Краще б не публікував своєї повісті про зону “Світ, у якому нас нема”. Хто б зі знайомих не зустрів, кожен до найменших подробиць намагається вивудити інформацію: “Як там насправді за ґратами?”
Чи спромога вижити “нормальній” людині – бо такими всі себе вважають… Стільки мене не розпитували після подорожі велосипедами на Памір; навіть наше паломництво до духовної столиці Індії – Вріндавану – не викликало такого ажіотажного зацікавлення; не кажучи вже про найсправжнісіньку подорож у задзеркалля з відомим санкт-петербурзьким психотерапевтом Віктором Вєтвіним, яка не справила на людей такого враження.
Либонь, глибоко в серце прийняли приказку – від торби та тюрми не зарікайся! Тим паче, в наш час, коли втратили імунітет навіть найвищі державні посадовці… Певний, не прогоріла б фірма, яка б улаштовувала туди екскурсії, а за тижневе проживання в камері можна заламати казна-яку суму. Чому б ні, коли це настільки цікаво? До того ж, уперше відчув, що мої розповіді про “тюрму на живо” не дуже захоплюють слухачів, до них ставляться з недовірою, надто коли даю натуралістичну картинку:
– Кухня в хрущовці – два на три метри. Варто тут розмістити трійко двохярусних нар та ще унітаз, чи просто “вочко”, чи “дальняк”, коли вже дотримуватися тюремної термінології. Такі колись були в міських туалетах. А тепер сюди заселяємо 8-12 осіб…
– Братику, я розумію, ти письменник, але відходиш аж надто далеко від правди життя… Там людям ніде буде встати.
– Устати? Устати, звичайно, ніде, а жити можна. Рік, два, три, виходячи раз на день на годинну прогулянку.
Спозираю на товариша і бачу риб’ячі очі: людина слухає, але не сприймає. Ніби й слова всі зрозумілі, проте у звичну картинку вони не вкладаються, й на те, як казав наш великий музика, нема ради. Справді важко зрозуміти, що ось тут, поряд, у місті, в самісінькому центрі, де за декілька метрів від тебе вирує життя, – зовсім інший світ. Задзеркалля, в яке сталкером не Нострадамус, не Монтень, не Каліостро й навіть не відомий містик Корнеліус Агрипа, а тюремник із личками сержанта викрикує: “Хата номер 85!”.
Спершу гадав, що назвати камеру хатою могла лишень людина з витонченою іронією. Згодом змінив думку. Для багатьох це дійсно хата, можливо, єдина в житті справжня, де в тебе є своє місце. Особливо, коли в тій хаті ти кермуєш і тебе вважають авторитетом, де нехай поганенько, але годують, і де, що не кажи, є свої радощі… Знову ж, відчуття: тюрма – хата може по-справжньому виникнути лише в тих, у кого це друге чи третє ув’язнення, яких на волі вже ніхто й не чекає.
“Як вижити у в’язниці чи колонії?” – насущне питання кожного. Насправді для цього немає жодних правил. Суцільний експромт. У кожного є свій шанс і способи для того, щоб вижити. Найлегший – укритися в лазареті. Якщо зважити, що всі 24 години за ґратами перебуваєш у постійному напруженні, то це дає нагоду перевести дух і розслабитися, відпочити від непосильної фізичної праці, якщо це зона. Лазарет рятує від домагань співкамерників-збоченців. Якщо зважити, що більшість лазаретів нині туберкульозні, то там ще й цілком незле (за тюремними мірками) годують. Потрапити туди – удача. Хоча якихось зусиль усе ж треба докласти: випити не одну пінту зараженої мокроти, надихатися цукрової пудри чи обкуритися пластиком. Такий “простий шлях” використовують здебільшого молоді, для яких в’язниця повна жахів-ляків. Мусите знати, що тюрма – це справжня фабрика фобій. Вона продукує фобіків, які бояться будь-кого, будь-чого та будь-коли. Є навіть такі, хто боїться всього, їх називають панафобіками.
Коли втрачаєш найдорогоцінніше – волю, мусиш усвідомити: треба багато чого зректися, категорично змінити погляди на деякі речі, бо намагання жити, як на волі, використовуючи для цього всілякі пропоновані тюрмою сурогати, робить із людини справжнього “зека”.
