У попередній частині нашого інтерв’ю ми писали про 23-річного десантника, який розповів нам як 80-та аеромобільна бригада зі Львова в екстреному порядку виїхала в АТО, думаючи, що їде на навчання; про те, в яких умовах їм довелося там перебувати та про збитий Іл-76 із військовими на борту.
У продовженні інтерв’ю Львівському порталу наш співрозмовник розповість про голодні будні у 100-денній блокаді; про те, як їх хотів підірвати старенький дідусь, якого вони понад два місяці годували; як рятували поранених військових і місцевих жителів, ризикуючи своїм життя; як на нього полюють терористи і як одного разу він прощався із життям, коли потрапив під обстріли «Градів».
– Ви обороняли луганський аеропорт п’ять місяців. Що довелося вам пережити за цей час?
– На початку оборони летовища ми навіть не мали бронежилетів, а каски були такої поганої якості, що вони нам буквально за два місяці розлетілися. Тоді нам через «Нову пошту», яка ще тоді працювала, рідні та волонтери почали передавати бронежилети, каски.
А від Міноборони ми отримували допомогу лише у дощову погоду, тоді військові літаки могли нам скинути контейнери з допомогою. Льотчики були професійні, бо вони так кидали, що всі контейнери потрапляли на нашу територію. Коли збили один Іл-76 з військовими на борту, літаки до нас взагалі перестали літати. З того часу ми не мали ніякого підкріплення і тоді ми потрапили в облогу бойовиків, в якій пробули 100 днів. У нас закінчувалися запаси харчів.
Ми були повністю відрізані від наших і це було найважче. Адже ми не мали зв’язку з рідними по два-три тижні, а вони на той час вже знали, де ми перебували, і сходили з розуму.
У цей період були такі моменти, що я не знав, чи звідти поїду взагалі, чи настане колись той день, коли я побачу Львів.
– Ти сказав, що у вас закінчувалися запаси харчів. Ви зовсім не мали що їсти?
– Були і такі дні. В облозі ми перебували 100 днів, підкріплення не отримували, а запаси їжі закінчувалися. Були навіть такі дні, коли у нас один сухпайок йшов на цілу добу. Це були американські сухпайки, які складалися з трьох пакетів – сніданок, обід, вечеря. Але нам доводилось їх ділити і виходило, що на день ми мали або сніданок, або обід, або вечерю, тобто ми харчувались один раз на добу. А бувало таке, що ми мали одну консервну банку на цілу добу. Тому нам доводилося ловити змій, аби хоч щось поїсти…
– З водою теж були проблеми?
– Власне із водою був найбільший «напряг», бо стояла 40 градусна спека. Ми не мали як помитись, усе тіло пекло, у всіх хлопців було подразнення шкіри. У мене почали гнити ноги, бо не могли загоїтися рани, які утворювалися через натирання об берци. Такі проблеми були у багатьох хлопців. Я, до прикладу, бігав там у тапках, сандалях. Навіть медичний спирт, чи перекис водню не допомагали…але якось зажило.
Від безвиході ми знайшли пожежні гідранти і воду брали звідти. Ми зливали навіть воду з пожежних машин, які стояли в пожежній частині аеропорту. Доходило до того, що воду навіть брали з туалетних бачків.
– Воду з туалету?
– Так. Було й таке…
Одного разу я серйозно отруївся водою, бо вона містила солярку. Нам доводилось брати таку воду, переварювати і пити. Якось я випив такої води, то вже ввечері я не міг встати. Медик роти мене витягнув…промив шлунок. Але таких препаратів, щоб мене швидко поставити на ноги, у нього не було. Я два дні не міг встати з дощок, на яких лежав.
– Скільки часу ви просиділи в облозі без їжі та води?
– Приблизно півтора місяця. Ми вже почали навіть сміятись, бо хлопці так схудли, що на животах у них з’являлися кубики…
– Ви багато втратили у вазі за цей час?
– Особисто я втратив більше 10 кг. Деякі хлопці втратили й по 16 кг. Через це у багатьох почались проблеми зі здоров’ям – в кого зі шлунками, в кого з ногами. Це з початку було так, а потім пішли вогнепальні та осколкові поранення.
