Олег Височанський: «Я був в Пісках, Водяному, об’їздив всі позиції, був під обстрілами, але те, що було в аеропорту, ні з чим не зрівняється»

Старший лейтенант 80-ої десантно-штурмової бригади, командир 9-ої роти 3-ого батальйону ЗСУ Олег Височанський про січень 2015 року, коли йому і його побратимам довелось захищати Донецький аеропорт:

«Моя рота і батальйон виконували завдання за призначенням. Ми змінювали 90-ий батальйон 95-ої бригади. Моя рота була розставлена по позиціях, я був в Пісках. Коли почались гарячі бої, десь 9-10 січня, начальник штабу отримав наказ сформувати групу з 20 добровольців, які готові заміняти хлопців. Тоді вже велися жорстокі бої, було багато поранених. Я звернувся до командирів взводів, щоб вибрати по 5 осіб добровольців з кожного взводу. 11 січня ми вийшли в Водяне і в ніч на 12-те мали виходити в аеропорт. Якраз зранку впала вишка, і офіцер, який був комендантом вишки, був важко контужений, поранений, і тоді командування приймає рішення, що я маю бути комендантом вишки, а моя рота виїжджає в термінал. Так ми й попали в аеропорт.

Я був в Пісках, Водяному, об’їздив всі позиції, був під обстрілами, але те, що було в аеропорту, ні з чим не зрівняється. Це був в рази вищий рівень небезпеки, це фактично було пекло. Ніякої романтики, як показують в фільмах, там не було. Це – бруд, холод, страх, постійні взриви і кулі.

Тобі нами керувало військове братство. Ми думали, що хлопці там вже 2 тижні, поранені, змерзлі (тоді були дуже сильні різдвяні морози), а ми, свіжі, вмотивовані їх замінимо і поженемо сепаратистів далеко до кордону. Саме з такими думками і настроєм ми всіх заходили в аеропорт.

В моєї роти, в якій було 20 осіб, 6 загинули, 3 були в полоні. Всі решта мали якісь поранення…

Ми були підготовлені: вогнева підготовка, тактична, моральна, але там треба було вміти переживати страх, вміти його опановувати. А це ні в якій академії не викладається, це потрібно скуштувати.

Пройшли роки, але рани звичайно є. От зараз, на вихідних, ми поїдемо на могили до наших хлопців, і там завжди звучить питання від їх батьків: «Чому нема мого сина? Чому ти живий?». Ці питання – найболючіші. Як згадую, постійно сльози навертаються. Раз нас Бог лишив живими, значить ми ще щось маємо зробити».