27 липня представники „лівих“ партій уже ушістдесяте морочитимуть львів’янам голову небилицями про „визволення“ столиці Галичини від німців. Водночас вони ще жодним словом не обмовилися, що та подія є однією з „найтемніших“ в історії червоної армії.
„Червоні“ нитки
Зайве, звісно, доводити те, що 1944-го до справжнього визволення Львова 1991-го залишалося 47 років, бо 60 літ тому на зміну одним загарбникам прийшли інші – не менш криваві. Цей очевидний факт не визнають лише безнадійні догматики, тож погортаємо, натомість, скупі згадки компартійних „істориків“ про бої у столиці Галичини 1944-го.
Тим паче, що ті події ще й шиті „червоними“ нитками, оскільки не вписувалися в ідеальну картину славнозвісної „перемоги“. Причому, переповідаючи їх, компартійні видання спростовували й одне одного, і… самих себе.
26 липня 1981 року у львівській газеті „Вільна Україна“ подали витяги з наказу штабу 10-го гвардійського танкового корпусу від 22 липня 1944-го: „Ворог у вуличних боях у Львові чинить упертий опір наступаючим з’єднанням корпусу… Корпус з попередніми частинами посилення продовжує виконувати поставлене завдання по очищенню м. Львова від ворога і знищенню його опорних пунктів на комунікаціях з’єднань і частин“.
А журнал бойових дій корпусу, уривки якого „Вільна Україна“ подала тоді ж, твердив:
„24 липня 1944 р., о 14 год. 30 хв. частини 63-ї гвардійської танкової бригади у взаємодії з 3-м мотострілецьким батальйоном 29-ї гвардійської бригади, зламавши опір ворога, оволоділи вокзалом Львів-Головний і зайняли кругову оборону…
26 липня 1944 р. ворог, обороняючи Львів, під дією наших частин відходить у західному і північно-західному напрямку. Львівський гарнізон продовжує очищати м. Львів…
27 липня 1944 р. До 8 год. 63-я гвардійська танкова бригада з 72-м гвардійським окремим танковим полком, 29-ю гвардійською мотострілецькою бригадою у взаємодії з частинами 100-ї, 183-ї стрілецьких дивізій, що підійшли, рішучим наступом зламали опір ворога у південній частині м. Львова. О 9 год. м. Львів повністю звільнений від ворога…“
Однак у колективній монографії „Історія Львова“, що вийшла 1984-го у київському видавництві „Наукова думка“, читач цих даних… не знайде. І не дивно, бо з його витягів у „Вільній Україні“ випливає нісенітниця.
По-перше, „визволителі“, „очищуючи“ Львів від ворога, зайняли оборону, яка змусила ворога… полишити місто. По-друге, після того, як німці відійшли у західному і північно-західному напрямках, їхній опір зламали… ще раз – уже в південній частині Львова.
Плутанина у версіях
Відтак в „Історії Львова“ розповідь про його „штурм“ почали… не з подій 22 липня 1944-го: „23 липня командування фронту наказало 3-й гвардійській танковій армії головними силами здійснити швидкий марш-маневр в обхід Львова з північного заходу. Ламаючи опір ворога, із сходу до міста підійшли частини 60-ї армії і 4-ї танкової армії“.
До складу останньої з них входив і… корпус, штаб якого твердив, що ще 22-го його вояки продовжували „очищення“ міста від ворога. Тобто в „Історії Львова“ його „визволення“… перенесли. І запевнили, що червоноармійці вели бої за кожну вулицю, кожний будинок.
