Митрополит Володимир: "Мало хто переймається реальними проблемами Церкви"

Степан БОРУЦЬКИЙ, “Україна і час”

|

Під час нещодавнього перебування на Львівщині Предстоятеля Української Православної Церкви Московського патріархату митрополита Володимира Сабодана кореспондентові “УіЧ” вдалося взяти у нього інтерв`ю.

Про стан релігії та духовності в Україні, створення Помісної Української Православної Церкви, занепад Церкви у часи СРСР та її відродження — у розмові з Блаженнійшим митрополитом Володимиром.

Знищено 100 тисяч храмів

— Ваше Блаженство, скажіть, будь ласка, які позитивні зміни, на Ваш погляд, відбулися в лоні Православної Церкви за останні 15 років в українській державі.

— Зміни, причому кардинальні, відбулися не у Церкві, а у ставленні до Церкви з боку влади, держави, суспільства. Ми справді живемо в умовах релігійної свободи, про яку 20 років тому не могли і мріяти. За офіційними даними, за час радянської влади в СРСР було зруйновано сто тисяч православних храмів. Це робили цілеспрямовано, планомірно аж до перебудови. Руйнували, розбирали, “перепрофільовували” під господарські і культурні потреби. В Україні навіть у 80-ті роки минулого століття влада щорічно закривала по 100-120 храмів. Залишали по 3-4 церкви на район, у східних регіонах і такого не дозволяли. Проте більшість громад Руської Православної Церкви було в Україні, насамперед у західних областях, куди радянська влада прийшла лише у передвоєнні роки. Нові церкви забороняли зводити (у Києві перший за 75 років храм — невелику церкву пам`яті жертв Чорнобиля — спорудили у 1993 році), старі — не дозволяли ремонтувати, шукали будь-який привід, щоб закрити парафію. До того ж усі церковні будівлі і майно належали атеїстичній державі. При владі були марксисти-матеріалісти, які думали: якщо вибити економічні основи з-під громад, то вони перестануть існувати. Душили податками, наглядом, заборонами. Ви можете запитати у літніх священиків і парафіян, чого коштувало в ті роки охрестити дитину, повінчати молодят, замінити лист заліза на старій покрівлі храму. Тож виходить, що ми багато десятиліть проходили “тест” на виживання. Сьогодні, попри економічні, політичні складнощі, є головне — можливість вільно сповідати віру.

Хрущов обіцяв показати останнього попа

— А яким чином Православна Церква протистояла тоталітарній атеїстичній державі?

— Атеїзм був державною ідеологією. Людям зі шкільної лави прищеплювали вороже ставлення до Церкви. Не тільки в системі освіти, але й на виробництві обов`язковими були “куточки атеїста”. В умовах протистояння завдання полягало лише в одному — зберегти віру православну. Це вимагало мужності, і її проявляли як вищі ієрархи Церкви, так і пересічні священнослужителі і віряни. Ви знаєте, що Святійший Патріарх Тихон відлучив від Церкви організаторів “червоного терору”. В опублікованих у всіх радянських газетах списках “ворогів народу” він значився під першим номером і помер під домашнім арештом. З тих єпископів, які керували або тимчасово керували на Київській кафедрі єпархією, було страчено вісьмох, починаючи від священномученика митрополита Володимира, розстріляного під стінами Лаври у січні 1918 року, і закінчуючи священномучеником архієпископом Олександром, який загинув у Харківській в`язниці у 1940-му. Деякі померли у вигнанні, як-от митрополит Київський Антоній (Храповицький), або відразу після повернення із заслання, як-от митрополит Київський Михайло (Єрмаков). Але усі пройшли через арешти, в`язниці і табори. Загинуло близько трьохсот православних архієреїв, більше ста тисяч священнослужителів і монахів. Адже остання передвоєнна п`ятирічка дістала назву “п`ятирічки безбожництва”, завданням якої було “закрити” релігійне питання раз і назавжди.

