ОСТАННІ НОВИНИ

Як ВПО живуть на Львівщині та допомагають військовим

Анастасія Диняк

|

У місті Сколе на Львівщині у гуртожитку навчального закладу проживають понад пів сотні українців, які втекли від війни. Найстаршій переселенці – 82 роки, а наймолодшому – всього рік. Неподалік міста у реабілітаційному центрі «Надія» проживають також сім’ї Нацгвардійців. Про це повідомляє Львівський портал.

Так, 55 внутрішньопереміщених осіб після початку повномасштабного вторгнення знайшла прихисток у гуртожитку сколівської школи №3.

Директорка навчального закладу Світлана Губиш розповіла, що для ВПО виділили 18 кімнат. Кожна сім’я має окрему кімнату. Проживання для людей безкоштовне, рахунки за комунальні послуги оплачує держава.

Раніше школа також забезпечувала переселенцям харчування, однак з початком навчального процесу припинила це зробити.

На запитання про виселення внутрішньопереміщених, Світлана Губиш наголосила, що наразі питання про це не стоїть.

«Куди їх виселити? У нас є жінка з Краматорська, там стріляють, то куди ж вона поїде? Або Харківщина, вона звільнена, але там постійні обстріли. Тут один раз ракета пролетіла і було страшно, а що про них говорити (території, що неподалік лінії фронту – ред). Наразі питання про їхнє виселення не стоїть», – каже Світлани Губиш.

Зокрема, у гуртожитку проживає Марина, яка з двома доньками виїхала з Миколаєва, що під постійними обстрілами росіян. У Сколе жінка почала в’язати шкарпетки для військових та поранених, яких привозять на Львівщину.

Марина розповіла, що окрім неї цим займаються ще троє жінок. Для цього вони розпускають старі речі, з яких потім в’яжуть шкарпетки. Наразі жінка знайшла роботу, однак допомагати військовим не припинила.

«Якщо сидіти цілий день, то можна зв’язати одну шкарпетку, за два дні – пару. Зараз я працюю, але, коли є час, то сідаю в’язати», – каже вона.

Також у гуртожитку проживає Ганна Миколаївна Войкова. Вона разом з 10-річною внучкою Оленкою приїхала у Сколе з Бахмутського району на Донеччині. Ганна Миколаївна родом зі Сколівського району. Коли їй було 15 років батьки переїхали на схід України, де жінка прожила майже 50 років.

Жінка пам’ятає перші вибухи ще з 2014 року та розповіла, що повномасштабна війна застала її, коли вона збирала онуку до школи.

«Я вранці одягала онучку до школи і почула вибухи. Зателефонувала до вчительки і вона сказала, що то вибухи вже у Краматорську. І далі так кожного дня: Лиман, Слов’янськ, Кремінна, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Попасна, Лисичанськ. Безперервно били ракетами і з землі, і з повітря, вся зброя, мабуть, яка була, летіла туди», – згадує Ганна Миколаївна.

З Донеччини вони з внучкою виїхали 7 квітня 2022 року, коли в село вже зайшли українські військові і сказали терміново вибиратися із лінії фронту. На той момент, за словами жінки, місцеві мешканці майже всі поїхали.

«Я дитину годувала і думала, аби встигнути у підвал. Сиділи і спали у підвалі, нам син там пічку зробив. Потім у нас літак пролетів над будинком і внучка оглухла на одне вушко, дуже довго не чула. Тоді ми вирішили остаточно виїжджати, бо в селі вже майже людей не лишилося. Згодом ще наші військові зайшли і також сказали їхати», – розповідає Ганна Миколаївна.

Найстаршою мешканкою гуртожитку є 82-річна Людмила Аліскерова. Жінка – майстер спорту, була чемпіонкою України, багато років була членкинею української збірної.

Вона приїхала в Сколе 7 квітня з Харкова, коли в її оселі шибки повибивало від вибухів. На Львівщині пані Людмила чим може, допомагає фронту

«Я банки рівняю для окопних свічок, колю горіхи. Сьогодні відправила пакунок горіхів для ЗСУ. Чим можу, тим допомагаю», – розповідає Людмила Аліскерова.

Окрім того, у реабілітаційному центрі «Надія» у селі Верхнє Синьовидне знайшли прихисток сім’ї військовослужбовців Нацгвардії України. Там проживають 20 людей, зокрема восьмеро дітей.

Директор центру Василь Чергавий розповів, що сюди внутрішньопереміщені особи почали прибувати з перших днів повномасштабної війни. Станом на березень 2022 року у центрі розміщувалися близько 100 осіб, серед них – 40 дітей. Переважно це були мешканці Харківщини та Донеччини.

Згодом люди почали повертатися додому, шукати інше помешкання або виїжджати за кордон. Василь Чергавий підкреслює, що сім’ї, які зараз залишаються у центрі «Надія» втратили власні домівки і не мають куди повертатися.

Директор закладу зазначив, що проживання, зокрема і комунальні послуги, сімей захисників фінансується державою. Продукти харчування переважно отримують як гуманітарну допомогу і вони є спільними для всіх мешканців центру.

Він також додає, що наразі у центрі немає обслуговуючого персоналу, тому переселенці організовують свій побут самостійно.

«Ми провели кілька нарад і вони з перших днів вирішили, що будуть самостійно харчуватися. У нас спільна кухня, спільні продукти. Хто хоче окремо, то в нас є для цього окрема кухня. Спочатку це було п’ять змін на кухні, зараз це дві зміни, які собі самі готують. У кімнатах та коридорах вони також прибирають самостійно», – каже Василь Чергавий.

Галина М’якшина розповіла, що всі внутрішньопереміщені намагаються допомагати, чим можуть. Нещодавно мешканці центру «Надія» готували обіди для поранених бійців, яких привезли на Львівщину з районів активних бойових дій на Донеччині для реабілітації.

Окрім того, переселенці плетуть маскувальні сітки на фронт, які є необхідними для безпеки захисників.

Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини Львова – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *