Чи готові ви взяти восьмеро дітей на утримання, коли у вас власний бізнес, трикімнатна квартира і двоє власних дітей? Виявляється, це не казка, саме так вчинила сім’я Ярошів.
Ці люди впевнені, що сенс життя – виховувати дітей, які цього потребують. Пані Наталя, прийомна матір дітей-сиріт, розповідає, з якими труднощами стикаються батьки-вихователі в нашій державі.
Чому ви вирішили створити сімейний будинок дитячого типу?
Коли помер мій тато, а мама лежала в реанімації з діагнозом клінічна смерть, батькова сім’я хотіла віддати нас із братом до інтернату. Мені тоді було лише вісім років. Коли ж нас везли в інтернат, ми на ходу вискочили з карети швидкої допомоги і втекли. А через три місяці мама прийшла до пам’яті. Вона виховала нас, живе з нами досі і допомагає мені доглядати за дітьми. Вже тепер я усвідомлюю, що якби я тоді не втекла, нас мамі назад просто не віддали б, сказали б, що нема дітей, і все.
Пізніше стався інший випадок: моя мама взяла квартирантку. Молода дівчина завагітніла і вирішила народити у нас у квартирі. Все закінчилося тим, що породіллю забрали до лікарні, а дитину – в притулок. Звісно, наша сім’я перейнялася цією ситуацією, і ми забрали немовля до себе. А вже прийшовши додому з дитиною, мама мені розповіла, що свого часу моя бабуся теж врятувала дітей – єврейських. Коли у Львові були німці і вивозили всіх євреїв, бабуся «заховала» між своїми дітьми єврейських. Її чоловік тоді дуже розсердився на дружину, адже могли вбити всіх дітей. На щастя, все минулося.
І все ж таки, як Ви прийшли до цієї ідеї в дорослому віці?
Ми з чоловіком їздили до Польщі, назбирали трішки грошей і вирішили відкрити кілька хлібних кіосків. Неодноразово до кіоску з хлібом підходили бідні діти, які просили поїсти. Нам їх було дуже шкода, хотілося допомогти всім, і тому обоє з чоловіком дійшли висновку, що обов’язково маємо присвятити своє життя дітям, які потребують батьківської опіки.
Розкажіть, як усе починалося…
Перші кроки ми зробили ще три року тому. Прийшли в міську раду, попросили приміщення для дитячого будинку сімейного типу. Але тоді всі двері перед нами зачиняли, казали : “Навіщо вам це, у нас і так немає коштів”. Якщо ж нема будинку, то сім’я не має статусу батьків-вихователів. Тоді ми вирішили поїхати на навчання, щоб отримати цей статус. 8 сімей навчалися в Києві при Міністерстві сім’ї та молоді в організації „Надія і житло для дітей в Україні”. Ми проходили навіть психологічні тести. Для прикладу, як себе повести, коли п’яна матір прийде провідати свою дитину. З восьми пар лише дві отримали статус батьків-вихователів, і серед них ми.
Однак міська влада не надавала нам будинку. Ми могли взяти на усиновлення лише двох дітей. А от вісім – не дозволяли. Насамперед санепідемстанція, оскільки у звичайній квартирі нема потрібної кількості туалетів.
Хто найбільше допоміг на початку?
Насамперед, “Надія і житло для дітей в Україні” – ця організація пообіцяла, що купить нам будинок, оскільки ми успішно пройшли навчання. Вони перерахували кошти на Жовківську раду для купівлі житлового будинку. І через певний час нам таки надали цей будинок. Однак у договорі є помилка.
Яка саме?
Не зазначено, що це службове приміщення, а службове приміщення можна за кілька років приватизувати. Для мене це не важливо, бо я маю власну квартиру, а от п’ятеро наших дітей не мають житла, і в цьому будинку вони могли б мешкати, коли виростуть. Можливо, це сталося випадково, сподіваюся, що цю помилку виправлять.
А спонсори у Вас є?
Нам раніше казали, щоб ми собі спонсорів знайшли, які купили б нам будинок. Але де я тих спонсорів візьму? Дотепер немає.
Скільки дітей у Вас сьогодні?
