинити скандал…

Дещо спрощено про них можна сказати так: любов ще не була підставою для шлюбу. Одружувалися не з кохання – хоча ніхто не забороняв одруженим закохуватися потім, уже після шлюбу. Одружувалися з тверезого і прагматичного розрахунку. Багато важив достаток сім’ї молодої і молодого. Насправді шлюб укладався не між молодими, а між їхніми батьками, які дбали про те, щоб не потерпіли їхні інтереси. Дівчина могла задивлятися на нареченого, на його стан та чорні брови, але мати її більше дбала про те, чи „є у нього воли та корови“… Батьки молодого придивлялися до здоров’я молодої та її вдачі, щоб, боронь Боже, не була сварливою. А десь там на передостанньому місці – її врода. І, зрозуміло, високо цінувалася цнота. Привілей одружуватися тільки з кохання мали хіба що найбідніші. Та й то не завжди, особливо якщо на бідну, але вродливу дівчину поклав око старший багач або вдівець. Згадаймо, скільки сюжетів на цю тему є в українській літературі. У повсякденному житті, щоправда, щасливих закінчень таких історій було набагато менше. Якщо помирав чоловік чи жінка, зразу ж шукали партнера – бо одинаку з дітьми утримувати господарку було ой як важко!

– А яке це мало відношення до біографії Франка?

– Безпосереднє. Згадайте історію сім’ї, в якій виріс Франко: з двох мужчин і трьох жінок, котрі були його природними чи названими батьками, ніхто не дотримався року жалоби після смерті свого партнера, як цього вимагала церква.

Разом з тим, Галичина Франкових часів – а надто Львів – відзначалася особливим консерватизмом. Це найбільше відчували молоді неодружені дівчата. Вони не мали права появитися на вулиці без супроводу мами чи старшої служки, заговорити з незнайомим мужчиною або опинитися з ним в одній кімнаті, піти до бібліотеки чи театру. Навіть на вокзалах були окремі почекальні для жінок і для чоловіків. Юлія Шнайдер, відома більше під літературним псевдонімом Уляна Кравченко, згадувала, як колись зупинилась поговорити на вулиці з Володимиром Коцовським, Франковим приятелем. Так потім нещасного викликали до себе старші українські патріоти і вимагали, щоб він негайно одружився з Юлею, після того як він її так „публічно збезчестив“. Додайте до того, що молода панночка завжди, навіть у найбільшу спеку, мала бути зашнурована до останньої петельки на одязі. Відкривати дозволялося лише лице – решту частин тіла належало старанно приховувати… Франко був одним із перших – якщо взагалі не найперший – у Галичині, причому не тільки серед українців, а й поляків і євреїв, котрий взявся ламати цю галицьку традицію. Він ходив сам, куди хотів, запрошував дівчат на каву, призначав їм зустрічі у бібліотеці чи редакції газети „Діло“ і вимагав від своїх наречених такої ж самої свободи у поведінці. У цьому відношенні він був революціонером. Коли переглядаєш матеріали його першого арешту і суду, звертаєш увагу на те, що слідчих найбільше шокував не його соціалізм – зрештою, що таке соціалізм, тоді мало хто знав – а його „скандальні“ погляди на стосунки між чоловіком і жінкою і понад усе – ідея вільної любові, котра одна-єдина могла, на його думку, бути підставою шлюбу і сімейного щастя.

– А сам Франко дотримувався цих поглядів, коли закохувався у молодих дівчат та пропонував їм руку і серце?

– На це запитання не можна однозначно відповісти. Найпростіше сказати: і так, і ні. Франко, а ще більше його приятель Михайло Павлик, пропагували ідею вільної любові. Але ідеал Франка виходив за межі статевої любові – він вважав її найнижчою формою цього почуття, не гідною ані його самого, ані його коханої. Статевій любові Франко протиставляв „любов до всіх людей, а особливо до всіх нещасливих, покривджених і понижених“. Жінка мала розділяти з чоловіком його суспільний ідеал, працювати з ним на користь загальної справи… Це була вступна умова, яку він ставив усім своїм нареченим…

Згадайте листа, в якому Франко пропонує Ользі Рошкевич одружитися з ним. Він сильно любить її, але вважає, що однієї любові замало. Перед тим як отримати її згоду, він викладає у деталях свої суспільні погляди і просить їх уважно прочитати і лише тоді вирішити, чи вона годиться жити разом з таким чоловіком. Бо інакше, пише він, „наш шлюб не матиме сенсу“.

