Цвинтарні настрої у Львові

|

Офіційне відкриття львівського «Цвинтаря Орлят» (польських військових поховань 1918-1920 років в межах Личаківського кладовища), заплановане на 24 червня за участю президентів України та Польщі, важко переоцінити.

Для прихильників польсько-українського поєднання це завершення майже десятилітньої безглуздої «цвинтарної війни» і відкриття перспектив для співпраці і приязних стосунків на якісно новому рівні. Для противників будь-яких згадок про колишню польськість Львова – це важкий але необхідний в нинішніх умовах компроміс, котрий не принесе їм радості, ані покращить їхнього ставлення до поляків. Натомість для місцевих політичних шахраїв – це втрата чи не єдиного і безпрограшного упродовж останніх 8 років шансу для здобування собі дешевого політичного капіталу, граючи на нервах офіційному Києву та Варшаві. Невтаємниченим у цей локальний конфлікт з міжнародним резонансом варто нагадати головні його моменти.

Коротка історія «Цвинтаря Орлят»

«Цвинтарем Орлят» польська історіографія називає один із секторів львівського Личаківського кладовища, на котрому похоронені учасники польсько-українського збройного конфлікту за Львів та Східну Галичину 1918-1919 років та польсько-більшовицької війни 1920 року. У міжвоєнне двадцятиліття львівські поляки перетворили це місце на «пантеон польської бойової слави». «Цвинтар Орлят» за цей час збагатився численними скульптурними групами, центральним елементом яких була монументальна колонада. За часів радянської влади цвинтар був у запущеному стані, а в 1970 роках львівське комуністичне керівництво вирішило зрівняти його з землею за допомогою військової техніки. Завдання це, однак, виявилося нелегким – частину колонади не вдалося зруйнувати навіть за допомогою танків. Вціліла також капличка, котру використовували як технічне приміщення, і склепи під нею. Частиною надгробних плит більшовики вимостили львівські дороги. Однак місце це, оспіване польськими істориками та письменниками, не померло у пам’яті поляків, тому на початку 90-х років на цвинтарі починаються відновлювальні роботи.

Коротка історія конфлікту

Відновлювати «Цвинтар Орлят» заходилася польська фірма «Енергополь» разом з членами львівської польської громади, начебто без особливих погоджень з місцевою владою. Втім, можна припустити, що в той час особливі погодження і не були потрібні. Така ситуація тривала аж поки поляки не почали говорити про офіційне відкриття цвинтаря, а депутати львівської міської ради та інші місцеві постаті публічного життя не «розкусили», що на цій справі можна зробити такий-сякий політичний капітал.

В цьому місці варто зробити невеличкий «ліричний відступ».

Проблема Львова суспільно-політичного характеру полягає в тому, що амбіції його публічних осіб значно перевершують можливості для заспокоєння цих амбіцій силами місцевих ресурсів. Львів, на жаль, є бідним містом і центром бідного регіону. Натомість львів’яни в силу певних традицій не можуть позбутися комплексу «українського П’ємонту». У дійсності це виглядає наприклад так: не маючи можливості вирішити проблеми міста з водопостачанням, вивезенням сміття, реставрацією старих кам’яниць, львівські депутати весь період від перемоги на місцевих виборах у 1990 році демократичної опозиції на чолі з покійним нині В’ячеславом Чорноволом залюбки займалися «великою» політикою – приймали відозви щодо сепаратистських настроїв у Криму, засуджували шовіністичні ухвали Російської Думи, вимагали тотальної українізації тощо. Однак, оскільки і кримчани і росіяни абсолютно ігнорували декларації львівських народних обранців, то подібні акти привертали до них увагу швидше як до політичних провінційних клоунів, ніж як до серйозних локальних політиків.

В цій ситуації неважко зрозуміти, чому проблема із «Цвинтарем Орлят» стала справжньою знахідкою для львівських трибунів і депутатів. Адже на той час це була єдина нагода, яка змушувала поважно з ними розмовляти не тільки керівництво власної держави, але й сусідньої Польщі – спочатку члена НАТО, а згодом і ЄС.