Під час війни на окупованих територіях відкрилось багато храмів і монастирів. Однак після звільнення почалися репресії проти тих, хто в них служив. Близько двох тисяч священиків, у тому числі намісник і братія Києво-Печерської лаври, а також ті, які повернулися на батьківщину після війни, отримали по 10-15 років таборів. Їхня провина полягала в тому, що вони правили служби, а отже, “співпрацювали” з окупантами.

Потім почалася епоха хрущовських переслідувань, яка, за словами самого Микити Хрущова, повинна була завершитися тим, що він “покаже останнього попа в СРСР”. Влада на місцях взялася виконувати і перевиконувати вказівки партійного вождя, у деяких областях, наприклад у Запорізькій, було закрито більше 90 відсотків храмів.

Коли настала епоха релігійної свободи, ніхто не агітував відроджувати і створювати православні громади. Ні держава, ні політичні партії, ні громадські організації, ні в газетах, ні на радіо, ні на телебаченні з такими закликами не виступали. Це була потреба самого народу. Усі ці 15 років Українська Православна Церква в середньому збільшувалася на 500 громад щорічно. Сьогодні в нас близько 12 тисяч парафій, 190 монастирів, 20 навчальних закладів, понад 100 періодичних видань. Створені усі функціональні структури, які дозволяють Церкві виконувати свою місію у суспільстві.

— Багато писали про те, що Хрущов мав на увазі саме Вас…

— Це міф, який з`явився після однієї з виставок, присвячених Хрущову. В експозиції була фотографія, де я, тоді молодий священик, стояв поруч з митрополитом Никодимом (Ротовим), а під фотографією було знамените хрущовське гасло, тому журналісти вирішили, що воно має стосунок до мене. Так завдяки трудівникам пера я став “останнім попом” країни рад.

“Ринат Ахметов перерахував 50 мільйонів”

— Розкажіть, будь ласка, про роль Православної Церкви у вирішенні соціальних проблем і у морально-етичному вихованні нашого суспільства.

— Коли у другій половині 1990-х років затримки виплати заробітної плати набули загрозливих розмірів, священний синод ухвалив звернення, в якому це явище прирівняв до смертного гріха, тому що порушувалось право працівника і його родини на існування. Кілька років тому Церква розробила концепцію православного господарювання, що визначає стосунки роботодавця і найнятого робітника, їхні взаємні права та обов`язки. Сьогодні це дуже актуально, оскільки підприємці, користуючись безвихідністю безробітної людини, впроваджують потогінну систему, не створюють елементарних умов праці. Унаслідок цього люди гинуть на виробництві або стають інвалідами, а їхні родини приречені на тяжке існування.

Останнім часом ми постійно виступаємо із закликом об`єднати зусилля Церкви, громадськості і держави у боротьбі з епідемією туберкульозу, що охопила пенітенціарну систему та найбідніші верстви населення. Тішить те, що до нас іноді прислухаються багаті люди. Недавно було оголошено, що Ринат Ахметов заснував Фонд “Україна без туберкульозу” і перерахував на цю добру справу 50 мільйонів гривень.

Православна Церква опікує чорнобильський рух, ми відновили Свято-Іллінську церкву у Чорнобилі, єдиний храм, який діє у зоні, і сподіваємося, що з нього почнеться відродження цієї землі.

Також проводимо конференції з протидії работоргівлі, наркоманії, ігроманії, алкоголізму, абортам. Особлива турбота — молодіжне служіння. Ми благословляємо організовувати при храмах молодіжні клуби, спортивні, туристичні, бардівські секції, відеотеки — робити все, щоб вирвати молодих людей з вулиці, барів, шоу і т.д., з цієї індустрії розтління. Непоганий досвід вже має столичний Свято-Іонинський чоловічий монастир, який заснував спортивну школу єдиноборств. Духовно-просвітницький центр при Володимирському храмі об`єднує бардів і літераторів столиці.

