Іван Денисюк: „Володіти мовами нелегко. Навіть рідною“ - „Високий замок“, 1 липня

|

Іван Овксентійович Денисюк, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка – вчитель кількох поколінь студентів. Увійшов в історію українського літературознавства і фольклористики як видатний вчений, який є автором численних студій, монографічних досліджень, науковий редактор і упорядник багатьох видань.

Очолює спеціалізовану раду із захисту дисертацій з теорії літератури, фольклористики, світової літератури. Шляхетна людина. Яскрава, самобутня особистість.

– До університету я вступив у 1948 році, – розповідає мені Іван Овксентійович. – Позаду було навчання в польській, російській, українській школах, у педучилищі і фронтові дороги. Довелося воювати на Сандомирському плацдармі, де був тяжко поранений. У 1953 році закінчив університет і склав екзамени до аспірантури, з тих пір і працюю в університеті. Захистив кандидатську і докторську дисертації. Майже всі викладачі – філологи університету є моїми учнями.

– Ви були організатором Інституту франкознавства при університеті і очолювали його 10 років…

– Це був чи не найменший інститут у світі, де був директор і лаборант, й існував на громадських засадах. Він покликаний був координувати наукову роботу франкознавців університету та регіону. Я був відповідальним за випуски франкознавчих збірників “Українське літературознавство”. Мої учні зібрали мої дослідження творчості Івана Франка і видали в книзі під назвою “Невичерпність атома”.

– Якими мовами ви володієте?

– Володіти будь-якою мовою нелегко, навіть рідною. Один польський письменник зауважив: “Ще не вродився той, який би всю свою мову “вмів”. Я закінчив семирічку з польською мовою викладання. Вступний іспит до університету і кандмінімум в аспірантурі складав з німецької, в університеті кілька років вивчав англійську, трохи чеську, але “Дєдічек” Пушкар сказав на заліку “ніц не віте”, отож я цю фразу запам’ятав. Ходив на курси французької й італійської і теж кілька таких фраз тими мовами ще не забув. У Болгарії мешкав у домі, де був магазин з написом “Хляб. Мляко”. Вивчав вивіски болгарською… Однак при написанні докторської дисертації намагався цитувати праці зарубіжних дослідників у власному перекладі. Ознайомлення з працями зарубіжних дослідників необхідне для науковця, але тоді, в апогеї боротьби з “гнилим буржуазним Заходом”, це було крамолою. У Московському університеті, де я був на підвищенні кваліфікації і де прочитав автореферат дисертації з посиланнями на праці західноєвропейських вчених в оригіналі, один добродушний сибіряк мені порадив: “Не забывай, что Россия – родина слонов”. Такий був тоді анекдот – пародія на методологію дисертацій. Типова структура дисертації про слонів. Перший розділ: “Классики марксизма-ленинизма о слонах”. Другий розділ: “Биология слонов”. Третій розділ: ”Россия – родина слонов”. Такої ж думки дотримувалася і львівська кафедра, яка критикувала мою дисертацію за популяризацію буржуазного Заходу. Тепер аспіранти мають велику можливість і необхідність вивчати іноземні мови.

– Ви є одним із найвідоміших дослідників життя і творчості Лесі Українки, видали спільну із Тамарою Скрипкою працю ”Дворянське гніздо Косачів”, де описана доля батьків і дітей Косачів. Чи віднайдені всі архіви Лесі Українки?

– Ще студентом я був у Колодяжному, коли хата Лесі була вкрита солом’яною стріхою. Зустрічався із Варварою Дмитрук, яка пам’ятала Лесю. А коло озера Нечимного зі студентами ставили в природних декораціях “Лісову пісню”. Моя дипломна робота була присвячена творчості великої поетеси. І пізніше я займався вивченням біографії поетеси і всієї її родини.

А щодо архівів, то немає листів Івана Франка, Ольги Кобилянської та багатьох інших до Лесі Українки. Згідно з легендою академіка Михайла Возняка, архів поетеси був замурований у стінах одного волинського монастиря. Тамара Скрипка шукала архів у Запрудді, де жила тітка Лесі Українки, орала трактором землю і знайшла… срібний посуд.

