Стежками лісових велетнів

Юрій РУДЕНКО, «Ратуша»

|

Мало кому із сучасників щастило зблизька своїми очима бачити у природі цього величезного дикого бика з кошлатою могутньою шиєю та круто вигнутими рогами. Повірте, відчуття незабутні, немов ти перемістився крізь століття в машині часу.

Автору довелося з ними зустрітися у далекому 1982 році на території Бродівщини. Тоді, після кількагодинного „слалому” засніженими лісовими дорогами, директор Лопатинського державного мисливського господарства Петро Герасимчук вирулив у район їхньої можливої „дислокації”, попередньо опитавши єгерську службу. Першими їх відчув наш мисливський пес Джим, енергійно втягував носом запах звіра та нервово поскиглював. Невдовзі ми виїхали на лісову галявину, де паслося ціле стадо вкритих памороззю, кошлатих бороданів. Спершу вони сприйняли нашу появу як небезпеку і, ніби від вовчої зграї, хутко зайняли оборонне коло (рогами назовні), заховавши зубренят всередину. Дорослі звірі запросто могли скористатися своїми гострими рогами. Брезентовий УАЗік надто вже беззахисно виглядав на фоні цих лісових велетнів.

Одразу вразила їхня могутня будова, характерний, загрозливий погляд і різкий запах дикого звіра.

Зубри все ж підпустили нас трохи ближче. Відкривши дверкці автомобіля, сфотографували їх зблизька. Та щойно клацнув фотоапарат, тварини шарпнулися вбік. Відбігли і знову почали щось видобувати з-під снігу. Невдовзі під’їхала вантажна машина зі сіном, і пан Петро разом із єгерями почали розносили його по годівницях, кликати зубрів голосом, і, о диво, вони, забувши про свою дикість, довірливо йшли до людей. Мабуть, велике щастя, коли такі велети довіряють тобі, з іншого боку, завоювати таке ставлення, вочевидь, нелегко, та й не кожному до снаги.

А колись цього звіра на наших теренах було чимало, і полював на нього тут, як свідчать літописи, ще наш князь Володимир Великий.

Нині лише поодинокі назви зафіксували сліди зубра. На Житомирщині є село Зубринка, одну й ту ж назву — Зубра має притока верхнього Дністра і населений пункт поблизу Львова. У Сколівському районі теж є село Зубриця.

Звір масою понад тонну є найбільшим представником нашої фауни. Неповороткий з вигляду, насправді рухливий і дуже прудкий. Якщо відчує надокучати, може атакувати людину.

За своїми морфологічними особливостями, наш зубр дуже схожий на американського бізона. Водночас, наш велетень — типовий мешканець лісу і ніколи не утворює численних стад. На відміну від лосів, вони майже не шкодять глицевим деревам.

Доля наших зубрів, як, зокрема, й бізонів, трагічна. На початку минулого століття дикий зубр уже існував лише у Біловезькій Пущі та на Кавказі. Останній біловезький велетень загинув від кулі браконьєра у 1919 р., а в Кавказьких горах він протримався аж до 1928 р.

Так зубри опинилися на грані вимирання, на них чекала доля мамонтів. Лише скрупульозна праця спеці­алістів мисливського господарства повернула їх у дику природу. Спочатку за відновлення чисельності зубра взялися у Біловезькій Пущі, на території Польщі, у зоопарках інших країн, пізніше — на Кавказі та в Асканії-Новій. Згодом у Приоксько-Терасному заповіднику організували Центральний зубровий заповідник і вже невдовзі поголів’я цих ровесників мамонта сягнуло кількох тисяч.

Повернувся зубр і у свої давні володіння у Галичині. Навесні 1965 р. на Львівщину завезли першу групу звірів — 10 голів біловезько-кавказької лінії, яких оселили поблизу гори Секул та швидкоплинної річки Бутивлі.

У листопаді 1980 р. ще 11 голів біловезької лінії привезли з Литви на рівнинну територію Малого Полісся нашої області.

