Маркіян Лопачак: «Коли почнеться тотальний спротив українців, Росія зламає свої зуби»

Світлана РАДІШЕВСЬКА, Львівський портал

|

Він знає про війну не з розмов інших людей, газет чи телебачення. Він побував там особисто і бачив, як живуть люди у зоні бойових дій, як воюють наші війська та добровольчі батальйони.

Про сльози східняків, які радіють українським військовим і просять не залишати їх самих із бойовиками, розповідаючи жахливі факти свого існування, про народних депутатів, які воюють у зоні АТО, та про проблеми, з якими стикаються наші захисники, читайте в інтерв’ю кореспондента Львівського порталу із народним депутатом України, членом фракції ВО «Свобода» Маркіяном Лопачаком.

– Маркіяне, Ви нещодавно повернулися із зони АТО. З якою метою туди поїхали?

– Я їздив з народними депутатами в район дислокації батальйону «Січ». Пробув там декілька днів. Ми привезли бійцям батальйону найнеобхідніші речі, насамперед, транспортні засоби. На жаль, усі абсолютно добровольчі батальйони, частина батальйонів територіальної оборони, не забезпечені  достатньою кількістю техніки, яка потрібна в першу чергу на передовій. Ми привезли три джипи-пікапи, які критично необхідні були бійцям, санітарні машини, трактори, та іншу техніку.

Це була моя перша поїздка до бійців батальйону «Січ». Раніше я возив на кордон допомогу для прикордонників. Ми віддали їм частину бронежилетів, а частину для хлопців з 80-ї бригади, які їхали в Миколаїв. Це вживані бронежилети, ми їх купували за кордоном по 250-300 євро. Абсолютно пристойні «броніки», якими хлопці дуже задоволені. Така ж ситуація була з касками.

– Які настрої людей у зоні бойових дій? Як там зустрічають наших вояків?

– Ви знаєте, я не зустрів жодної песимістично налаштованої людини. Усі вірять в перемогу, незважаючи на те, що вони голодні, не миті і т.д. Люди дуже позитивно налаштовані, попри те, яке жахіття вони пережили. До прикладу, починаючи з Полтавщини місцеві жителі пропонують людям у формі купити їм чай, каву, морозиво, а на АЗС пропонують заправити машини. Коли йдуть військові машини, всі цивільні авто сигналять, всі зупиняються і дають дорогу. Це надзвичайно позитивні речі, які свідчать, що власне зараз люди, яким довелося побачити чи пережити ті жахіття, які відбувалися на Донбасі, вони в першу чергу об’єдналися. Такого об’єднання людей, крім Майдану, я ще ніколи не зустрічав.

Ми приїхали в Слов’янськ, центральна частина міста живе абсолютно спокійним життям. Місто живе, працює, усі магазини та кафе відкриті, люди ходять усміхненими. Вони тішаться нашим військовим, із задоволенням купують їм воду, морозиво.

А ще протягом того часу, що ми там пробули, до нас на вулицях підійшло до двох десятків місцевих, переважно жінок, які зі сльозами на очах просили не їхати з їхнього міста.

– Це говорив страх чи «прозріння»?

– Те, що пережили ці люди, важко навіть передати. Вони розповідали, як їхніх хлопців примусово забирали у ряди так званого «апалчєнія», як шантажували їх тим, що розстріляють всю їхню родину. Розповідали, як серед білого дня зникали люди, в першу чергу проукраїнські активісти, які мали іншу позицію, ніж бойовики. Також розповідали, як руйнувався у місті бізнес, як відбиралися приватні машини. Іншими словами, у місті панувала кримінальна анархія.

Найгірше те, що ті люди, які зараз прихильно ставляться до українських силовиків, зізнаються, що як зазомбовані йшли на той псевдореферендум. Тепер вони шкодують про це.

– То у визволеному Слов’янську уже панує мир і спокій?

– Протягом того часу, що ми там були, не працювали «Гради» і важка артилерія, але в самому Слов`янську поодинокі постріли і перестрілки відбуваються постійно,  щодекілька годин. Тобто у тих зонах, які ніби вважаються безпечними, насправді кожного дня лунають постріли, блокпости щоночі обстрілюють з гранатометів. Кількість сепаратистів, які працюють в підпіллі, надзвичайно велика. Тому ситуацію сьогодні по всій Донецькій області не можна назвати спокійною. Ніхто там не відпочиває, ніхто не розслабляється. Навпаки, усі силовики під час так званого перемир’я максимально використовують час, щоб укріпити позиції, передислокуватися,  максимально відпочити та привести себе в порядок.  

