Як „визволяли“ Львів 1944-го - „Молода Галичина“, 20 липня

27 липня представники „лівих“ партій уже ушістдесяте морочитимуть львів’янам голову небилицями про „визволення“ столиці Галичини від німців. Водночас вони ще жодним словом не обмовилися, що та подія є однією з „найтемніших“ в історії червоної армії.

„Червоні“ нитки

Зайве, звісно, доводити те, що 1944-го до справжнього визволення Львова 1991-го залишалося 47 років, бо 60 літ тому на зміну одним загарбникам прийшли інші – не менш криваві. Цей очевидний факт не визнають лише безнадійні догматики, тож погортаємо, натомість, скупі згадки компартійних „істориків“ про бої у столиці Галичини 1944-го.

Тим паче, що ті події ще й шиті „червоними“ нитками, оскільки не вписувалися в ідеальну картину славнозвісної „перемоги“. Причому, переповідаючи їх, компартійні видання спростовували й одне одного, і… самих себе.

26 липня 1981 року у львівській газеті „Вільна Україна“ подали витяги з наказу штабу 10-го гвардійського танкового корпусу від 22 липня 1944-го: „Ворог у вуличних боях у Львові чинить упертий опір наступаючим з’єднанням корпусу… Корпус з попередніми частинами посилення продовжує виконувати поставлене завдання по очищенню м. Львова від ворога і знищенню його опорних пунктів на комунікаціях з’єднань і частин“.

А журнал бойових дій корпусу, уривки якого „Вільна Україна“ подала тоді ж, твердив:

„24 липня 1944 р., о 14 год. 30 хв. частини 63-ї гвардійської танкової бригади у взаємодії з 3-м мотострілецьким батальйоном 29-ї гвардійської бригади, зламавши опір ворога, оволоділи вокзалом Львів-Головний і зайняли кругову оборону…

26 липня 1944 р. ворог, обороняючи Львів, під дією наших частин відходить у західному і північно-західному напрямку. Львівський гарнізон продовжує очищати м. Львів…

27 липня 1944 р. До 8 год. 63-я гвардійська танкова бригада з 72-м гвардійським окремим танковим полком, 29-ю гвардійською мотострілецькою бригадою у взаємодії з частинами 100-ї, 183-ї стрілецьких дивізій, що підійшли, рішучим наступом зламали опір ворога у південній частині м. Львова. О 9 год. м. Львів повністю звільнений від ворога…“

Однак у колективній монографії „Історія Львова“, що вийшла 1984-го у київському видавництві „Наукова думка“, читач цих даних… не знайде. І не дивно, бо з його витягів у „Вільній Україні“ випливає нісенітниця.

По-перше, „визволителі“, „очищуючи“ Львів від ворога, зайняли оборону, яка змусила ворога… полишити місто. По-друге, після того, як німці відійшли у західному і північно-західному напрямках, їхній опір зламали… ще раз – уже в південній частині Львова.

Плутанина у версіях

Відтак в „Історії Львова“ розповідь про його „штурм“ почали… не з подій 22 липня 1944-го: „23 липня командування фронту наказало 3-й гвардійській танковій армії головними силами здійснити швидкий марш-маневр в обхід Львова з північного заходу. Ламаючи опір ворога, із сходу до міста підійшли частини 60-ї армії і 4-ї танкової армії“.

До складу останньої з них входив і… корпус, штаб якого твердив, що ще 22-го його вояки продовжували „очищення“ міста від ворога. Тобто в „Історії Львова“ його „визволення“… перенесли. І запевнили, що червоноармійці вели бої за кожну вулицю, кожний будинок.