– Важкі були поранення у захисників луганського аеропорту?
– Пам’ятаю перший вибух: підірвався старшина другої роти. В нього були серйозні поранення, йому вибило око. Наш військовий медик не міг йому нічим допомогти. Ми викликали вертоліт, щоб його евакуювали. Але нам сказали, що транспорт не прилетить, бо терористи не давали коридору. Йому тоді пощастило, адже тоді приїхала швидка за пораненим цивільним і ми нічого ліпшого не вигадали, як зрізати з нього одяг і сказати, що він був братом того чоловіка. Ми фактично його здали… але ми змушені були це зробити, бо він у нас би помер. Так його забрали і провезли через коридор терористів. Медики знали, що це був військовий, але забрали, бо думали, що він й так помре. Але він вижив, і усе це завдяки його дружині. Бо медичної допомоги навіть у лікарні йому ніхто не надавав, а вона приїхала на Схід за ним і виходила його. Він, до речі, був там під охороною сепаратистів. Те, що він звідти втік – це диво.
– Тобі доводилося рятувати своїх побратимів?
– Та не раз доводилося, але це для нас не геройство, а людський обов’язок. Уночі ми вивозили до лікарень і поранених військових, і цивільних громадян, адже вони теж зверталися до наших лікарів за допомогою.
– Чому уночі? Ви ризикували своїм життям?
– Так, тому що ми постійно були під обстрілами, коли вивозили поранених. Ми не знали, які ділянки доріг прострілюють, а які ні. До прикладу, пам’ятаю, як ми вночі через поле везли місцевого жителя, якому відірвало ногу. Ми його везли в місто Лутугине (Луганська область – ред.) у лікарню. Нам пощастило, ми «проскочили».
Доводилось нам їхати в простріляному уазику без вікон, без фар. А сама машина була як решето – уся в дірках. Доводилось ліхтариком підсвічувати водію дорогу, або самому висовувати голову з машини і як штурман керувати, куди їхати. Та зрештою, якби фари і працювали, то ввімкнути їх не змогли б, бо видали би себе одразу.
Ми так на тій машині ганяли… просто пролітали, а інакше не можна було. Лише молилися, щоб не натрапити на якусь міну.
Пам’ятаю випадок, коли ми вивозили з села Хрящувате людей, які тікали звідти. Вивозили ми людей двома ЗІЛами. Нас почали обстрілювати. Одна міна потрапила у кузов вантажівки. Тоді багато людей постраждало, одній людині відірвало ногу, розбило бабцю стареньку…
– Але виходить, що ви допомагали місцевим, яких не знали, а вони могли виявитися посібниками бойовиків.
– Могли. А що нам залишалося робити, якщо вони до нас зверталися по допомогу? По можливості ми їм її надавали.
Одного разу я спілкувався з сепаратистами. Я вам скажу, що не вартує їх перевиховувати. Вони самі обрали таке життя. Щоб ти їм доброго не зробив, вони того навіть не згадають. Я пам’ятаю, коли ми стояли у Лутугине, ми віддавали свої сухпайки людям. Вони приходили через день і просили ще. Коли ми їм відмовляли і казали, що самі не маємо, вони починали нас посилати. Вони вважали, що ми їм зобов’язані.
Були й такі люди, які боялися, тому вели себе тихо. А було багато таких, які нас проклинали, що приїхали.
Пам’ятаю один випадок із дідусем, який жив неподалік аеропорту. Йому десь за 80 років. Він дуже часто ходив повз наші блокпости, вітався з нами, ми його постійно підгодовували. Це тривало більше двох місяців, а ми навіть не підозрювали, що він був сепаратистом і хотів стерти нас з лиця землі.
– Що ти маєш на увазі?
– На узбіччі дороги, яка вела до аеропорту і по якій ми постійно їздили, валялася стара пральна машинка радянського виробництва. Виявляється, що цей дід, який постійно ходив із армійським рюкзаком, а ми навіть не звертали на це уваги, власноруч виготовив фугас і розмістив його в тій машинці. Він готував нам потужний вибух.