– З ким із видатних особистостей вам довелося зустрічатися?

– Пригадую, як в 1938 році на запрошення священика Данила Штуля до нашого села приїхала Олена Теліга і гостювала ціле літо. Завжди була гарно елегантно вбрана. Я тоді дивувався, що до церкви вона ходила в капелюшку. Бачив Максима Рильського. Добродушний, демократичний чоловік з почуттям гумору. Не любив читати своїх віршів. З Дмитром Павличком і Романом Іваничуком разом вчилися в університеті. Був знайомим із Іриною Вільде, Денисом Лук’яновичем, Михайлом Яцковим… Не перериваю свого зв’язку з другом студентських років – Євгеном Сверстюком.

– У радянські часи ви були безпартійним і чи не єдиним у групі, хто проголосував проти виключення з університету свого однокурсника Романа Іваничука. Чи відчували ви на собі пізніше політичний прес в університеті?

– Мене не допускали до захисту докторської дисертації 15 років. Перекривали всі шляхи до виходу моєї монографії “Розвиток української малої прози ХІХ – початку ХХ ст.” І лише за підтримки Леоніда Кравчука вона вийшла у видавництві “Вища школа” в Києві. Мою дружину, Ганну Казимирівну Ластовецьку, кандидата філологічних наук, доцента кафедри слов’янської філології в числі інших викладачів університету без будь-якої причини в 1973 році звільнили з роботи під час чергової чистки кадрів. Зі мною не могли так поступити, бо я інвалід Другої світової війни. Тридцять років, як дружина не працює в університеті, проте учні і колеги не забули про неї. Її ювілеї урочисто святкували на рідній кафедрі слов’янської філології.

– Як часто ви буваєте у своїх рідних місцях?

– Щороку влітку я їду до рідного села Заліси на Волинському Поліссі, відвідую село Тур, де народилася моя мати, і обов’язково декілька днів проводжу з сином Андрієм на Святому озері, що знаходиться в лісі на околиці Тура. За легендою, на цьому місці стояла свята обитель-монастир, яку розгніваний Бог затопив за гріхи. І тепер шелестять молитов старі дуби, які були колись ченцями. Традиційно зупиняємося в одного господаря. Вдосвіта син пливе на човні забирати рибу з сітей, потім смажить її. Господиня готує мої улюблені з дитинства страви, які стоять в печі гарячими цілий день.

– Розкажіть про давню поліську кухню. Які страви готувала вам мати?

– Страв багато, і готувалися вони в печі, завжди були свіжими, із екологічно чистих продуктів. На Різдво варили чорний борщ на свинячій крові зі свіжиною із особливо заквашеними буряками. Особливий смак мають запечені в печі головки капусти, смажені на салі гриби, вареники із гречаної муки, начинені пшоняною кашею із сиром, хліб, випечений на листі лепехи або тополиному чи кленовому. Рибу сушили в напаленій печі на соломі. Вона тоді дуже смачна. Додавали до борщу. На Великдень пекли порося, начинене намоченими сухарями. Кутю робили із обдертого ячменю, з медом і маком.

– Кажуть, чоловік у житті має зробити три справи: виховати сина, збудувати хату і посадити дерево. Ви перевиконали цю програму…

-Мій старший син Андрій працює лікарем-психіатром, молодший Юрій закінчив англійську філологію в університеті і проходить стажування в Лондоні.

У Наварії 30 років тому ми з дружиною збудували будиночок і посадили сад. Те, що власноруч побудовано і посаджено, приносить особливу радість. Маю багато дерев і квітів. У Наварію приїздять до мене аспіранти, родина. Кожного року я чекаю весни, коли зацвітуть яблуні. Колись Богдан-Ігор Антонич писав: “Я маю дім, при ньому сад, ліричні яблуні у ньому”. Ще ніколи не цвіли наші яблуні так рясно, як цього року. Милуюся ними і не можу намилуватися.

Тетяна КОСТЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...