Але Франко ніколи не вміг вміститися у рамки тієї доктрини, яку сам для себе придумав. Його випихали поза ці рамки його талант, його темперамент, його вдача. А звідси його сумніви, муки, страждання – і нові вірші і поеми.

– Найбільше написано про перше і найсильніше кохання Франка, про його стосунки з Ольгою Рошкевич. І все ж важко збагнути, чому це кохання завдало їм стільки страждань і не принесло щастя.

– Так, це драматична історія. Після першого арешту, слідства і ув’язнення Франка батько Ольги, отець Рошкевич, відмовив поетові у руці своєї дочки і заборонив появлятися в його домі, бо він їх страшно „спублічив“. Однак закохані продовжували листуватися і таємно зустрічатися. Коли батьки про це дізналися, посадили Ольгу під домашній арешт. Здається, виходу немає. І тут вона наважується на радикальний крок, той, котрий разом із Франком вичитала у творі Чернишевського „Що робити?“. Чернишевський був тоді дуже популярним серед молоді. Його сприймали майже як одкровення. Серед іншого й тому, що він пропагував фіктивний шлюб як шлях до вільної любові.

Улітку 1879 року Ольга наважується позірно підкоритися волі батьків і вийти заміж за молодого священика Володимира Озаркевича. Це мав бути шлюб „за Чернишевським“. Одружившись з Озаркевичем, Ольга відразу почала б жити з Франком. Це збігалося з намірами самого Озаркевича. Він був закоханий у доньку бідної вдови священика, але його батьки на давали згоди на такий шлюб. Весілля зіграли у рідному селі Ольги Лолині, потім „молоді“ переїхали на іншу парафію. Але вони чітко дотримуються всіх умов: сплять окремо, спочатку у різних кімнатах, а з настанням холодів – в одній кімнаті, розділеній на “два квартали“ фортепіано, заставленим до самої стелі подушками, щоб з однієї половини не було видно другої… Ольга чекає, коли Франко дасть їй сигнал переїхати до нього. Вони зустрічаються таємно втрьох у Коломиї. Ольга після цієї зустрічі пише зворушливого листа: „Івасю, Тебе любю, — ти ми показав дорогу, куда йти, а він (Озаркевич) отвирає ми ворота, що стоят заперті передо мнов“.

Далі стається несподіване: Франка арештовують, кидають “на саме дно” в’язниці, і він ледь не помирає від хвороби, переслідувань і голоду. Звільнившись, вирішує не робити собі й Ользі жодних ілюзій: жити разом вони не зможуть. Ольга не здається. Декілька років після цього вони ще раз бачаться у Коломиї на балу, навіть танцюють разом, а у перервах між танцями про щось гаряче сперечаються. Однак навіть запалу Ольги не вистачило. Через деякий час подушки, які розділяли подружжя, зникають, і Ольга народила від Озаркевича свою першу дитину — сина Івана, названого так, правдоподібно, на честь свого єдиного коханого. До кінця життя Ольга, однак, так і не змогла вибачити Франкові: вона думала, що він замало її любив…

Немає ясності у тому, наскільки Франко був щирим і чи не скористався він своїм ув’язненням як приводом для розриву стосунків з Ольгою. Саме тоді, коли Франкове кохання до Рошкевич догоряло, він закохався в іншу дівчину, молоду українську революціонерку, котра дорогою на студії до Женеви зупинялася у Львові. Франко згадує її принагідно в одному зі своїх листів як свій ідеал жінки і каже, що мав її за справжню святу…

– Доводилося чути про незвичну долю листів Франка до Рошкевич.

– Ольга до кінця життя не хотіла оприлюднити свого листування з Франком. У 1926 р. таємно від неї вдалося скопіювати частину листів. З їхнього змісту випливає, що мали існувати ще й інші, але Ольга Рошкевич категорично відмовилася віддати їх. Вона заповіла після своєї смерті покласти собі ці листи у труну, під голову, що й було зроблено…

Борис КОЗЛОВСЬКИЙ