Це було щастя, коли ми просто з цікавості одного разу спитали в цього діда, що він носить в тому рюкзаку. Попросили його показати нам. Ми були шоковані, коли побачили, що в ранці цей літній і кволий чоловік ніс декілька тротилових вибухівок та годинниковий механізм. Він збирався ввести вибухівку в дію. Коли ми на нього натиснули, то дід зізнався нам, що це він викинув ту машинку до дороги і виготовив фугас. Він хотів нас підірвати.
– Що ви зробили з тим дідом?
– Передали працівникам СБУ, щоб самі з ним розбиралися.
– Моторошна історія. А були такі люди, що вам допомагали?
– Були й хороші люди, але це були одиниці. Я пам’ятаю жінку, сім’я якої дуже ризикувала. Вони були і на Майдані, і під час АТО нам допомагали – возили їсти, посилки з «Нової пошти» тощо.
Була також одна жінка, родом із Хмельниччини, але жила у селі Переможне. Так ось, вона коректувала постріли нашої артилерії. Вона дзвонила і казала нам, куди стріляти. А раз ми з артилерії вистрелили і вцілли в одну хату, то вона подзвонила і сказала, що на два городи не долетіло до цілі. «Але це не страшно, бо ви попали в будинок сепаратиста», – казала вона нам. (сміється – ред..).
– Ти знаєш, яка доля спіткала цих людей?
– Одну сім’ю, яка нам допомагала, розстріляли терористи за тиждень до того, як ми від’їжджали з аеропорту. Їх було четверо – чоловік з дружиною та старі батьки одного з подружжя. Та багато таких розстріляли…
А жінку, яка була нашою коректувальницею вогню, нам довелося рятувати. Вона подзвонила нам і сказала, що їй загрожує смерть. То ми прорвалися через п’ять блокпостів терористів, щоб її врятувати. Зараз вона у безпеці на Дніпропетровщині.
– Якось у нашій розмові ти зізнався, що тебе розшукують сепаратисти…
– Так, дзвонили мені люди з села і казали, що мене розшукують сепаратисти. Чому? Я досі цього не знаю. Мабуть десь моє лице засвітилося. Дзвонять дотепер, кажуть щоб я тим сепаратистам передзвонив, бо вони мають щось важливе сказати. Також дзвонять з якихось російських номерів і збивають, мабуть пробивають…
– Скільки часу це вже триває? Яку винагороду вони за тебе дають?
– Десь близько чотирьох місяців вони мене шукають. Питають серед полонених, чи часом мене серед них немає. Що пропонують за мене і чому шукають – якраз це з’ясовую. Правда я зараз не знаю, що з тим розшуком. Можливо вони вже збилися з того… Поїду туди і буду знати (посміхається – ред..). Хоча я вам скажу, що таких як я, вони одразу розстрілюють, в полон не беруть.
– Який найстрашніший момент тобі довелось пережити?
– Я пам’ятаю був один день, коли наша розвідгрупа з 16 чоловік обходила весь периметр території аеропорту. Коли ми повертались з розвідки буквально за 150-200 метрів до будівлі бойовики почали обстрілювати з «Градів». У нас було 8 секунд, поки впаде снаряд, щоб добігти до будівлі. Але ми розуміли, що за цих кілька секунд нам не вдасться цього зробити, тому ми лише збігли зі злітно-посадкової смуги і попадали на землю. Бо коли снаряд попадає в бетон, то осколків значно більше.
Коли я впав на землю, то побачив, що за 200 метрів від мене розірвалась перша ракета. В цей час я зрозумів, що лежу під «Градом». А щоб ви розуміли: «Град» накриває територію 400х400 метрів, це мертва зона, бо навколо все зривається і горить.
Це напевно були кілька секунд найважчих у моєму житті. Я чув як збоку біля мене хлопці голосно молилися і кричали: «Боже, не сьогодні!». Ми лежали і розуміли, що доживаємо останні секунди свого життя… Я розумів, що прийшов мій день. У ці секунди я думав про свою родину.
Коли завершився обстріл, я встав, але не міг стояти, бо ноги стали ватними. Дивом всі залишилися живі, лише одного поранило осколком. Це насправді було диво, бо після такого не виживають. До прикладу, я бачив, як розривалися снаряди від «Градів» і важкі поранення отримували по дев’ять чоловік одразу.
