"Червону ікру їли не ложками, а - відрами"

Наталка КИСІЛЬ, “Україна і час”

|

Львів`янка Ірена Трусь — про “мінуси” і “плюси” свого заслання у Хабаровському краї Росії.

Життєвих історій українців, які доводиться чути, вистачило б на формування аж ніяк не однієї цікавої книжки. Й іноді здається, що навіть не обов`язково потрібно вміти гарно писати: самі факти настільки промовисті й несподівані, що вистачило б лише їх структуризації. Чого тільки не випадало на долю наших земляків! Узяти хоча б період масових заслань у Сибір і на Далекий Схід у середині минулого століття. Сьогодні розповімо про долю українки Ірени Трусь, яку у віці 14 років разом з мамою вивезли у Хабаровський край. Там минули її молоді роки, там вона народила дитину…

“Українська” тайга

Іренка навчалась у четвертому класі. Того вечора вона, повечерявши, уже бралася до виконання домашніх завдань з математики, перекладала підручники до ранця. Ще з рук саме впала на підлогу книжка “Історія СРСР”. Аж раптом — стук у двері. Дівчині і її мамі наказують збиратися — все, їхнє життя в Україні закінчилося. За лічені хвилини обох “завантажують” у якусь машину і везуть у “пересильний пункт” на Замарстинів. Це було 11 вересня. Через два місяці жінок разом з іншими львів`янами і мешканцями навколишніх міст та сіл відправляють у Хабаровський край. Туди (враховуючи невідомо які зупинки і відтермінування) поїзди з українцями прибувають на Святий вечір.

“У дорозі, поки ми їхали, — розповідає Ірена Трусь (жінці вже 73 роки), — були жахливі умови. Холод неймовірний. Їсти давали один раз на добу. Щоправда, практично кожен з нас мав трішечки харчових запасів. Але що то було: всього-на-всього сухарі…”

Отже, поселили нарід у населеному пункті Ходи, за 350 кілометрів від Хабаровська. Тайга. Барак, і в ньому 50 людей, усі із Львівщини (Новий Розділ, Миколаїв, Золочів, Красне, Львів). “Барак був вогкий, гнітючий, — розповідає жінка. — Але коли вийдеш надвір, навколо така лісова краса, що годі передати. От кажуть, в Україні є ліси. Та то сірники, а не ліси. А там дерева! Півтора метра у діаметрі. А високі які! Мене відразу скерували на рубку дерев. Цілими днями працювати треба було. Взимку — рубка, влітку — лісосплав. Тої муки було чотири роки. А потім помер Йосиф Сталін. Нам вже видали паспорти, і взагалі ставлення змінилося: дозволили жінкам працювати на покосах, у Хабаровськ можна було їздити. Проте щомісяця треба було розписуватися, що ти нікуди не втечеш”.

“Знущалися, як тільки могли…”

На запитання, що було найбільшим “мінусом” і що найбільшим “плюсом” (якщо можна так висловитися), Ірена Трусь відповіла не задумуючись. Не могло не подобатися їй, що риби було багато, а на риболовлю дозволяли ходити, так би мовити, без обмежень. Червону ікру, за словами жінки, вони їли чи не щодня і багато. Кожна господиня засолювала цей делікатес цілими відрами. Також пані Ірена розповідає, що місцеві росіяни ставились до них доброзичливо. Але справжнім пеклом було ставлення до переселенців їхніх наглядачів, зокрема комендантів гуртожитків.

“До наших дівчат вони поваги не мали взагалі, — веде далі жінка. — Знущалися, як тільки могли. Скільки жінок понароджувало дітей без батьків! До будь-кого могли підійти серед ночі, мовляв, вставай і пішли… Я в цих краях прожила 16 років — до 1966-го. У 1956-му у мене народилася донька. Коли дитина пішла до третього класу, у неї загострилися хвороби внутрішніх органів. Вона народилася кволенькою (мала всього 900 грамів ваги). Тоді лікарі мені сказали, що дитині для нормального одужання потрібна зміна клімату. І нам дозволили повернутися в Україну”.

Не можна сказати, що Україна шістдесятих зустріла молоду маму з донькою непривітно, але і тут доля готувала жінці чимало випробувань. Квартири не дали. КДБ із запитаннями “потягало” вволю. Спершу мати з донькою поселились у Стебнику. Ірена влаштувалась прибиральницею — задля отримання кімнати в гуртожитку, потім пішла у торгівлю. У вільний час вишивала, дуже любила цю справу, людям подобалося. В неї замовляли усілякі вишиванки — на цьому й заробляла. Не без гордощів Ірена Трусь пригадує, що чимало вишиваних робіт готувала для співачок сестер Байко. Потім працювала трохи сторожем, згодом — на заводі “Кінескоп”. Отримала квартиру на Сихові.

Нині жінка мешкає самотньо, донька окремо від неї, заходить рідко. Пані Ірена намагається не дуже скаржитись на життя, каже, що сусіди їй допомагають продукти купувати й інші необхідні речі, періодично приходять соцпрацівники. Однак самій жити все ж не солодко. А тому частенько пані Ірена з ностальгією згадує Далекий Схід і свою молодість, яку вже не повернути…

Довідка “України і часу”

Хабаровський край — адміністративно-територіальна одиниця Російської Федерації. Населення: 1 млн. 610 тисяч мешканців, у тому числі 1 млн. 285 тис. міського (80 % усього) і 325 тис. сільського. Національний склад населення: росіян — 85,4 %, українців — 5,7 % (76 тис. 200). Раніше частка українців була значно більша. За переписом 1926 року — 23 %.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.