Однак після того, як автори „Історії Львова“ увійшли до редколегії „Історії Львова в документах і матеріалах“, виданій „Науковою думкою“ 1986-го, до її змісту потрапили витяги і з наказу штабу корпусу, і з його журналу бойових дій. А коли напередодні краху СРСР кілька московських журналів опублікували спогади екс-глави ЦК КПРС Микити Хрущова „Час. Люди. Влада“, львів’яни дізналися з них і про таку версію „визволення“ міста:
„Спершу ми спробували щастя захопити Львів зненацька, але це не вдалося: ворог нав’язав бій. Було вирішено не впиратися й не витрачати час, не класти там живу силу, долаючи налагоджену оборону, а вдарити прямо на Перемишль. Нехай Львів опиниться у тилу наших військ. Тим самим ми змусимо ворога піти зі Львова без бою. Так потім і вийшло. Для цього танкову армію Рибалка, яка на підступах до Львова вв’язалася у бій, треба було розвернути північніше, вивівши її з бою, аби повернути її на захід через Жовкву та Яворів до Перемишля. Невдовзі наші війська зайняли Перемишль. Німці, відчувши загрозу з тилу, самі вискочили зі Львова, і наші війська вступили до нього“.
Ось вам і „бої за кожну вулицю, кожен будинок“… І все ж бойові дії у місті тоді відбулися, інакше б у ньому не загинув старшина Олександр Марченко – стрілок-радист з екіпажу танка, котрий 23 липня 1944-го, як записано в „Історії Львова“, „прорвався до будинку міської Ради“, „піднявся на вежу ратуші і встановив червоний прапор“.
Прапори на ратуші
Однак ні „Історія Львова“, ні Хрущов не згадали те, що можна прочитати, приміром, у № 2 журналу „Спецназ России“ за 2003-й: „На шпилі ратуші був піднятий біло-червоний прапор Польщі, поруч із ним майоріли американський і британський прапори. Совєти підняли свій у вікні другого поверху, вище іти не наважилися“.
Ці слова належать Юзефу Хальському – воякові 14-го полку язловецьких уланів підпільної Армії Крайової (далі – АК), що підпорядковувалася екс-львів’янину – генералові Тадеушу Комаровському (псевдонім – „Бур“) і польському емігрантському урядові у Лондоні. А улітку 1944-го нараховувала, за деякими оцінками, до 380 тис. осіб.
Свідчення ж Хальського узяті автором „Спецназа России“ І. Пихаловим із книги „З хроніки комунізму“ Ярослава Шарека, якого аківець запевнив, що улани спільно з червоної армією звільняли Львів. Про участь АК у боях за нього писали й українські дослідники – Владислав Гриневич, Ярослав Грицак, Леонід Зашкільняк, Ігор Ілюшин, Микола Крикун, Ігор Мельник…
За даними останнього з них, коли на львівській ратуші з’явився червоний прапор, німці скинули його одразу ж. А ті кілька совєтських танків, які прорвалися до центру міста 22-го та 23 липня 1944-го, відступили під німецькими ударами.
Тоді ж із підпілля вийшли, зайнявши центральну й західну частини Львова, до 3 тис. уланів та вояків 5-ї піхотної дивізії АК, які реалізовували таким чином план „Буря“, затверджений командуванням АК ще 20 листопада 1943-го. Відповідно до нього, АК при наближенні совєтсько-німецького фронту до Західної Україні, Західної Білорусі і Литви мала займати в них ключові міста після того, як їх залишать основні німецькі війська.
Таким чином Москву намагалися поставити перед таким „доконаним фактом“: взаємодіючи з червоною армією, АК бере участь у визволенні „своїх“ довоєнних теренів, на яких відновлює юрисдикцію польського емігрантського уряду в Лондоні. Мета – аби Москва визнала той уряд офіційним представником Речі Посполитої на міжнародній арені без будь-яких поступок у питанні щодо приналежності західноукраїнських та західнобілоруських земель і литовського міста Вільнюс.
Перебірливість у ворогах
Причому для успіху „Бурі“ АК берегла свої кадри, уникаючи масштабних зіткнень із німцями. Керівник львівської „делегатури“ емігрантського уряду відраджував своїх підлеглих від активної боротьби з німцями, запевняючи, що це лише посилює шанси СРСР на захоплення „східних польських територій“.
В АК навіть карали командирів, які розконспірувалися, аби взяти участь в українсько-польських сутичках на Волині, спровокованих гітлерівцями й загонами НКВС, котрі перед тим, як убивати поляків, чіпляли на своїх вояків відзнаки УПА. Повстання поляків проти німців мало вибухнути лише „під носом“ у червоної армії.
