Паралімпійські ігри 2016 у Бразилії пройшли для українців вдало, багато наших спортсменів здобули чимало медалей у скарбничку України. З поміж десятків українських чемпіонів по-особливому запам’ятався фехтувальник на візку Андрій Демчук. Адже саме він присвятив свою перемогу друзям, які загинули на Сході України. Вболівальники вважають фехтувальника патріотом держави та прикладом для багатьох спортсменів. Львівському порталу вдалось поспілкуватися з Андрієм та дізнатися, як змінилося його життя після феєричної перемоги на Паралімпіаді.
– Вже пройшло трохи часу після того, як Ви стали переможцем Паралімпіади у Ріо-де-Женейро. Розкажіть наскільки за цей час змінилось ваше життя?
– Після Паралімпіади моє життя насправді дуже змінилося. Воно наповнилось зовсім іншою роботою, тою, якою я б хотів дійсно займатися. Чесно кажучи, збільшилася кількість запрошень на різні заходи: зустрічі з учнями, студентами, навіть з якимись спортивними командами. Усі ці зустрічі намагаюся використати з максимально корисними цілями. Стараюся популяризувати і фехтування на візках, і спорт для інвалідів загалом. Хотілося би, щоб про спортсменів-паралімпійців згадували частіше, ніж раз на чотири роки. Адже у нас, на жаль, більшість мало знає про олімпійський спорт, а про паралімпійський – взагалі мовчу.
– Чому Ви вирішили займатись саме фехтуванням?
– Захопився фехтуванням (взагалі паралімпійським спортом починаєш займатися не від доброго життя) після того, як мені ампутували ногу. До того я займався баскетболом та футболом. Я знайшов «Інваспорт» – львівське обласне відділення, яке пропонує різні види спорту для людей з інвалідністю. Там мені запропонували три види: фехтування, настільний теніс, стрільбу з лука. Спершу я подумав про свій тип характеру та вирішив, що мені, мабуть, підійде найкраще фехтування. Коли я прийшов на тренування, то одразу не зрозумів: чому візок, адже я ходжу. Коли я сів, тренери мені пояснили, що це для того, аби були рівні шанси, адже у когось проблеми з двома ногами, в когось з однією, а в когось взагалі зі спиною. І для того, щоб бути у рівних умовах, всі сідають на візки. Тоді я спробував і, як то кажуть, сів і більше не встав.
– У 19 років у Вас сталася трагедія, адже через хворобу Ви втратили ногу. Як Вам вдалося це пережити?
– Я пережив це з позитивом і усмішкою на обличчі. Народився я з хворою стопою, одна була набагато більшою, за іншу. І десь в 13 років почали утворюватися великі рани на нозі. До 19 років мені доводилось постійно ходити по лікарнях. Але в один день я прийшов до спеціаліста, який мені сказав: «Андрію, нащо тобі та нога?». І в 19 років мені ампутували праву ногу. Зараз я про це говорю вже легко, а тоді було важко, особливо для батьків. Але після цього не пригадую, щоб я плакав з горя. Якщо і були сльози, то хіба від успіху та перемоги.
– Як відомо, після Паралімпіади місто виділило один мільйон гривень на ремонт залу, в якому Ви тренуєтесь. Адже умови старого залу були дуже далекі від ідеалу і не пристосовані для людей з інвалідністю. Розкажіть, на якому етапі зараз ремонт? І де Вам доводиться тренуватися?
– Так, дійсно, після Паралімпіади Львівська міська рада виділила нам кошти на капітальний ремонт залу. Він вже триває з вересня, і на даний момент зал майже готовий. Ми сподіваємося, що з травня зможемо тренуватися у ньому. Насправді ремонт був просто необхідний, адже умови, в яких нам доводилось раніше займатися, були жахливі. Особливо, якщо людина пересувається на візку і їй необхідно потрапити в зал. Тому перше, що ми зробили – безбар’єрність для того, щоб людині на візку можна було спокійно потрапити у зал. Також у нас нарешті зроблені душові кімнати, роздягальні, туалети, які також адаптовані для людей з особливими потребами. Зроблено все на досить високому рівні. І найважливіше, що це все адаптовано для нас. Тепер ми можемо збільшувати кількість людей, які будуть до нас приходити та починати займатися.
Під час ремонту ми могли займатися в іншому залі, але відмовились від цієї перспективи, оскільки там багато дітей, які тренуються. До того ж у нас досить часто проходять збори, а між ними відпочиваємо та чекаємо, коли розпочнуться тренування в оновленому залі.
– Також у Вас була зустріч з мером Львова Андрієм Садовим, де було обіцяно, що Ви отримаєте помешкання. Яка ж ситуація з отриманням житла?
– Мер Львова пообіцяв, що буде квартира, але склалася ситуація, що виділити помешкання не змогли, тому вирішили надати кошти. Цієї суми для квартири мені не вистарчило, тому я вирішив докласти преміальні за перемогу на Паралімпіаді. В результаті, мені разом з міською радою вдалося організувати купівлю квартири. Правда, квартири ще немає, вона будується. Але я сподіваюся, що за два-три місяці ремонт закінчиться і я зможу з дружиною переїхати в нову домівку.
– Як Ви оцінюєте рівень паралімпійського фехтування в Україні та у Львові?
