Юстин Бойко: «Історія з УГП показує усі сильні та слабі сторони львівського політикуму»

Про загальне

«Політика – це болото», «політика – це бруд», «політика – це суцільне зло» – самі такі вислови можна найчастіше почути з уст пересічних людей, львів’ян особливо. В той же час політика – це нерозривна частина нашого життя так само як бізнес, наука, освіта, тощо. У класичному розумінні (за Арістотелем) політика є мистецтвом управління державою. Вона покликана у цивілізованій формі так гуртувати суспільство, щоби воно стреміло до осягнення спільного блага.

Якщо ж будь яке суспільство стремить до якогось спільного блага, тоді таке воно стає спроможним творити власну державу. Держава ж, на думку того ж Арістотеля, «створюється не заради того, щоб жити, але переважно для того, щоб жити щасливо. Той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою – або нерозвиненою в моральному плані істотою, або надлюдиною».

У чому ж тоді проблема політики, раз вона такі благородні цілі переслідує ? У людях, які творять політику. А точніше від чистоти серця, сумління, намірів і бажань людини бере свій початок якість політики. Як же влучними у цьому місці здаються бути слова Христа, який каже: «Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре; лиха ж – з лихого (серця) лихе виносить, бо чим переповнене серце, те уста промовляють» (Лк. 6,45). Отже, з цього робимо висновок, що якість політика напряму залежить від особи політика.

Коли ж ми вже почали розмову про політику та державу, то вартує звернути увагу на форму правління тією державою. А в цьому питанні нашим найкращим вчителем буде Платон. Саме він є автором знаменитого твору «Держава», у якому розрізняє кілька форм управління державою. Ними є:

1) аристократія (влада зосереджена у руках найкращих жителів держави);

2) тимократія (влада найбагатших людей в державі);

3) олігархія (влада небагатьох, що спирається на їхнє походження, силу чи багатство);

4) тиранія (влада одного, підкріплена силою)

5) демократія (влада вільних громадян).

І хоча сам Платон віддавав перевагу аристократії як найкращій формі правління державою, то все ж таки він же і є автором того, на чому опирає своє існування більшість держав вільного світу – демократії. Демократичний устій держави активно підтримує Католицька Церква, оскільки він дозволяє зберегти повагу до гідності кожної людини, свободи її думки та вибору.

А це є основа всього, адже свобідна воля людині була дарована самим Творцем і не була забрана Ним навіть після того, коли людина відпала від Бога через гріх непослуху. Іншими словами, свобідна воля – це великий шанс і виклик для самої людини. Історія людства показує, на які великі злети або нищівні справи спосібна людина, яка вміє або ж не вміє вживати свобідної волі.

Через це, демократичний устрій держави передбачає, а радше вимагає належного виховання волі людини, яке в першу чергу полягає у вмінні пізнати правду та розрізняти добро від зла. Коли демократичний устрій почав розвиватися, з’явилися згодом християнські демократії. Їхня основна суть полягає в тому, що в основу своєї ідеології вона ставлять християнські цінності, які базуються на Слові Божому (тобто Біблії) і навчанні Церкви. Християнська демократія – це не партія, це ідеологічний вибір спрямований на виховання суспільства у християнських чеснотах. Тому, християнська демократія не може вважатися чиєюсь власністю, оскільки вона є немовби дорогою, якою крокують усі ті, хто життя своє спирає на християнських цінностях.

Очевидно, що кожне суспільство складається з різних людей, які різняться між собою у підходах чи вирішеннях певних питань, а тому невід’ємним елементом демократичного устрою є існування партій. Кожна партія, коли вона бажає нею бути у прямому розуміння того слова, мусить мати свою ідеологію, стратегію, а також тактику вирішення тих чи інших питань. Партії між собою можуть (і повинні) об’єднуватися, коли мова йде про стратегічні питання, які, наприклад, відносяться до безпеки держави та її громадян. Водночас вони покликані відстоювати і ті інтереси, які переслідує та чи інша партія. У розвинених демократіях існує кілька головних загальнонаціональних партій, які чітко тримаються своєї ідеології, та багато місцевих партій, які захищають інтереси місцевих громад.

У молодих демократіях з партіями є велика проблема. І вона полягає у тому, що вони не так орієнтуються не так на вірність власній ідеології, як на бажанні чим довше триматися при владі. Через те, зокрема в Україні, майже не існує жодної партії, яка була створена на світанку незалежності та існує аж до сих пір. Кожна партія, коли починає втрачати популярність, або змінює назву (робить ребрединг), або створює партії сателіти. За моїм спостереженням, українським партіям дуже важливо зберегти культ лідера, оскільки народові в такий спосіб легше сприймати партію.

Проблема з відсутністю ідеологій у партій – це не тільки проблема самих партій чи політиків. Це проблема суспільства, яке хоче побудувати своє благо тільки і виключно на чистому матеріалізмі, нехтуючи при цьому морально-етичними цінностями. Таке суспільство здатне дуже часто змінювати власні погляди, оскільки зорієнтоване не на цінності, але на задоволення власних інтересів. Зрештою, що там гріха таїти – в українському суспільстві власні інтереси певної групи людей чи особисті досить часто є пріоритетами понад спільним благом. Через це нам так тяжко дається будівництво незалежної держави. Бо без духовних і моральних цінностей це просто неможлива місія. Будь яке суспільство позбавлене цих цінностей або гине, або стає на служінні іншого суспільства. Іншими словами – попадає у рабство і залежність.

Про локальне (львівське)

Такий довгий вступ я роблю цілево. І це для того, щоби у його світлі спробувати оцінити те, що відбувається у львівському політикумі. Чесно кажучи, викласти на папір те, що роблю зараз, я планував відразу після завершення місцевих виборів. Але в силу певних обставин не зміг цього зробити. Та останньою краплею, яка все ж таки спонукала мене висловити свою думку стала ситуація з Українською Галицькою Партією.

Я не маю жодного наміру встрявати у внутрішньо-партійні інтриги, а радше хочу поглянути на все це з точки зору морально-етичної. Зрештою, це є моїм обов’язком як священника і богослова, адже згадана партія презентує себе як ту, яка сповідує у своїй партійній ідеології християнську демократію. До того ж, історія з нею виразно показує усі сильні і слабі сторони львівського (галицького) політикуму та його перспективи.

Пригадую собі перший місяць літа 2015 року. В тому періоді я тільки приглядався Свято-Іванівській Лаврі, що у Шевченківському Гаю, куди мене призначили настоятелем.

Одного погідного вечора до мене прийшло кілька моїх приятелів, щоб порадитись відносно нової політичної партії, яка повинна була вдихнути нового духа у львівський політичний простір. А потреба чогось нового, на фоні активної фази війни з Московією, справді була дуже актуальною. І хоча я по духу є більшим прихильником християнського патріотизму і націоналізму, то вже ж таки вирішив послухати уважно про нову ідею.

Оскільки мої приятелі є ревними патріотами та свідомими християнами, вони хотіли почути моєї думки відносно того, як я бачу християнську демократію і взагалі почути мою думку про цю ідею. Очевидно, що я схвально віднісся до їхнього задуму, поділившись власним досвідом, що його здобув в часі майже 15-літнього перебування у Італії.

Були однак два питання, на які я не міг знайти відповіді, а мої приятелі так і не могли мені до кінця переконливо на них відповісти. Першим питанням була назва нової партії – Українська Галицька Партія. У час війни з Московією, яка проштовхувала на той час активно ідею федералізації України, вже сама назва викликала настороженість. Соборність України – це великий дар Божий. За неї зокрема і виступав праведний митрополит Андрея Шептицький.