Таким чином керівництво АК успадкувало порівняння з гієною, що намагається підібрати шматок чужої здобичі, яке прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль дав керівництву Польщі за те, що вона разом із Німеччиною та Угорщиною взяла участь у поділі Чехословаччини. За словами прем’єра, завжди існувало дві Польщі: одна з них боролася за правду, а інша – стелилася у підлості.
У Львові АК спромоглася зайняти лише його центральну й західну частини. Замарстинів, Клепарів і Левандівку до 27 липня утримували німці, а червоноармійці дійшли того дня тільки до центрального вокзалу й зайняли Цитадель та південно-східні околиці міста.
Тим часом нечисленний підрозділ Української повстанської армії боронив у Львові Святоюрський собор – резиденцію глави Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького. Перестороги були не зайвими – командир польського прокомуністичного партизанського загону Сатановський доповідав Москві, що польське населення свого головного ворога вбачає не в німцях, а в українцях.
Навіть після провалу „Бурі“ інший глава львівської „делегатури“, Островський, доклав неабияких зусиль, заохочуючи поляків увійти до складу „винищувальних батальйонів“, які спільно з чекістами воювали проти УПА. Напередодні ж „Бурі“, за даними І. Ілюшина, до АК влилися поліційні формування, сформовані німцями для боротьби з УПА. Саме вони відзначилися найбільшою лютістю щодо цивільного українського населення у ході міжетнічного конфлікту на Волині.
У березні 1944-го львівський філіал „Керівництва диверсіями“ АК відправив вояків у „пацифікаційний“ рейд, у ході якого у селах Хлібовичі, Черепин і Лопушна закатували до 130 цивільних українців. А у липні 1944-го у Львові аківці вбили до 400 українців. Лише сусіди-поляки врятували від розправи колишнього січового стрільця Олену Степанів.
Вичікувані перемоги
Вочевидь, жертв у Львові було б більше, коли б АК зайняла все місто. Але після того, як 27 липня 1944-го німці полишили його, до нього вступила червона армія. Та навряд чи вона тільки тому займала оборону в місті, аби зберегти свої сили.
Бо питання військової доцільності не стояло для її маршалів, приміром, під час штурму Києва, у ході якого сотні тисяч солдатів поклали, аби заволодіти столицею України до річниці „Великого Жовтня“. А на штурм Берліна маршал Георгій Жуков теж кинув сотні тисяч солдатів „у лоб“ на глибоко ешелоновану оборону противника, аби випередити тодішніх західних союзників СРСР.
Натомість, коли 1 вересня 1944-го АК підняла повстання у Варшаві, червона армія на півроку застрягла у Празі – районі польської столиці на правому березі ріки Вісла. І вичікувала, поки поляки й німці якомога більше повинищують одне одного.
Коли ж у травні 1945-го повстала столиця Чехословаччини, то в ній червону армію випередили ті росіяни, які прийшли на допомогу повстанцям, аби реабілітуватися за те, що воювали на боці німців. Результат обох повстань був аналогічним – совєтські війська встановили в знекровлених європейських столицях промосковські режими.
А у Львові червона армія вичікувала знекровлення не лише німців і поляків, а й УПА. За даними І. Ілюшина, ще в найближче оточення комендантів Союзу збройної боротьби, перейменованого 1942-го на АК, влилися численні агенти НКВС, які спрямовували підпільників у русло, вигідне для Кремля. Утім, на запитання про те, чи нацьковували чекісти аківців, а чи „лише“ знали про плани розправи над українцями, може відповісти тільки архів ОДПУ-НКВС-КДБ-ФСБ у Москві…
Попри заслуги аківців у спільній із червоною армією боротьбі проти німців та українців, совєтське командування зажадало від командувача львівського округу АК полковника Філіпковського, аби розформував свої загони. Його разом із кількома офіцерами й главою окружної „делегатури“ заарештували, а рядовим аківцям веліли приєднатися до промосковського війська польського. З тими, хто відмовився, з’єднання НКВС воювали і до „перемоги“ у війні, і після неї.
Ігор ГОЛОД