– Оцінку рівня паралімпійського фехтування я можу дати, але вона не всім сподобається, бо я хочу, щоб ми були ще сильнішими. Але з іншої сторони якщо оцінювати по медалях, то на Паралімпіаді ми мали друге місце після Китаю. Якщо бути відвертим, у світі сильніші за нас крім китайців – росіяни, але коли вони приїжджають на змагання. Адже, як відомо, на Паралімпіаду у Ріо їх не допустили. Варто зазначити, що ми досить близько за рівнем з угорцями, французами та італійцями. Тобто, я можу впевнено сказати, що ми одні з лідерів світового фехтування. З іншої сторони наша львівський «кулак» – це кістяк збірної України. Тому що і Антон Дацко, і Наталя Морквич, і десь я – серед основних в фехтувальній команді. Думаю, збірній без нас було б важко.
– Тренування, збори і це далеко не все. Нам відомо, що Ви викладаєте в Національному університеті «Львівська політехніка». Наскільки легко Вам вдається поєднювати фехтування і роботу? Адже підготовка до змагань займає багато часу.
– Поєднювати роботу і фехтування насправді дуже важко. Я, чесно кажучи, не в захваті від цього. Тому що звик приділяти максимум часу чомусь одному. Але «Львівська політехніка» та кафедра ІСМ мені дуже подобається. По-перше, тут я закінчив навчання, а тепер вже тут і працюю. Я не можу сказати, що я працюю заради коштів чи наукових здобутків. Ні, я тут працюю, бо це мені подобається і я отримую задоволення від цієї роботи. Проте не завжди я маю достатньо часу і не завжди можу бути на парах. Тоді мені кафедра йде на зустріч і підстраховує. Я дуже ціную цю роботу, бо я люблю спілкувати зі студентами. Я черпаю від них певні знання, а вони, у свою чергу, від мене.
– З таким насиченим графіком Вам вистачає часу на сім’ю?
– Сім’я – це напевно найважче, адже мене часто не буває вдома. Найбільше терпить від цього моя дружина, бо, на жаль, так складаються обставини. Однак, я роблю все, що можу, і дуже сильно їй дякую за те, що вона завжди підтримує мене.
– Андрію, Ви також займаєтесь благодійною та волонтерською діяльністю, часто допомагаєте постраждалим на Сході країни. Та після перемоги на Паралімпіаді у Ріо-де-Женейро Ви присвятили свою перемогу друзям, які загинули у зоні АТО. Можете поділитися, як саме Ви підтримуєте українських воїнів?
– Я вважаю, що потрібно менше говорити, а більше робити. Я хочу бачити навколо себе усмішки і хочу бути людиною, якій можуть потиснути руку. Мене часто підписують на якісь «круті штуки», де я можу взяти участь і допомогти нашим воїнам. Ось наприклад , нещодавно я взяв участь у благодійному марафоні, хоча вже 12 років не бігав. Я вважаю, допомагати постраждалим – це обов’язок всіх громадян нашої країни. Адже вони такі люди, як і ми, але в силу деяких обставин вони вирішили піти захищати Україну. Перед цими людьми я схиляюся і радий, що мене запрошують взяти участь у проектах, де я хоч якось можу їм допомогти.
– Ви часто є переможцем не лише українських, але й міжнародних змагань. Розкажіть, що Ви відчуваєте, коли чуєте гімн рідної країни та бачите, як піднімається прапор України?
– Можна говорити про поїздки, фінанси, але те, заради чого я йшов у фехтування, – це якраз стояти на першому місці п’єдесталу і чути гімн рідної країни. На щастя, мені пощастило кілька разів підняти прапор України, і це – найбільший «кайф». А на Паралімпіаді у Ріо-де-Женейро взагалі розплакався, як сентементальний хлопець. Саме ці ньюанси мене мотивують до перемог. Так, я вже виграв найбільший старт у своєму житті, але не хочу на цьому зупинятися: я хочу перемагати та ставати ще сильнішим.
– Після Олімпіади чи Паралімпіади спортсмени часто беруть відпочинок і певний час не тренуються. Яка ситуація у вас? Чи готуєтесь Ви зараз до якихось змагань?
– Після Паралімпіади ми трішки відпочили та заліковували свої травми. Але це тривало недовго. Всі цьогорічні етапи є досить цікавими, адже з’явилось багато нових спортсменів. Це пов’язано з тим, що спортсмени можуть змінювати зброю. Тобто, якщо хтось захотів, то перейшов в інший вид. Десь, можливо, мені погано, бо я фехтую на шаблі, а багато хто зараз перейшов на цей вид зброї. Але завдяки цього я можу ставати сильнішим. З іншої сторони це також цікаво, адже приходять такі люди, які займались здоровим фехтуванням і з тих чи інших причин їм довелось перейти на паралімпійське. Але коли фехтуєш з ними, то одразу відчуваєш їхній рівень.
Чи готуємось зараз до змагань? Звісно, що так. Незабаром ми їдемо на збір, де відбудеться підготовка до етапу Кубку світу, який проходитиме у травні в Голландії.
– Підсумовуючи, поділіться своїми планами на майбутнє, а також розкажіть про свій найбільший успіх у житті.
– Мої плани – це прожити життя так, щоб я міг ним гордитися. Наразі планів грандіозних немає, але я дуже хочу, щоб завтра було краще, аніж сьогодні. Також мрію, щоб в Україні було все добре, адже коли буде добре в країні, то буде добре і в моїй родині. А щодо успіху, то найбільший успіх у моєму житті – це те, що я народився в Україні.
Фото: Facebook-сторінка Андрія Демчука
Вероніка РОЙ, Львівський портал