Однак після того, як автори „Історії Львова“ увійшли до редколегії „Історії Львова в документах і матеріалах“, виданій „Науковою думкою“ 1986-го, до її змісту потрапили витяги і з наказу штабу корпусу, і з його журналу бойових дій. А коли напередодні краху СРСР кілька московських журналів опублікували спогади екс-глави ЦК КПРС Микити Хрущова „Час. Люди. Влада“, львів’яни дізналися з них і про таку версію „визволення“ міста:

„Спершу ми спробували щастя захопити Львів зненацька, але це не вдалося: ворог нав’язав бій. Було вирішено не впиратися й не витрачати час, не класти там живу силу, долаючи налагоджену оборону, а вдарити прямо на Перемишль. Нехай Львів опиниться у тилу наших військ. Тим самим ми змусимо ворога піти зі Львова без бою. Так потім і вийшло. Для цього танкову армію Рибалка, яка на підступах до Львова вв’язалася у бій, треба було розвернути північніше, вивівши її з бою, аби повернути її на захід через Жовкву та Яворів до Перемишля. Невдовзі наші війська зайняли Перемишль. Німці, відчувши загрозу з тилу, самі вискочили зі Львова, і наші війська вступили до нього“.

Ось вам і „бої за кожну вулицю, кожен будинок“… І все ж бойові дії у місті тоді відбулися, інакше б у ньому не загинув старшина Олександр Марченко – стрілок-радист з екіпажу танка, котрий 23 липня 1944-го, як записано в „Історії Львова“, „прорвався до будинку міської Ради“, „піднявся на вежу ратуші і встановив червоний прапор“.

Прапори на ратуші

Однак ні „Історія Львова“, ні Хрущов не згадали те, що можна прочитати, приміром, у № 2 журналу „Спецназ России“ за 2003-й: „На шпилі ратуші був піднятий біло-червоний прапор Польщі, поруч із ним майоріли американський і британський прапори. Совєти підняли свій у вікні другого поверху, вище іти не наважилися“.

Ці слова належать Юзефу Хальському – воякові 14-го полку язловецьких уланів підпільної Армії Крайової (далі – АК), що підпорядковувалася екс-львів’янину – генералові Тадеушу Комаровському (псевдонім – „Бур“) і польському емігрантському урядові у Лондоні. А улітку 1944-го нараховувала, за деякими оцінками, до 380 тис. осіб.

Свідчення ж Хальського узяті автором „Спецназа России“ І. Пихаловим із книги „З хроніки комунізму“ Ярослава Шарека, якого аківець запевнив, що улани спільно з червоної армією звільняли Львів. Про участь АК у боях за нього писали й українські дослідники – Владислав Гриневич, Ярослав Грицак, Леонід Зашкільняк, Ігор Ілюшин, Микола Крикун, Ігор Мельник…

За даними останнього з них, коли на львівській ратуші з’явився червоний прапор, німці скинули його одразу ж. А ті кілька совєтських танків, які прорвалися до центру міста 22-го та 23 липня 1944-го, відступили під німецькими ударами.

Тоді ж із підпілля вийшли, зайнявши центральну й західну частини Львова, до 3 тис. уланів та вояків 5-ї піхотної дивізії АК, які реалізовували таким чином план „Буря“, затверджений командуванням АК ще 20 листопада 1943-го. Відповідно до нього, АК при наближенні совєтсько-німецького фронту до Західної Україні, Західної Білорусі і Литви мала займати в них ключові міста після того, як їх залишать основні німецькі війська.

Таким чином Москву намагалися поставити перед таким „доконаним фактом“: взаємодіючи з червоною армією, АК бере участь у визволенні „своїх“ довоєнних теренів, на яких відновлює юрисдикцію польського емігрантського уряду в Лондоні. Мета – аби Москва визнала той уряд офіційним представником Речі Посполитої на міжнародній арені без будь-яких поступок у питанні щодо приналежності західноукраїнських та західнобілоруських земель і литовського міста Вільнюс.

Перебірливість у ворогах

Причому для успіху „Бурі“ АК берегла свої кадри, уникаючи масштабних зіткнень із німцями. Керівник львівської „делегатури“ емігрантського уряду відраджував своїх підлеглих від активної боротьби з німцями, запевняючи, що це лише посилює шанси СРСР на захоплення „східних польських територій“.

В АК навіть карали командирів, які розконспірувалися, аби взяти участь в українсько-польських сутичках на Волині, спровокованих гітлерівцями й загонами НКВС, котрі перед тим, як убивати поляків, чіпляли на своїх вояків відзнаки УПА. Повстання поляків проти німців мало вибухнути лише „під носом“ у червоної армії.