Соціальне служіння Церкви має багато аспектів і багато проблем, та участь у ньому виховує, відкриває в людині не абстрактну, а явну любов до ближнього, а значить, до Господа.

— Сьогодні на різних рівнях у колах церковних і державних діячів, православної громадськості України тривають дискусії з приводу створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Владико, поділіться, будь ласка, думками з цього приводу.

— Це обговорюють не тільки сьогодні, а й протягом останніх 15 років. Питанням єдиної Помісної Православної Церкви були стурбовані і Леонід Кравчук, і Леонід Кучма, і Віктор Ющенко. У 1992 році вже створювали таку церкву. Це призвело до того, що з “двох гілок православ`я” стало три, і два роки тривали запеклі “храмові війни”, які пересварили єдинокровних, єдиновірних людей на багато десятиліть. Думаю, таке повторюватиметься щоразу, якщо церковною проблемою займатимуться депутати, політики, чиновники, якісь “церковні діячі”, а не сама Церква. Питання статусу — внутрішня справа самої Церкви. Цей статус жодним чином не впливає на місію Церкви, призначену Господом. Вона була рятівною, і коли ми належали до Константинопольської Церкви, і коли возз`єдналися з Руською Православною Церквою, і коли були єпархіями РПЦ, і коли стали Екзархатом, і нині, коли є автономною Церквою. Статус автономної (незалежної) нижчий від статусу автокефальної (самоочолюваної), але він дозволяє зберігати тисячолітню єдність з Руською Православною Церквою. Одна частина вірян дорожить цією єдністю, інша не проти підвищення нашого статусу до автокефального, треті взагалі вважають цю проблему надуманою і неактуальною.

У грудні минулого року я запросив Президента на собор архієреїв УПЦ. Він мав можливість вислухати та обговорити питання автокефалії із сорока єпископами, за кожним з яких стоять сотні громад, десятки і навіть сотні тисяч православних вірян. Віктор Андрійович ознайомився з усією панорамою думок з цього приводу. Загальний погляд полягав у тому, що єдність Православної Церкви в Україні базується винятково на основі церковних канонів, а не шляхом суспільно-політичних домовленостей. По-друге, статус широкої автономії сьогодні влаштовує всіх, а штурмування і нав`язування автокефального питання може призвести до розколів і негараздів у самій УПЦ. У разі утворення автокефальної церкви парафії і цілі єпархії перейдуть під безпосереднє управління Патріарха Московського або ж під юрисдикцію Сербського і Румунського Патріархів. Усе це викличе переділ майна, нову храмову війну. Навіть та частина, що стоятиме на позиціях “автокефалії”, не буде визнана, оскільки автокефалія надається “квітучій”, єдиній Церкві, а не такій, що перебуває в розколі.

Окрім того, держава, що втручається у внутрішні справи Церкви, до думки самої Церкви прислухається дуже рідко і мало що робить, щоб православ`я у країні справді було “квітучим”. Ми вже 15 років домагаємось повернення Церкві статусу юридичної особи, якого вона була позбавлена ще у 1918 році ленінським урядом. Та все марно. Ми наполягаємо на виконанні указів президентів України про повернення експропрійованої атеїстичним урядом власності — храмів і майна. Безрезультатно. Навіть рішення вищих судових інстанцій України про повернення нам храмів не виконують понад десять років. Ми просимо розглянути законодавчі перешкоди на шляху соціального служіння Церкви, адже за законом практично неможливо при храмі відкрити ні притулок, ні навіть благодійну їдальню. Я вже не кажу про викладання основ православної віри у школі. Незважаючи на розпорядження Президента, усе це буксує і невідомо коли буде втілене.

Отже, парадокс полягає в тому, що багато діячів стурбовані нашим статусом і мало хто заклопотаний реальними проблемами Церкви.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.