Давимука: перший виконком (1990-1992) - “Поступ“, 22 листопада

Найбільш динамічне протікання революційних політичних процесів на Львівщині (т. зв. “пік П`ємонту“) припадає на 1990-1991 рр. Саме в цей час, у квітні 1990 року, першу вертикаль демократичної команди в умовах однопартійної політичної системи формує 43-річний керівник відділу СКБ ВО “Мікроприлад“ Степан Давимука. Він належав до т. зв. “групи академіка Юхновського“, яка станом на 1989-90 рр. могла розглядатися як тіньова структура облвиконкому. Не випадково ще до перемоги демократичних сил на Львівщині у 1990 році Ірина Калинець в деяких інтерв`ю зауважувала, що в них є готовий голова облвиконкому, вказуючи якраз на Степана Давимуку. Фактично, як зауважують учасники революційних подій на Львівщині кінця 1980-х — початку 1990-х, Давимука був одним із небагатьох тодішніх опозиціонерів, який систематично та послідовно готував себе до приходу у вертикаль виконавчої влади.

По-різному можна оцінювати потенціал команд голів облдержадміністрацій Гориня, Гладія, Сенчука, Янківа — усі вони працювали за готовими управлінськими схемами, економічними доктринами, в рамках усталених політичних канонів. Однак не можна недооцінювати внеску в демократизацію суспільно-економічних та політичних відносин Львівщини та й загалом України команди Чорновола–Давимуки. Саме їй довелося в жорстких умовах конфронтування з силовими, компартійними та виробничими структурами області сформувати і відстояти нову управлінську схему, нові ринкові економічні відносини, виробляти рішення, що набували загальноукраїнського характеру. За суттю, те, що Польща, Литва, Латвія, Чехія переживали в загальнонаціональному масштабі, Україна переживала в рамках одного реґіону.

Оманливо було б судити, що з приходом на посаду голови обласної ради у 1990 році В`ячеслава Чорновола на Львівщині відбулася автоматична заміна однієї управлінської моделі на іншу. Спершу був етап конкуренції двох моделей — обласного виконавчого комітету ради народних депутатів (С. Давимука, згодом, за сумісництвом, В. Чорновіл) та обкому Компартії (В. Секретарюк). Компартійні лідери публічно давали демократичній владі на Львівщині не більше 100 днів, після чого вона мала політично збанкрутувати, в дію йшли різноманітні інструменти задля реалізації сценаріїв локалізації та компрометації команди Чорновола. У своїх спогадах Степан Давимука зауважував, що “до кінця 1990 року ми (облвиконком та облрада в цілому — Т. Б.) вже повністю контролювали ситуацію в області“. Ця команда вистояла ще й тому, що на службу демократичній владі прийшли кращі управлінські кадри старої номенклатурної системи.

В команді голови облвиконкому Степана Давимуки було передбачено два перших заступники. Одним із них був Зиновій Котик, колишній голова господарського суду. Він відповідав за загальноекономічні процеси в області, утвердження ринкових відносин в цілому, реформування грошової системи тощо. Проте у нього, на відміну від інших членів команди Чорновола, а згодом Гориня, не було яскравого гуманістичного начала, чим можна пояснити його швидку переорієнтацію на різні політичні табори у ІІ половині 1990-х років. Як зауважують очевидці, з боку Зиновія Котика у багатьох питаннях міг брати гору популізм.

Ще одним першим заступником голови облвиконкому був Леонтій Дунець, який відповідав за агропромисловий комплекс, очолював Львівський обласний Комітет агропромислових об`єднань. Надзвичайно високі характеристики Дунцю давали як представники старої партгоспноменклатури, так і демократичні лідери, насамперед Чорновіл, Давимука, Микола Горинь. Дунець блискуче розбирався в АПК не лише Української РСР, але й усього Радянського Союзу, вивчав досвід реформування аграрного сектору в країнах Східної Європи, США, Канаді, а також Китаї, Монголії, де йому доводилося працювати. Давимука, зокрема, відзначав, що Дунець, за рівнем знань і вмінням раціонально їх застосувати в умовах політико-економічної модернізації, міг обіймати посади віце-прем`єра чи міністра з АПК. На жаль, Леонтій Антонович встиг лише обійняти 1992 року посаду першого заступника Міністерства сільського господарства та продовольства України (він раптово помер у 1994 році).