Таким чином керівництво АК успадкувало порівняння з гієною, що намагається підібрати шматок чужої здобичі, яке прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль дав керівництву Польщі за те, що вона разом із Німеччиною та Угорщиною взяла участь у поділі Чехословаччини. За словами прем’єра, завжди існувало дві Польщі: одна з них боролася за правду, а інша – стелилася у підлості.

У Львові АК спромоглася зайняти лише його центральну й західну частини. Замарстинів, Клепарів і Левандівку до 27 липня утримували німці, а червоноармійці дійшли того дня тільки до центрального вокзалу й зайняли Цитадель та південно-східні околиці міста.

Тим часом нечисленний підрозділ Української повстанської армії боронив у Львові Святоюрський собор – резиденцію глави Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького. Перестороги були не зайвими – командир польського прокомуністичного партизанського загону Сатановський доповідав Москві, що польське населення свого головного ворога вбачає не в німцях, а в українцях.

Навіть після провалу „Бурі“ інший глава львівської „делегатури“, Островський, доклав неабияких зусиль, заохочуючи поляків увійти до складу „винищувальних батальйонів“, які спільно з чекістами воювали проти УПА. Напередодні ж „Бурі“, за даними І. Ілюшина, до АК влилися поліційні формування, сформовані німцями для боротьби з УПА. Саме вони відзначилися найбільшою лютістю щодо цивільного українського населення у ході міжетнічного конфлікту на Волині.

У березні 1944-го львівський філіал „Керівництва диверсіями“ АК відправив вояків у „пацифікаційний“ рейд, у ході якого у селах Хлібовичі, Черепин і Лопушна закатували до 130 цивільних українців. А у липні 1944-го у Львові аківці вбили до 400 українців. Лише сусіди-поляки врятували від розправи колишнього січового стрільця Олену Степанів.

Вичікувані перемоги

Вочевидь, жертв у Львові було б більше, коли б АК зайняла все місто. Але після того, як 27 липня 1944-го німці полишили його, до нього вступила червона армія. Та навряд чи вона тільки тому займала оборону в місті, аби зберегти свої сили.

Бо питання військової доцільності не стояло для її маршалів, приміром, під час штурму Києва, у ході якого сотні тисяч солдатів поклали, аби заволодіти столицею України до річниці „Великого Жовтня“. А на штурм Берліна маршал Георгій Жуков теж кинув сотні тисяч солдатів „у лоб“ на глибоко ешелоновану оборону противника, аби випередити тодішніх західних союзників СРСР.

Натомість, коли 1 вересня 1944-го АК підняла повстання у Варшаві, червона армія на півроку застрягла у Празі – районі польської столиці на правому березі ріки Вісла. І вичікувала, поки поляки й німці якомога більше повинищують одне одного.

Коли ж у травні 1945-го повстала столиця Чехословаччини, то в ній червону армію випередили ті росіяни, які прийшли на допомогу повстанцям, аби реабілітуватися за те, що воювали на боці німців. Результат обох повстань був аналогічним – совєтські війська встановили в знекровлених європейських столицях промосковські режими.

А у Львові червона армія вичікувала знекровлення не лише німців і поляків, а й УПА. За даними І. Ілюшина, ще в найближче оточення комендантів Союзу збройної боротьби, перейменованого 1942-го на АК, влилися численні агенти НКВС, які спрямовували підпільників у русло, вигідне для Кремля. Утім, на запитання про те, чи нацьковували чекісти аківців, а чи „лише“ знали про плани розправи над українцями, може відповісти тільки архів ОДПУ-НКВС-КДБ-ФСБ у Москві…

Попри заслуги аківців у спільній із червоною армією боротьбі проти німців та українців, совєтське командування зажадало від командувача львівського округу АК полковника Філіпковського, аби розформував свої загони. Його разом із кількома офіцерами й главою окружної „делегатури“ заарештували, а рядовим аківцям веліли приєднатися до промосковського війська польського. З тими, хто відмовився, з’єднання НКВС воювали і до „перемоги“ у війні, і після неї.

Ігор ГОЛОД