– У складі батальйону «Січ» є бійці, які свого часу пройшли Ірак, також там воює чимало ваших однопартійців. Цей батальйон має якусь особливу місію?

– Батальйон особливого призначення МВС був сформований з самого початку, коли почалося загострення на Сході. Добір у батальйон «Січ» відбувається по сьогоднішній день. До добровольців ставлять досить високі вимоги, адже цей батальйон особливого призначення і в першу чергу тут надають перевагу тим людям, які служили у війську, мають хорошу спортивну підготовку і достатню психологічну стійкість.

Щодо моїх  однопартійців, то дуже багато «свободівців» самостійно прийняли рішення воювати в тих чи інших частинах, батальйонах. Фактично в кожному батальйоні, наприклад у «Київська Русь», «Донбас», «Айдар», «Азов»,  «Київ-11», воюють «свободівці» з різних регіонів України.

Декілька груп, до складу яких входять два депутати Львівської міської ради – Святослав Шеремета і Юрій Лунь, будуть перекидуватися на Схід найближчими днями. Окрім того, уже три тижні служить депутат Львівської міської ради Тарас Кравець, який є керівником Галицької районної організації, і проходить перепідготовку в Яворівській 24-й механізованій бригаді, а член партії Костянтин Василькевич, хірург Львівської міської клінічної лікарні, з травня місяця воює, був начмедом батальйону «Азов», а зараз є виконує ці ж функції у  батальйоні «Січ».

На сьогодні дуже багато наших побратимів, у тому числі депутатів міських, районних рад, перебувають в зоні АТО. На передовій – близько 400 осіб. І всі вони досить вдало виконують ті бойові завдання, які ставляться перед ними.

Разом з батальйоном «Січ» у зону АТО поїхали і семеро народних депутатів-«свободівців» Вони дійсно беруть участь у бойових діях?

– Перебуваючи там, не можна не воювати. Якщо ти є там, ти повинен брати у руки зброю і йти воювати разом з іншими. Якщо ти цього не будеш робити, то ти там абсолютно не потрібен.

Тих кілька днів, що я там пробув, я бачив як наші народні депутати ходять разом із іншими бійцями в наряди, на чергування тощо. Був випадок, коли ми розговорилися із хлопцями з іншого підрозділу, які почали критикувати Верховну Раду, владу загалом. Вони казали, які вони сволота, що ніхто з не приїздить і т.д..

Ми довго з ними на ту тему дискутували, допоки наприкінці хтось з наших сказав їм, що в «Січі» воюють народні депутати. Бійці з іншого підрозділу були дуже здивовані, вони кілька годин ходили «причумлені», від того, що сиділи і спілкувалися з народними депутатами.

– Що, на Вашу думку, спонукало народних обранців змінити крісла у Верховній Раді на окопи та артилерійську канонаду?

– У складі фракції «Свобода» у ВР достатньо молодих хлопців. Було прийняте однозначне рішення про те, що ті з них, які виявляють бажання, будуть їздити на Схід у складі батальйону «Січ». Але це особистий вибір кожної людини: їхати воювати, чи ні. Коли ти сидиш в Києві, чи у Львові, і розумієш, що хтось зараз стоїть у болоті посеред поля зі зброєю в руках і наражає себе на небезпеку, складно себе почувати комфортно у якомусь затишному і сухому місці.

Крім згаданих вами наших колег, в зону АТО їздять практично всі депутати. Тобто, постійно здійснюється їхня ротація, бо депутати ВР зрештою повинні виконувати свої обов’язки, бути присутніми на засіданнях, щоб був кворум для прийняття відповідних рішень.

– Чи допомагають батальйону «Січ» волонтери?

– Однозначно допомагають. Місце розташування нашого батальну поряд із іншими батальйонами, в тому числі і тероборони, і МВС. Тому волонтери, як і ми, привозять достатню кількість речей, яка роздається усім хлопцям. Звичайно, що волонтери дивляться кому найбільше потрібна допомога. Найскладніша ситуація з тими підрозділами, які перебувають на передовій, адже волонтерам важко туди дістатися, практично неможливо. Ті ж підрозділи, що знаходяться трохи далі від передової – вони забезпечені усім.

– Ви особисто не хотіли поїхати на Схід воювати?

– Ще у березні я прийшов у військкомат і перевірив усі свої документи. Свого часу я служив у війську, я старший сержант запасу, і не маю проблем, аби поїхати воювати. Більше того, у червні мені пришла повістка і я сумлінно прийшов до військкомату. Там переписали дані про місце моєї праці, але сказали, що наразі вони не мають право мобілізовувати мене.