Присутність у команді Давимуки яскравих вихідців з лона радянської номенклатури гарантувала ефективне опонування демократичної влади обкому КПУ. За радянською традицією, у 1990 році виконавча влада в області усе ще ділилася на владу, сконцентровану окремо в облвиконкому та в обкомі Компартії. Зокрема Львівський обком КПУ концентрував у своїх руках сектори військово-промислового комплексу, великої промисловості тощо. Перед Чорноволом та Давимукою, а більш конкретно, перед Котиком, Дунцем та іншими членами команди, насамперед стояло завдання швидко домогтися охоплення облвиконкомом усіх напрямків життя області. З цією метою було реформовано структуру апарату облвиконкому, яку згодом скопіювали в цілому в Україні. Зокрема, вперше були створені управління промисловості, транспорту, зв`язку, паливно-енергетичний комітет, комітети зовнішньо-економічних зв`язків, міжнародних відносин, роботи з силовими структурами, інформаційно-аналітичний, управління майном області, центр приватизації і аграрної реформи, комітет розвитку території і ринкової інфраструктури (прототип головного управління економіки) тощо.

Серед заступників Степана Давимуки як голови облвиконкому першого демократичного призову виділявся Володимир Яворський, ще один представник старої партгоспноменклатури, який однак швидко пройшов внутрішню еволюцію “від опозиції, через нейтралітет і до підтримки нової влади“ — себто скористався шансом долучитися до національного руху. Саме таку безболісну ідеологію команда Чорновола, не маючи необхідної кількості кадрів (надто середньої та нижньої ланок), пропонувала для представників усіх структур, які потенційно могли вважатися супутниками демократичних процесів на Львівщині. Яворський відповідав за будівництво, реформу комунального господарства (т. зв. “стара комуналка“, водопостачання, паспортизація і т. п.), вважався одним із провідників житлової реформи, яку пізніше перейняли в Росії і в неповному варіанті в рамках окремих указів президента в Україні. На посаді заступника голови облвиконкому Яворський проявив себе надзвичайно творчим та ініціативним керівником, який міг інноваційно пропонувати конкретні механізми реформування галузі, за яку відповідав.

Одним із ключових заступників в структурі виконкому облради першого демократичного скликання був Іван Бутрин, ще один виходець зі старої партгоспсистеми, який відповідав за проблеми постачання, зменшення товарного дефіциту у сфері торгівлі. Досить сказати, що в тодішній Львівській облраді та облвиконкомі сформувалася група керівників, яка прагнула утвердити розподіл в області практично усіх товарів, ввести тотальну систему карток. Це йшло всупереч бажанню команди Чорновола–Давимуки утверджувати ринкові відносини, і в тому, що цього не сталося, чимала заслуга тодішнього талановитого менеджера Івана Бутрина. Коли Бутрина не стало (помер від серцевого нападу уві сні 4 вересня 1993 року, після перенесеного інфаркту), йому так і не знайшли адекватної заміни в структурі облдержадміністрації. Варто зауважити, що Давимуці не раз доводилося публічно захищати Бутрина та Дунця від нападок націонал-радикальних сил (за якими, як вважають, могли стояти спецслужби).

Заступником голови облвиконкому із соціальних, військових питань, проблем екології стала Віра Лясковська. Завдяки активній діяльності в структурах виконавчої системи у дочорноволівський період Лясковська у виконкомі Давимуки зберегла і раціонально використовувала хороші стосунки з багатьма реґіональними керівниками підприємств. Свого часу вона була у близьких стосунках з першим секретарем ЦК КПУ Яковом Погребняком, і ймовірно, деякі ліберальні повороти у поведінці Погребняка відбувалися не без втручання Лясковської. В`ячеслав Чорновіл, який запропонував Віру Дмитрівну на посаду заступника голови виконкому, цінував у ній насамперед мобільність та комунікабельність. Під керівництвом Лясковської, зокрема, вперше було розроблено систему моніторингу завдавання підприємствами шкоди екології (фактично, це була перша концепція, розроблена в Радянському Союзі). На пропозицію Давимуки Лясковська почала вирішувати питання про повернення наших військовиків з гарячих точок, а згодом — про військову службу лише на території України. Вирішення цього питання значно зміцнило легітимність влади на Львівщині навіть в очах тодішнього керівництва Прикарпатського військового округу. На відміну від дещо сухуватого у спілкуванні Давимуки, жінка цілком по-іншому сприймалася червоними генералами.

Єдиним заступником, котрий у першому виконкомі не асоціювався з компартійною системою, був Михайло Косів. Саме йому належало стати провідником реформи в царині освіти, зокрема поширення мережі осередків “Просвіти“ у райони, вдало пов`язати широку ідею та традицію просвітництва із сучасністю.

Серед начальників обласних управлінь, які суттєво впливали на вироблення проектів рішень сесіями Львівської обласної ради першого демократичного скликання, слід виділити Ірину Калинець (управління освіти, спільна кандидатура Чорновола та Давимуки), Зеновія Криворучка (начальник управління охорони здоров`я, креатура Чорновола), Валерія Калинюка (управління промисловості, транспорту і зв`язку, кандидатура Давимуки). По суті, 1990 року на посади заступників голови виконкому Чорновіл запропонував Давимуці лише кандидатури Лясковської та Косіва.