Спочатку звірів тримали у вольєрах, потім випустили в ліс. На кожного велетня у місцевому мисливському господарстві завели облікові картки, тут весь їх родовід і прізвиська, що починалися на одну літеру: Гілія, Гедра, Гіркальніс, Гірюс, Гіргінас …

Минули десятиліття, але зубри, на жаль, не стали звичними на наших теренах. Ба більше, у місцевих локальних популяціях помітна тенденція до виродження. Це негативне явище призвело до зникнення зубрів на Івано-Франківщині. На межі виживання опинилися велетні у Чернівецькій області та Приоксько-Терасному заповіднику. В чому ж причини?

У Росії все зрозуміло: там розперезалися „нові росіяни” з рушницями.

Кількість зубрів, що їх завезли до нас, виявилася недостатньою для формування оптимальних стад зі стабільно високою відтворювальною здатністю. Враховуючи те, що впродовж тривалого часу місцеві ізольовані популяції не поповнювалися новими особинами, тобто „не вливалася свіжа кров”, наші зубри стали часто хворіти й гинули.

Аби кардинально змінити ситуацію, ДЛГО „Львівліс”у 2003 році зібрало за круглим столом фахівців і вчених. Як зазначив тоді головний мисливствознавець цієї установи Василь Бурмас, єдиний спосіб вирішити цю проблему — терміново завезти спочатку кілька десятків голів біловезької та біловезько-кавказької ліній для зміцнення генотипу вже існуючої у нас популяції. Це мало б поступово сформувати оптимальні життєздатні стада обох ліній, зберегти їх чистоту і працювати на їх примноження. Але самотужки вирішити тоді цю проблему ДЛГО „Львівліс” не змогло, адже ціна одного зубра, залежно від статі та місця походження, могла сягати й 30 тис. грн. Крім того, значними мали бути витрати на відлов та перевезення тварин, будівництво вольєрів для тимчасової перетримки звірів, а також на інтенсивну підгодівлю в угіддях, аби запобігти міграції та для звикання зубрів до нових місць перебування. Для реалізації цих планів потрібні були мільйони. До речі, в той час в Мінекології України за спеціальною статтею видатків на збереження червонокнижних тварин щороку виділяли майже три (3) млн грн, причому їх чомусь не використовували.

За тодішнім круглим столом заступник директора Інституту екології Карпат НАН України Оксана Марискевич слушно наполягала, що для успішної реалізації програми відродження зубра в нашій області треба якнайшвидше, повністю й остаточно закрити Яворівський військовий по­лігон, який по-варварськи розташований й діє в унікальному заповідному куточку природи на Розточчі. Саме завдяки пані Оксані нині наші зуброводи увійшли до всесвітньої організації „Зубр”, що дало можливість отримувати від міжнародної спільноти цільові гранти та мати доступ до безцінного світового досвіду збереження та генофонду лісових велетнів.

Не залишилась осторонь програм й Львівська обласна рада, прийшли гроші з держбюджету.

Як зазначив головний мисливствознавець, тепер уже Львівського облуправління лісового господарства Василь Бурмас, загалом плани складено до 20015 року, за цей час загальне поголів’я зубрів Львівщини сягне 200 особин (150 — у горах і 50 — на рівнині). Можна було б і більше, але нинішнє українське законодавство забуло про можливість відшкодування потрав власникам сільськогосподарських угідь, які може завдати такий великий звір.

Половина новоселів — із території Євросоюзу, інші — з різних регіонів України. Першу партію зубрів нещодавно привезли з Вінниччини. Багато мороки завдають нашим мисливствознавцям чиновники, яких дуже важко переконати, що зубрів повезуть із-за кордону не „на ковбасу”, а на розплід.

Отже, шлях відновлення зубрового поголів’я на Львівщині залишається дуже й дуже нелегким і звивистим. Але наші працівники мисливського господарства здатні пройти його до кінця з тим, щоб після реалізації задуманого повернутися до забутих княжих полювань на лісового велетня.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...