Цьогоріч Львів відзначає 20-ту річницю входження до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. 5 грудня 1998 року на засіданні комітету світової спадщини у місті Кіото (Японія) ансамбль історичного центру Львова внесли до списку ЮНЕСКО. Це, звісно, – неабияке досягнення для міста, адже таким рішенням світ визнав цінність та унікальність історичного центру, який сформований забудовою різних етнічних груп: поляків, євреїв, вірмен, українців тощо. Входження до ЮНЕСКО – це також престиж, який допомагає популяризувати наші історико-культурні пам’ятки на міжнародній арені. Тому й не дивно, що ці два десятки років Львів став шалено популярним серед туристів, які з’їжджаються до нас, як паломники на Святу землю.
Втім останні кілька років у Львові почали активно говорити про влиття сучасної модерної архітектури в панораму історичного міста. У багатьох європейських містах, які також включені до списку ЮНЕСКО, урбаністи будують такі об’єкти на фоні старовинних пам’яток. На ділі такі контрастні експерименти розуміють далеко не всі, і щодо їхньої доцільності існує чимало дискусій як серед населення, так і в мистецьких колах. Тому Львів не став винятком, і зі збільшенням кількості ультрасучасних споруд мешканці неодноразово задають собі питання: чи потрібно у самому серці історичного міста будувати скляних монстрів?
Львівський портал взявся з’ясувати, що думають архітектори і пам’яткоохоронці про поєднання ансамблю старовинних пам’яток із модерними об’єктами і чи не струть вони унікальне обличчя Львова?
Львів став другим українським об’єктом, який включили до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, першим була Києво-Печерська Лавра. Під охороною перебуває ансамбль історичного центру міста, до якого входить близько 150 га землі, на якій знадиться архітектурна спадщина часів Середньовіччя і Ренесансу. Як розповіла начальниця міського управління охорони історичного середовища Лілія Онищенко, місто потрапило до списку ЮНЕСКО із першої спроби, адже відповідало всім вимогам, які висувала міжнародна організація.
«Частиною світового надбання стала центральна частина Львова – це близько 150 га території живого міста, де живуть і працюють люди, це не просто якийсь заповідник, що не менш важливо. Було два критерії, за якими Львів внесли до світової спадщини ЮНЕСКО. Перший полягав у тому, що на порівняно невеликій території у нас збереглася архітектура різних стилів, яка між собою дуже добре поєднана. Друге – це те, що на цій же території збереглася спадщина різних національностей, що жили у Львові в часи Середньовіччя і протягом всього існування міста», – пояснила Лілія Онищенко.
Вступивши до ЮНЕСКО, держава та Львів зокрема на світовому рівні взяли на себе зобов’язання берегти та розвивати історичну частину міста. Втім, здається, ні те, ні інше зробити їм повноцінно не вдається. Так, у місті досить активно реставрують старовинні кам’яниці, проте коштів на всі об’єкти, звісно, не вистачає. Тож відновлення «світять» лише обраним об’єктам, інші натомість або продовжують руйнуватися, або ж бізнесмени їх по-варварськи перебудовують під ресторани, готелі та крамниці.
Більше того, на зону ЮНЕСКО та історичний ареал Львова вже давно поклали око горе-забудовники, які будь-якою ціною прагнуть звести чергову житлову багатоповерхівку й отримати свої дивіденди. Стрімка забудова висотками вже кардинально змінила панораму стародавнього міста, через що б’ють на сполох активісти та пам’яткоохоронці. Причиною тотальної будівельної вакханалії у Львові була законодавча безпорадність. Врегулювання правових проґалин затягнулась аж на чотири роки, саме стільки часу Верховній Раді знадобилось для того, щоб прийняти закон №1553 про збереження пам’яток культурної спадщини ЮНЕСКО в Україні.