Перше, що роблять мудрагелики, втративши волю, – кидають курити. Це важко й на волі. Дуже подобається мені медичний термін “відлучення від куріння”, щось на кшталт відлучення немовляти від материнських грудей. Важко відповісти, що відбувається у свідомості малюка, а от коли це робить дорослий, думає: завтра, мабуть, буде один із найгірших днів мого життя. І не помиляється… Не лише завтрашній, а й наступні десять будуть важкими й неприємними, хоча не настільки поганими, як їх собі уявляють. Здається, збожеволієш, коли не візьмеш у рот цигарку, а коли в камері хтось курить, ледь стримуєшся, аби не вирвати йому з рота. Але в цьому рішенні маєте перевершити самого себе. Фізичне відлучення триває від десяти днів до двох тижнів, опісля зникає більшість ознак: потіння, головний біль, посмикування у м’язах, постріли в очах, безсоння, дратливість. Після цього настає значно триваліший період ментального відлучення. Западаєте в депресію, часами й у розпач, зате уникаєте андегонії (повної байдужості до радощів життя), в ув’язненні їх небагато… Так декларуєте свою волю – перебуваючи в ув’язненні, здобуваєте свободу. Порівняно легко позбутися в ув’язненні й таких узалежнень, як алкоголь і жінки. Не шукати сурогатних замінників, особливо в другому випадку, – це може поламати життя більше, ніж саме ув’язнення…
Карлос Кастанеда у своїй “Мандрівці до Іхтлану” каже: “Першим кроком учителя є знайомство з думкою, що світ, яким ми його бачимо, є лише одним з аспектів нашого спостереження. Це лиш етюд із наших вражень, пропущений крізь призму нашого світосприйняття. Прийняти цю думку є, мабуть, найважчим завданням”. Насправді варто прийняти і дивитися на світ крізь рожеві окуляри. Головний же принцип – не мати жодних принципів, ніколи не жити за розпорядком: їж, пий, вкладайся до сну, коли того хочеш або ж коли доведеться, але забудь про графік, про будь-яку систему, не звикай до комфорту, навіть мінімального (який можливий у тюрмі). До людей теж не варто звикати, ні до чого це.
Для більшості нормальних людей тюрма – це потяг, співкамерники – випадкові пасажири. Отож “кентуватися” немає сенсу. Тим паче, в камері стежать за тобою не лише в “телевізор” (дверне віко), там зазвичай є і стукач. Навіщо зайві клопоти? Такий собі буддійський принцип: не матимеш прив’язаностей, оминуть тебе і страждання. До речі, цю систему дораджує німецький психотерапевт польського походження Єжи Якубовскі: “Всі поради медицини, психології, дієтології, які рекомендують чіткий графік життя, прийняття їжі, фізичних навантажень, дають непоганий ефект у тактичному плані, але в стратегічному – це бомба, яка рано чи пізно вибухає. Тільки-но систему порушують, а для цього є маса причин – зміна обставин життя, хвороба чи звичайні лінощі – організм та емоції, приспані й детреновані чітким, роз- міреним темпом життя, виходять із-під контролю з величезною руйнівною силою. Нині це стало характерною рисою в житті та медицині – на шкоду стратегічним інтересам душі, на догоду хвилевим тактичним інтересам тіла”.
У тюрмі – як на митниці: ніхто не знає, що можна, а чого ні. Треба мати на увазі: не на все, що заборонено, насправді накладено вето. Фактично в закладах позбавлення волі триває постійна гра, яку нав’язує керівництво: ув’язнений живе ілюзією, що “взуває” “ментів”, ті, натомість, дивляться крізь пальці на деякі речі. Я знаю, що ти знаєш, що знаю я… Нехитрий спосіб непомітно керувати в’язнями. Таким чином, зек, у якого немає нічого, підгодовує себе ілюзією, ніби має щось особливе, цінне, шматочок свободи. Йому вже є що втрачати. Коли з’являється такий стан свідомості, людиною вже можна управляти…
Тож тюрма – незле місце, де можна позбутися деяких серйозних узалежнень та ілюзій. Школа життя. Не конче, звичайно, потрібна, але, як кажуть львів’яни, як трафиться такий трафунок…
Юрій Кирик – письменник, перекладач, мешкає у Львові
