Незбагненний митрополит. Сильвестр Сембратович - „Львівська газета“, 13 серпня

Сембратовичі – лемківська шляхта. Згідно з однією версією, їхній рід походив із с. Виссов Біцького деканату. Фундатором роду був солтис Виссовський, який мав сім синів, звідси й прізвище (сім братів). Згідно з іншою, це шляхта чеського походження, яка вперто трималася свого коріння й не бажала германізуватися. Іменована від “я сем брат”.

Сильвестр народився 3 вересня 1836 р. в сім’ї пароха Дошниці (Лемківщина). Студіював богослов’я та філософію в колегії Папи Урбана VIII в Римі, висвятився 1860 р., там же склав докторат. Після короткого перебування на посадах помічника пароха в селах Лемківщини став капеланом і управителем монастиря василіянок у Словіті (1862-1863). З 1863 р. – префект духовної семінарії у Львові. У 1865-1869 рр. – доцент, з 1869 р. – професор теології Львівського університету, декан богословського факультету в 1872-1873 і 1878-1879 рр. Із 1877 р. – крилошанин, із 1878 р. – архіпресвітер митрополичої капітули, з 1879 р. – єпископ юліополітанський і суфраган митрополита Йосифа Сембратовича (свого дядька). 1882 р. замінив його на митрополичому престолі. Інтронізований 1885 р. Із 1894 р. – кардинал. Віце-маршалок Галицького сейму в 1883-1897 рр., член Палати вельмож австрійського парламенту в 1885-1898 рр. Його брат Теофіл Сембратович став генералом австрійської контррозвідки.

С. Сембратович був одним із перших українських католицьких космополітів, або, як їх називали тоді, “ультрамонтанів”. На його погляд, українська нація мала існувати як спільнота насамперед конфесійна, греко-католицька, про що з ним у свої студентські роки завзято сперечався Франко. Свої ідеї майбутній митрополит намагався пропагувати на шпальтах заснованого ним “Руського Сіону” (1877) – першого в Галичині богословського місячника українською мовою. Але ще в 1880-ті роки в амбівалентності Греко-Католицької Церкви галичани більше шанували східний обряд, аніж вірність престолові св. Петра. Символом москвофільської партії була тоді сутана греко-католицького священика, як це не парадоксально звучить нині. Отже, своїм світоглядом новий митрополит випереджав час на 20-30 років. І це автоматично забезпечувало непорозуміння з його оточенням.

С. Сембратович став адміністратором митрополичого престолу після скандального судового процесу 1882 р. у Львові проти прихильників православ’я, тобто у винятково напруженій ситуації, ще й завдяки протекції польських політиків. Але був він надто інтелігентним і слабовільним, через що не вмів домогтися послуху від вірних. На прикладі Віктора Ющенка нині знаємо, як може сприяти політикові його зовнішність. Натомість карикатурний образ єзуїта, мальований у сатиричних часописах “Зеркало” і “Страхопуд” – довготелесого дистрофіка в окулярах – імовірно, копіювали з високої й худої постаті С. Сембратовича.

Тож, зауваживши нерішучість С. Сембратовича, австрійський уряд і Папа Лев XIII завагалися, проте було вже запізно. Інтронізація таки відбулася, хоч і затягнулася на три роки. 1885 р. митрополит узяв активну участь у передвиборній кампанії до австрійського парламенту. Митрополичому комітетові, що діяв у тісному порозумінні з намісником Галичини Пилипом Залєським і польським виборним комітетом, вдалося провести в парламент три кандидатури, тоді як спільному москвофільсько-народовському комітетові – одну. Проте “митрополичі” депутати були екстримально пасивні, в парламенті майже не з’являлися – це був перший удар по репутації С. Сембратовича. Зазнала краху й заснована ним газета “Мир” (1885-1887), що пропагувала гасло польсько-української співпраці. Намісник і граф Альфред Потоцький, які були її спонсорами, невдовзі розчарувалися й припинили фінансування. Тому вже 1885 р. митрополит діяв у атмосфері глухої ненависті та презирства. Москвофіли влаштовували йому гучні обструкції, найгучніша – напад на нього студентів у Віденському двірці 1893 р., коли його зустріли викриками “зрадник” і тухлими яйцями. Народовці теж вважали Сембратовича полонофілом, тож митрополит почувався самотнім. Прикро читати звіти про засідання митрополичої капітули, яка майже перебувала під контролем москвофілів. Отці Олексій Торонський і Олександр Стефанович, які співчували митрополитові, здебільшого відмовчувалися та сиділи, немов би води в рот набрали (згідно з традицією галицького конформізму: “Ми з тобою, але сам розумієш…”), натомість тон задавали його про-православні опоненти Антоній Петрушевич (кустос капітули) та Теофіл Павликів (парох основної Успенської парафії, втім обоє були досвідченими парламентаріями). Митрополит пасував, і виходило так, що не його підлеглі виправдовувалися перед ним, а навпаки, він виправдовувався перед своїми підлеглими. “Мені стало жаль його, – писав у одному зі своїх листів о. Стефанович, – видно, той чоловік розуміє нашу ситуацію й наш правдивий стан, і хотів би щось зробити, та не має ні одного чоловіка коло себе, котрий би його попирав. Коли вже зачато завзято боронити “старшої” партії, митрополит зачав м’якнути, і далі й не знав уже, що робити”.

Усе ж, незважаючи на глуху стіну нерозуміння й навіть презирства з боку своїх вірних, митрополит уперто провадив Церкву на шлях вестернізації та дбав про поліпшення її загального стану. Саме на час керування С. Сембратовичем митрополією відбулася реформа ордену василіян (1882), 1884 р. митрополит заснував дівочий інститут під управою сестер василіянок, 1889 р. збудував нову греко-католицьку семінарію у Львові, заснував товариство св. Павла, що займалося місіонерською працею, товариство св. Петра, яке допомагало бідним парафіям. 1892 р. санкціонував заснування згромадження сестер служебниць і реформу сестер василіянок 1897 р. Саме С. Сембратович домігся від уряду реалізації давньої обіцянки утворити нову єпархію з центром у Станіславові (1885) й скликав у 1891 р. синод своєї Церкви (попередній синод відбувся ще 1720 р.). У 1896 р. разом з Олександром Барвінським ініціював створення Католицького русько-народного союзу – першого українського політичного угруповання на духовних засадах католицизму.

У 1897 р. в кардинала виявили рак. Згідно з легендою, на смертному одрі “полякуючий” С. Сембратович мав сказати: “Я каюся і знаю, що милосердний Бог мені простить [тобто співпрацю з польськими політиками в галузі нейтралізації прихильників православ’я та панславізму], але чи простить мені мій народ і мій клир?” Поширення цієї москвофільської байки та проникнення її до наукових публікацій демонструють правдиву “зачарованість на Схід” (як сказав би Ярослав Галан) її поширювачів.

Кардинал Сильвестр Сембратович помер 4 вересня 1898 р. Цікаво зауважити, що в Галичині йому таки поставили пам’ятник – у с. Підлюте біля Перегінська, куди митрополит любив приїздити влітку. Це зробив німець Шмідт, власник маєтків у Сколівському повіті.

Ігор Чорновол