Лише 19 червня цього року рада нарешті прийняла цей закон, який врешті визначає правовий статус пам’яток ЮНЕСКО, передбачає створення органу управління пам’яткою, наглядової ради, а також вводить штрафи за будь-які незаконні дії, які можуть зашкодити пам’ятці. Тепер на черзі – затвердження положень щодо членів органу управління і наглядової ради пам’яток, які має розробити Мінкульт. Втім початок правової боротьби з забудовою історичного Львова вже покладено, тепер залишається чекати, коли прийнятий закон №1553 запрацює на ділі.
Також поруч із житловим бумом у Львові останнім часом дуже активно розвивається будівництво різних комерційних об’єктів – торгово-розважальних комплексів, офісних центрів, готелів тощо. Більшість із них, як і новозведене житло, є зразками сучасної архітектури, яка не може не виділятись на фоні старовинного міста. Так, влітку минулого року у місті виник скандал довкола реконструкції будинку на вул. Шота Руставелі: до двоповерхової споруди, яка ззовні виглядала досить занедбано, добудували третій поверх, а фасад переробили на сучасний лад. Це викликало чималу хвилю обурення серед львів’ян, які наголошували, що таким об’єктам не місце в історичному центрі, бо вони абсолютно не «вписуються» в існуючий ландшафт. Тоді на захист реконструйованого будинку виступив головний архітектор Львова Юліан Чаплінський, який наголосив, що колір та сам вигляд фасаду – це індивідуальна справа проектантів.
Сьогодні в центрі Львова є чимало історичних будівель, які потребують негайного оновлення, бо в противному випадку вони потроху розваляться. Тому давати друге життя потрібно якомога більше кам’яницям та будівлям, аби не дати їм зникнути. Втім більшість інвесторів, замість того, щоб реконструювати такий об’єкт, вирішують переробити його на свій лад, не залишаючи при цьому ані сліду від історичної цінності пам’ятки. І, власне, таким чином у місті дедалі частіше з’являються ультрасучасні споруди, які на фоні старовинної архітектури виглядають як мінімум незрозуміло та недолуго.
Прикладом такого собі скляного монстра є готель «Ібіс», збудований у 2015 році на розі вулиць Франка – Шухевича. Міська рада видала дозвіл на зведення 6-поверхової будівлі, а де-факто поверхів є вісім. При цьому погодження не давало Міністерство культури, а воно зобов’язане зі свого боку погоджувати/не погоджувати будь-яке будівництво на території, що входить до ЮНЕСКО.
Абсолютно логічним, здавалось би, питання: чому місто не контролює те, який зовнішній вигляд матиме майбутня будівля чи реконструйований об’єкт у центрі Львова? Але відповідь тут абсолютно банальна і проста – у нас немає затверджених «правил гри», тому кожен будує так, як йому заманеться.
Так, мерія, видаючи містобудівні умови та обмеження, погоджує лише вихідні проектні дані (висота споруд, відсоток забудови земельної ділянки, відстань до існуючих об’єктів), які на ділі можуть суттєво відрізнятися. Тобто на папері може бути написано одне, а кінцевий результат може бути геть іншим. За такими нюансами має стежити інспекція Держархбудконтролю, яка також видає фактичні дозволи на початок будь-яких будівельних робіт. Проте як показує практика, підприємці мають власний підхід до цієї установи, тож нерідко узаконюють свої видозмінені проекти заднім числом. І при цьому всі залишаються задоволені, тільки не прості львів’яни та активісти, які борються з незаконним будівництвом і не перестають обурюватись, що історичний Львів поступово втрачає своє обличчя.
Майбутній сучасний торгово-офісний комплекс на вул. Шпитальній, 11
На думку Юліана Чаплінського, модерна архітектура має право на існування в історичних ареалах, адже тут мова йде не лише про фасад як такий, а про те, яке життя вируватиме у споруді.