Коли я запитував, чи партія планує грати гру на загальнонаціональному рівні, то мені відповідали, що звісно. У такому випадку назва партії була програшем на самому старті. Її точно не сприймуть ані в центрі України, ані тим більше на Сході. Зрештою, навіть у Галичині, коли УГП розпочала свою рекламну компанію, багато людей, в тому числі серед духовенства, почали вбачати у цьому якийсь сепаратистський проект. Зрештою, такі підозріння ще більше утверджували в людях розвішені по цілому Львову і не тільки рекламні банери партії, які на синьому тлі жовтими літерами голосно промовляли: «Україна починається з Галичини». Чому саме з такою, а не іншою назвою ініціатори хотіли оновити політичне середовище України, мені так і до сих пір незрозуміло.

Другим питанням, яке мене цікавило – це ідеологія партії. Очевидно, усі в один голос говорили, що вони християнські демократи. Та коли мені довелося зустрічатися з різними представники і співзасновниками УГП, я відразу зрозумів, що їхні погляди на християнство, Церкву (яка відіграє неабияку роль у нашому суспільстві), християнські цінності в цілому дуже різняться. Священики і миряни наших парафій, бачачи мене час від часу на зустрічі з представниками УГП, навіть докоряли мені за те, кажучи, що вони виступають публічно у соціальних мережах проти Церкви, ієрархії, поодиноких священників, називаючи їх неуками, і багато іншого. Але я на все це не звертав уваги, бо знав багатьох людей з цієї партії, їхнє патріотичне і релігійне виховання. А це додавало мені переконання, що їм все ж таки вдасться створити якийсь новий майданчик політичного міжпартійного діалогу, який на даний час є так бажаним і потрібним.

Мої ідилії до УГП почали ламатися дуже швидко, коли я побачив, як провід партії намагається використати постать митрополита Андрея Шептицького у своїй передвиборчій компанії. Спочатку я пробував порозмовляти з керівництвом партії на цю тему. Та коли зустріч відбулася (не з моєї ініціативи), то я до сих пір жалію, що пішов на неї. Зверхність та брак поваги, авторитарний метод розмови зі співрозмовником мене просто вразив. Мені було, щоправда, дуже шкода одного з моїх приятелів, який цю зустріч зорганізував. Вже тоді я побачив, що в цієї партії є проблема не тільки з назвою чи ідеологією, але взагалі з вмінням провадити діалог між собою і з іншими. В певний момент мені здалося, що в декого з представників партії, про яку веду мову, прокинулося майже месіанське покликання – ми унікальні і неповторні.

Коли ж я побачив, що людей з УГП, до яких я мав велику повагу і через яких мав хоча б якусь довіру до самої партії, цькують і видаляють, мені стало ясно як в білий день, криза наближається. На даний час уся ця внутрішньопартійна дискусія вийшла на публіку, знеохотивши тим самим людей, які ще довіряли УГП. Чи означає це кінець партії ? Мені важко сказати. Пригадаю тільки одну важливу Христову істину: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встоїться» (Мт. 12,25) Якщо члени партії думають про своє майбутнє, про Україну, про суспільство, яке потрібно об’єднувати на цінностях, то вони знайдуть шляхи вирішення ситуації. А якщо ні, то на усій цій, здається на перший погляд добрій ідеї, сповняться вищенаведені Христові слова.

Зі своєї сторони хочу підтримати тих, кого зараз цькують і публічно переслідують. Знаю, що ці люди витримають удари, бо вони вміють дивитися далеко і добре аналізувати минуле. Знаю, що їхнє патріотичне і релігійне виховання не є для них пустим листком паперу, але записане у їхніх серцях. Прикро тільки те, що уся ця історія ризикує завершитися так, як усі благородні ідеї нашої національної історії.

Та в цій історії є дуже великий позитив – у львівському політикумі з’явилося немало людей, які починають розуміти, що не можна весь час воювати між собою, бо життя надто коротке. Їм хочеться залишити по собі видимий слід того, що вони свої таланти не змарнували, але використали у мірі своїх можливостей. І таку тенденцію хочу підтримати обома руками! Хочу пригадати, що життя маємо одне, Україну маємо одну, Спасителя маємо одного Христа. Це є орієнтири, які повинні нас усіх, так різних, об’єднувати.

Боже, нам єдність подай!»