Водночас слід відзначити важливу роль помічників у формуванні управлінських рішень. Дехто з екс-заступників львівських губернаторів зізнавався: рівень їхніх помічників був настільки високим, що вони цілком покладалися на них, а то й вчилися застосовувати їхню методику у роботі (звернемо увагу насамперед на кандидатів наук Володимира Вовка, Ореста Друля, Олександра Сушинського, які у різний час були помічниками, відповідно, у Миколи Гориня, Валерія Калинюка, Юрія Зими). Можемо говорити про формування у 1990-1992 рр. інституту помічників, які ставали паралельними суб`єктами управління, введеними в державну ієрархію.

Давимука пригадував, що від початку був встановлений чіткий розподіл функцій між ним та Чорноволом. Цей поділ був зумовлений ще й природною непублічністю Давимуки. В`ячеслав Максимович перебрав на себе політичні питання, міжнародні відносини. Давимуці дісталися економіка, відносини з силовими, правоохоронними та виробничими структурами реґіону. Чорновіл, як стверджують члени команди, чітко дотримувався цих домовленостей, навіть коли 1991 року сам очолив виконком (після поєднання посад голови ради та виконкому).

У кадровому доборі 1990-1991 рр. Давимука визначив кілька принципів, якими керувався: кандидат, по-перше, повинен бути високим професіоналом у своїй галузі; по-друге, позитивно сприймати процеси демократизації суспільних відносин, які розпочиналися в Україні з Львівщини; по-третє, стати практичним носієм цих процесів; по-четверте, стати реформатором у своїй галузі. “Кістяк“ команди Давимуки — це по суті, практично усі вихідці зі старої системи, які так чи інакше стали провідниками реформ: Дунець та Бутрин у сфері агропромислового комплексу; Яворський у сфері комунального господарства; Косів у царині культури; Котик у сфері формування ринкових інфраструктур та реформування грошової системи (згодом до реформи грошової системи під`єднався Яворський. Реформа полягала у програмі будівництва фабрики грошових знаків у Львові, згодом будівництво недобудованої фабрики було перенесене до Києва).

Давимука також запропонував процедуру формування порядку денного з проблемних питань та обговорення проектів рішень. Спершу здійснювалася інвентаризація проблем, які вимагали фундаментального реформування; визначалися керівники напрямків реформ (на рівні заступників голови облвиконкому); формувалися творчі колективи, яким належало займатися розробкою проектів рішень та основних засад реформ. Далі “творчі колективи“, різні міжгалузеві наукові спеціалісти розробляли конкретні проекти рішень, які згодом критично обговорювали на рівні голови облради та голови облвиконкому, їхніх заступників, на кінцевому етапі — за участі решти виконкому.

Неправильним було б вважати, що Давимука у 1990 році взяв свідомий курс на збереження представників старої партгоспноменклатури в структурі нового облвиконкому (найбільше йому можна було б дорікнути за збереження інституту “червоних директорів“, які врешті фактично працювали на власне збагачення). Він займав не раз жорстку позицію в кадрових питаннях. У своєму виступі на сесії Львівської облради у вересні 1993 році Давимука зазначав, що “з тими, хто був активістом партії, працював на ідеологію, проявляв надмірну ініціативу на партійному фронті, коли можна було без неї обійтися, нам не по дорозі. Хто ж в силу багатьох обставин тодішнього життя мав партійний квиток лише як допуск до професійної роботи і прогресивно зарекомендував себе в процесах 1989-1990 рр., мав рівні шанси“. Саме з цієї мотивації Давимука на початку 1990-х відкинув кандидатуру одного з майбутніх львівських намісників, мотивуючи тим, що межею управлінського мистецтва такого типу керівника була обкомівська модель.

Давимука також мав за життєве правило не виганяти з роботи керівників різних ланок облвиконкому, проблемному керівникові, як правило, встановлював термін, під час якого управлінець міг “виправитися“. Та навіть беручи до уваги таку методику Давимуки, ми побачимо цифри, які вражають. За період діяльності “першого“ облвиконкому, очолюваного Давимукою та Чорноволом (з травня 1990 до квітня 1992 рр.) було замінено п`ять із семи керівників виконкому, сім із восьми керівників відділів його апарату, 20 із 31 керівників самостійних підрозділів, управлінь і обласних підрозділів, 13 із 20 голів рай- та чотири із п`яти голів міськвиконкомів. А з запровадженням у 1991 році принципу суміщення голів рад та виконкомів на Львівщині було змінено решту сімох голів райвиконкомів, а також усіх 20 їх перших заступників. Або, як заведено було говорити, львівська влада здійснила свою, розтягнену у часі, “тотальну зачистку“.

Тарас БАТЕНКО, “Поступ“, 22 листопада