«Мені здається, що битва за те, можна чи не можна користуватись історичними зонінгами, вичерпується там, де не було експериментів, розриву у культурному розвитку архітектурних шкіл. У радянські часи Львівська школа була трансформована, вона була побудована на модерністичній основі і породила своїх адептів стилістики. Але з незалежністю України настала розгубленість, було незрозуміло, куди ж рухатися далі. На Заході на різних конференціях, дискусіях, воркшопах зараз говорять про те, що архітектура та урбаністика – це процес, моделювання того, як живуть люди. Тому мова йде не тільки про фасади», – розповів Юліан Чаплінський.
Варто також зауважити, що проблема співіснування класичної та сучасної архітектури в історичних середовищах є не лише у Львові, а й у багатьох європейських містах, в тому числі й тих, території яких входять до списку ЮНЕСКО.
Ґрац, Австрія
Відень, Австрія
Лейпциг, Німеччина
Копенгаген, Данія
Своєю чергою голова Львівської обласної організації Національної спілки архітекторів України Богдан Гой вважає, що дискусія щодо того, що і як можна будувати в історичному центрі Львова, є невичерпною. Водночас він констатує, що в Європі модерні об’єкти архітектури є дуже популярні.
«У вересні ми зібрались з архітекторами зі Львова і поїхали у мандрівку містами, які входять у список ЮНЕСКО: Відень, Ґрац, Венеція, Зальцбург. В основному це були практикуючі архітектори різного віку, найстаршому було більше 80 років. Від побаченого вони завжди входили у дискусії, тож проблема щодо того, як можна будувати в будь-якому іншому історичному середовищі, – дискусія не лише суто Львова. Наприклад, ми недовго були в Ґраці, і нікого не цікавила стара частина міста, всі побігли дивитися на «скляну печінку» Кука (музей сучасного мистецтва «Кунстхаус», – ред). Добрий цей центр сучасного мистецтва чи ні, судити складно, але, безперечно, він став візитівкою Ґраца, і всі знають цей об’єкт.
Водночас прикладом того, як може сучасна архітектура проникати в усі сфери життя історичного міста, для мене є Венеція. Її ми знаємо як місто з усталеною архітектурою XV-XVI століття, втім там є багато сучасної архітектури, починаючи від самого порту та вокзалу. Тому класика стала тлом для сучасної архітектури. Мабуть, це одна з відповідей на питання щодо того, як себе треба поводити в історичному центрі, бо я не погоджуюся з думкою, що в ньому нічого не можна робити. Нам потрібно думати про середовище нового життя для історичного контексту», – зауважив Богдан Гой.
Говорячи про сучасну архітектуру у Львові неможливо не згадати Центр Андрея Шептицького, який відкрили у вересні минулого року біля Стрийського парку. За цей час він став невід’ємною частиною не лише УКУ, а й місцем зустрічей активної та амбітної молоді. Власне центр Шептицького можна віднести до тих вдалих зразків модерної архітектури, які своїм існуванням не нівелюють ландшафт довкола. В цьому місці він є справді доцільним. Можливо, це і є головна умова існування будь-якої споруди – не перекреслювати собою всю ту архітектуру, яку було створено п’ять, десять чи сто років тому? Більше того, будь-який архітектурний об’єкт, незалежно від часу його створення, несе й певний історично-культурний меседж. І таке протиставлення історії та сучасності у Львові далеко не завжди є доцільним, чи не так?
Значно жорсткішу позицію щодо співіснування нової та старовинної архітектури у центрі Львова має доцент кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів Львівської політехніки Василь Петрик. Він переконаний, що впроваджувати такі експерименти варто у тих містах, де історичне середовище є втрачене. Натомість Львову слід докласти максимум зусиль, щоб зберегти свої пам’ятки, а не забудовувати центр модерними спорудами.