А найбільше я боявся, щоб мені не відірвало ноги, чи руки, щоб я не залишився не потрібним. Тому в таких ситуація, я казав «Боже, або на смерть, або збережи мені життя».
– Які були втрати серед бійців?
– Щодня були втрати. Але найбільше втрат було тоді, коли ми брали Хрящувате. Коли наші хлопці були в окопі, туди потрапив снаряд і одразу загинуло дев’ять чоловік. З «Айдару» пачками трупи возили… Рахунку я не знав, але тоді було справжнє жахіття.
– Часто вас обстрілювали?
– Щодня. І вдень, і вночі.
Найдовше бій тривав три доби, вони гатили по нас безперервно. А взагалі було дуже рідко так, щоб протягом доби ніхто нас не обстрілював.
Під час тих обстрілів, у нас вся техніка погоріла. За весь період може й сотня одиниць техніки. Одного разу за вечір згоріло дев’ять УРАЛів.
– Вас пробували розблокували?
– Першою нас спробувала розблокувати перша рота. Це були 20-ті числа липня. Вони до нас пробилися. Серед них були люди, які служили в Афгані, то вони казали, що такого ще не бачили, бо вони з такими боями та втратами пробилися до нас. 20 чоловік тоді безвісти зникло. Тоді був страшний бій, терористи так гатили з мінометів, що здавалось, що це реальне пекло.
Хлопці привезли із собою трьох двохсотих… вони довго у нас були, лежали замотані у кульках.
Пам’ятаєте танк, який підбили на мосту луганського аеропорту, який досі там стоїть. Так це якраз у ньому їхала наша перша рота. У цьому танку їхали командир танку, механік та навідник. Коли вони прорвалися, у ЗМІ писали, що нас розблокували. Але насправді, то був одноразовий прорив. Вийшло, що вони опинилися разом із нами у пастці, тобто наші сили підсилились, але ми не були розблоковані.
Після цього до нас десь три-чотири дні пробивався «Айдар». Ми спустилися до села, йшли їм назустріч, в аеропорту залишилася артилерія і охороняла його. Ми взяли Георгіївку, а потім поїхали на Лутугине, там почались серйозні бої.
Підкріплення почали надходити, коли створили коридор.
– Але ви змушені були потім відступити з аеропорту?
– Так. Бо тоді два дні поспіль терористи гатили по нас з артилерії. Ми трималися до останнього. Але у нас позакінчувалися боєприпаси та ще й терористи пішли у наступ на танках. Нам віддали наказ відступати, щоб зберегти життя хлопців. Якби ми не відійшли тоді, то загинули би усі.
Відступали ми організовано, підірвали злітно-посадкову смугу, знищили сім бронетранспортерів, два танки та багато самих терористів. З аеропорту нічого не залишилось.
– Ти ще досить молодий, а вже побачив і пережив війну. Вона тебе змінила?
– Після того, що пережив, я переосмислив своє життя. Коли ти бачиш таке, ти починаєш цінувати життя. Більше думати і цінувати своїх рідних, батьків, друзів. Тяжко бачити друзів, які лежать у госпіталі поранені, без руки чи ноги. Або ти знаєш, що людини, яка воювала з тобою пліч-о-пліч, уже не має в живих…
– Ти повертаєшся на війну. Це твій службовий обов’язок чи обов’язок громадянина, чоловіка?
– У першу чергу це людський обов’язок, кодекс честі. Я їду туди, бо там наші хлопці, мене тягне туди. Ну і звісно хочеться, щоб наша держава була вільна.
– А тобі не страшно повертатись, знаючи, що бойовики полюють на тебе?
– Якщо чесно, то я про це не думаю і сподіваюсь, що цього не станеться. Я позитивно налаштований, тим паче, що моральну підтримку мені надають мої рідні, близькі та просто не байдужі люди, які бажають мені повернутися цілим та неушкодженим.
Фото: «кіборгів» луганського аеропорту, які раніше ніде не публікувалися
Світлана РАДІШЕВСЬКА, Львівський портал