Отже, перша поважна криза виникла у 1998 році, коли Варшава в обхід львів’ян погодила з Києвом напис на головній нагробній плиті такого змісту: «Невідомим солдатам, що полягли в боротьбі за незалежність Республіки Польщі 1918-1920». (До війни напис звучав так: «Незнаним героям, що полягли при обороні Львова та Південно-Східних земель»). Президентові Кучмі та його оточенню було, зрозуміло, наплювати, який там буде напис, бо головне для них були добрі стосунки з Кваснєвським, котрий обіцяв всіляке сприяння в налагодженні добрих контактів з Європою. Однак тоді львів’яни вперше заблокували відкриття цвинтаря. Окрім напису на головній плиті, львівським депутатам не подобалися і плани поляків відновити на цвинтарі пам’ятники французькому піхотинцеві, американському льотчикові та повернути на цвинтар скульптури левів, котрі зараз розставлені на львівських перехрестях. Натиск команди Кучми призвів до того, що тодішній львівський міський голова Василь Куйбіда вирішив перехопити ініціативу і сам організував у 1999 році відкриття цвинтаря, на яке запросив обох президентів. Президенти приїхали, але відкриття не відбулося. Виявилося, що львівські «хитруни» без погодження з польською стороною написали на головній нагробній таблиці наступні слова: «Незнаним польським воякам, полеглим в польсько-українській війні». Проблема в тому, що у польській мові слово «вояк» вживається лише в іронічній формі – наприклад бравий вояк Швейк. Не знаю, чи було це відомо львівським депутатам, але замість урочистого вирішення проблеми вийшов скандал і компрометація.

Наступний зрив відкриття «Цвинтаря Орлят» відбувся вже у 2001 році. Тоді Кучма знову запросив Кваснєвського до Львова, а львівська міська рада знову не погодилася на «варшавсько-київський варіант вирішення проблеми». Остання компрометація цієї справи періоду Кучми сталася у 2002 році, коли львівські депутати відмовилися від попередньо досягнутого компромісного напису: «Незнаним солдатам героїчно полеглим за Польщу в 1918-1920 роках». Коли львів’яни цього разу заявили, що їм не подобається слово «героїчно», здається, всім стало зрозуміло, що справа не в словах, а в небажанні вирішувати проблему. Правда, тоді львівські полонофоби і політичні шахраї прикривали свою нелогічну і непослідовну позицію необхідністю протистояти «Кучмі і його банді» – тобто все, що може принести політичні дивіденди «антинародному режимові», потрібно зарубати на корню. Сьогодні ж, як знаємо, ситуація змінилася радикально.

Кінець історій?

Ще не ставши президентом, кандидат Ющенко обіцяв полякам вирішити проблему «Цвинтаря Орлят». Вже як президент Віктор Ющенко звернувся до депутатів та громадськості Львова з проханням позитивно вирішити цю проблему. Львів, який у 90 відсотках проголосував за Ющенка і органи влади якого здомінували його однодумці, здається, вирішив піддатися. До того ж тепер противники відкриття цвинтаря автоматично потрапляють з табору ворогів Кучми до табору ворогів Ющенка – в такій ситуації залишитись послідовним противником польсько-українського поєднання бажаючих залишилось небагато, у всякому разі недостатньо, щоб заблокувати на сесії міської ради ухвалення рішення про відкриття «Цвинтаря Орлят», яке й було ухвалене 13 червня. Напис на плиті гласитиме: «Тут спочиває польський солдат, полеглий за Батьківщину».

Звичайно ж, що й після відкриття «Цвинтаря Орлят» він ще не раз зможе стати причиною для конфліктів, наприклад у випадку його збезчещення таємними хуліганами, або й відвертими провокаторами чи ідіотами. Але це вже буде інша історія.

Володимир Павлів. «proUA»

Загрузка...
Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...