«Архітектори, які працюють за кордоном у певному історичному середовищі, випереджають нас як мінімум на декілька років вперед. А ми зараз тільки перебуваємо у періоді становлення власної ідентичності. Тому збереження історичних об’єктів є для нас дуже важливим. На першому етапі було відтворення тих історичних форм, які були втрачені і зруйновані у часи радянського тоталітарного режиму, тепер ж перед нами стоїть завдання зберегти і розвивати ці пам’ятки. Щодо сучасної архітектури, сучасної форми, матеріалу, то ці поняття тільки починають у нас впроваджуватись. При цьому я би застеріг від активних експериментів стосовно нової архітектури в історичному середовищі міст. Бо на мою думку, поле для їхнього втілення є власне на території тих міст, де це середовище є втрачене», – наголосив Василь Петрик.
Водночас він визнає, що Львову також потрібна сучасна архітектура, проте вона має бути у правильному місці, а не серед історичного центру. Відтак Василь Петрик навіть пропонує встановити мораторій на будівництво модерних об’єктів в історичному ареалі міста.
«В контексті сучасного Львова я би запровадив мораторій на сучасну архітектуру хоча би на декілька років, допоки ми не вийдемо на новий, якісний рівень дискусій і прийняття рішень стосовно архітектури. Ми стоїмо зараз на порозі, і нам потрібні якісні приклади сучасної архітектури. Але перед тим, як ми ці приклади реалізуємо, потрібно зупинитися і подумати, як ми збираємося працювати з нашою історичною культурною спадщиною, чи ми є відповідальними для прийняття таких рішень (забудови історичного Львова, – ред)? Наразі я хочу констатувати, що для такої відповідальності ми є ще в дитячому віці», – підкреслив Василь Петрик.
Майбутній скляний офісний центр на вул. Гайдамацькій, 2-Б (поруч із церквою святої Параскеви П’ятниці)
Своєю чергою віце-президент українського ІКОМОСу Андрій Салюк переконаний, що стосовно будівництва сучасної архітектури в історичному середовищі обов’язково має бути діалог. При цьому нові об’єкти жодним чином не повинні нівелювати вагомість старовинних пам’яток.
«Ті пам’ятки, які є внесені до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, зокрема й у Львові, мають в собі абсолютно визнану світову цінність. І ми повинні належним чином їх шанувати. Ми не можемо поряд із ним у противагу саркастично ставити об’єкти, які нівелюють саму нашу повагу до цієї історичної цінності. Ми вже перейшли межу між доповненням історичного середовища новою забудовою до протиставлення нової забудови історичному середовищу. І це «его» нового об’єкта ми стараємося зробити таким монументальним, що воно заперечує цей весь простір, в якому він знаходиться. Цим ми применшуємо цінність самого історичного середовища і культурної спадщини. Тому нам треба дуже обережно експериментувати в цьому середовищі, щоб своїми новітніми об’єктами не порвати тканину історичного міста», – розказав Андрій Салюк.
Звісно, питання щодо ідеального співіснування сучасної архітектури поруч із історичними пам’ятками є більш, ніж дискусійним. Воно є також питанням смаку – комусь подобається такий різкий контраст, комусь – ні. Зрештою, ми також не можемо говорити, що Львову взагалі не потрібні такі модерні об’єкти. Цілком очевидно, що майже мільйонне місто повинне розвиватися і при цьому йти в ногу зі сучасними архітектурними тенденціями. Проте тут дуже важливо розуміти, де такі ультрасучасні споруди є справді доцільними, а де – ні. Адже у сліпій бізнес-погоні Львів може стати на ті ж граблі, що й Відень, який через масштабну забудову своєї історичної частини опинився на межі виключення зі списку ЮНЕСКО. І тоді може статись непоправне: Львів остаточно зітре своє унікальне обличчя та ще й позбудеться престижного статусу, а разом із ним – і чималих коштів, які привозять до міста мільйони туристів.
Фото: zoom.me, alex-shutyuk.livejournal.com, lookmytrips.com.
Наталя ДУЛЯБА