Ми офіційно взяли п’ятьох дітей, а вже потім Жовківська служба нам сказала, що ми повинні взяти ще трьох – рідних між собою. Перед цим ми лише раз бачили цих дітей – Іринку, Іванка і Марічку, у Червоноградському інтернаті.
Хоча виникали також проблеми, коли ми їх забирали, – директор інтернату не хотів віддавати. Працівник соціальної служби довго добивався, щоб нам таки їх віддали. Потім цей директор нас ще й здурив, бо сказав, що всі троє у таборі, хоча одна дівчинка була в лікарні.
А що було з дитиною?
Абсцес, запущений дерматит, у чотири рази збільшена печінка, загалом багато всього. Директор це просто приховав. Її вже у Львові лікували, оперували, ставили на ноги.
І часто діти хворіють?
Так, троє взагалі були важко хворі. Цілий вересень приймали антибіотики. Найчастіше бувають застуди, мені здавалося, що навіть хронічний нежить. До речі, всі діти потребують дієтичного харчування.
Можете докладніше розповісти історію когось із дітей?
Я вам розповім про Світланку. Її мама померла, коли дівчинка мала три рочки, вона через два місяці потрапила в дитячий будинок. Я прийшла зі сином до притулку, а Світланка мені каже: “Я вам віршик розповім!”. Вона розказала вірш про сироту і так розчулила нас із сином, що ми аж заплакали. А останні її слова переконали нас забрати її. Дівчинка запитала: “Мамо, де ви так довго були? Я вас так чекала!”.
До того ж, Світланка намагалася бути чемною, щоб сподобатися нам. Потім ми взяли її на вихідні, і вона дуже не хотіла повертатися. Для неї не є важливими ні гарна лялька, ні смачна їжа. Головне, щоб була родина. Мабуть, це дуже важливо для всіх.
Я пішла до завідувачки сиротинця і сказала, що першою заберу Світланку.
Тобто це Ваша перша прийомна дитина?
Ні, у мене вже був хлопчик, але він з Херсонщини. Його мама жива, дуже гарна на вроду, однак легкої поведінки. Я думала, що будуть проблеми його забрати, але матір віддала свою дитину цілком спокійно, підписала всі документи.
Чим такі діти відрізняються від дітей з нормальних родин?
Вони всі дуже добрі. Всі переживають, якщо хтось плаче.
Вони відчувають себе братами і сестрами?
Так, звичайно. Але спершу я мала проблему, коли я привезла останніх трьох дітей. Хоча нас навчили, як поводитися, все одно троє нових трохи конфліктували з рештою п’ятьма. Вони відбирали забавки, бавилися самі. Однак ми їм пояснили: “Якщо ви хочете жити разом, то маєте усвідомити, що ви брати і сестри, і треба миритися. Якщо ж вам не подобається, то мусите їхати в інтернат”. Ця розмова на всіх дуже вплинула.
Чи не приходили до Вас батьки цих дітей?
Ніколи.
Коли ви переїжджаєте в новий будинок?
Маємо переїхати цього тижня, залишилось перебілити одну кімнату. Загалом у будинку 10 кімнат і на кожному поверсі по туалету. Проте ще немає всіх меблів.
У чому незручності, якщо утримувати дітей у тририкімнатній квартирі?
По-перше, дуже тісно. Частина дітей спить на розкладачках, інші «валетом», дехто з нами на ліжку і т.д. Стіна почорніла від того, що ми багато готуємо їжі. Та найбільша незручність – туалет. Якщо один захоче в туалет – відразу хочуть решта дітей.
Розкажіть про ставлення ваших рідних дітей до прийомних.
У мене двоє старших синів, а їхнє ставлення до малечі – дуже гарне. Коли ми взяли трьох дітей, то не боялися, що можуть виникнути проблеми, а коли йшлося про більше, я в душі мала пересторогу. Це дуже важко, бо велика кількість дітей. Один мій син цього року вступив до вищого навчального закладу, інший вчиться в 11 класі, а в хаті галас, крик. Однак вони це сприйняли добре, Бог сам покерував ними – вони «спокійні, як танки», тішаться дітьми, бавляться з ними, вчать їх танцювати.
Чи плануєте ви ще брати дітей?
Так, звичайно. Але, мабуть, десь через рік. Спершу треба цих зі всіх “болячок” витягнути.
Галина ТАРАБАНЬ, «Львівський портал»