Тому зараз я займаюся тим, що їжджу на Схід і допомагаю бійцям, доставляю їм усе необхідне. Вирішую проблеми, які виникають. Треба було чергувати з хлопцями, я чергував. Треба було брати в руки в зброю і йти в наряд – я це робив.

Зараз у мене стоїть завдання знайти за кілька днів техніку і перевезти її у зону АТО, адже ми знову туди збираємось їхати.

– Якої саме техніки потребують наші бійці?

– Батальйон «Січ» забезпечується нашими власними силами. Тобто все, що стосується амуніції чи харчів – це все ми організували. Зараз найбільша потреба – у техніці

Зокрема, зараз ми шукаємо броньовану військову машину з підвищеною прохідністю, бо пересуваючись по полях в період осінніх дощів буде дуже складно.

Хочемо, щоб кожна групу забезпечити власним автомобілем. Перевагу будемо надавати військовій техніці, а не цивільній, яку зараз використовують. Проблема полягає в тому, що в Україні недостатньо якісної військової техніки. Тому ми зараз проводимо пошуки такої техніки за кордоном.

– Автомобілі коштують недешево. Ви шукаєте нову техніку чи вживану?

– Ми шукаємо фінансові можливості і якою би не була сума коштів, ми їх знайдемо. Гроші порівняно з життям, з безпекою в тій ситуації не вартують нічого. Побувавши там, ти починаєш розуміти, що в цьому житті насправді є важливим, а що ні.

– Прості українці на потреби нашої армії вже зібрали 148 млн грн. У той же час на рахунках Міноборони – 4 млрд грн. Ці гроші взагалі використовуються для допомоги нашим хлопцям, чи вони «зависли» на рахунках цього відомства?

– Ми постійно ставимо це питання. Кошти, які перекидають люди на рахунки Міноборони, автоматично попадають у величезне бюрократичне коло. Повинна пройти маса тендерів, щоб їх використати для закупівлі певних речей для війкових. Частина тих коштів використовується звичайно, але однозначно, що зловживання там є і працює система «відкатів», фіктивних тендерів тощо. Однозначно, що з тим потрібно боротись, всі ті речі потрібно міняти, щоб вони максимально ефективно і швидко виконувались.

У таких випадках дуже добре, що у нас працюють волонтерські організації, які закуповують і передають нашим військовим у зону АТО необхідні речі.

– Чого бракує бійцям на передовій?

– Є багато різних побажань, але першочергово йдуть замовлення на теплі речі через прихід перших холодів. Оскільки багато хлопців перебувають на Сході від літа і більшість з них не забезпечені теплими речами, дощовиками, зимово-осінніми спальниками. Тому перше наше завдання сьогодні – доставити їм достатню кількість термобілизни, теплих речей, медикаментів, особливо антивірусних засобів.

– З якими проблемами стикаються військові та бійці добровольчих батальйонів, перебуваючи у зоні АТО?

– Найбільша проблема, яка зараз є в АТО – це відсутність координації між різними підрозділами. Коли підрозділи в екстреному порядку закидали на передову, вони навіть не до кінця знали, хто знаходиться з лівого флангу, а хто з правого, хто перед ними і хто за ними. До цього періоду часу вони намагаються всі перезнайомитися, скоординувати свої дії в разі якихось непередбачуваних ситуацій.

Є проблеми з умінням діяти в екстремальних обставинах, з навиками надання першої медичної допомогти та умінням користуватися медикаментами. До прикладу, військові не знають як користуватися препаратом «Целокс». От їм повидавали його, а там інструкція написана, в якій застерігають від того, щоб цей препарат не потрапив в очі та рот. Але іноземною мовою. От наші хлопці беруть його і зубами розривають, не до кінця правильно оброблять рану своєму товаришу, відповідно, коли цей препарат потрапляє на слизову рота чи очей, вони отримують опіки. І ми маємо двох постраждалих замість одного. Також є проблема із джгутами, які потрібно використовувати виключно при артеріальних кровотечах та короткий період часу. А хлопці обмотуються тими джгутами і поки їх привозять до лікарні, в них починається некроз тканин і тоді починаються масові ампутації.

Тобто банальні і прості речі, як надавати першу медичну допомогу, як діяти в них чи інших обставинах, до прикладу при артобстрілах – у цьому орієнтуються далеко не всі.

– На Вашу думку, скільки ще може тривати ця війна?

– Зважаючи на те, скільки російських кадрових офіцерів з неймовірно великою кількістю важкої техніки перебувають на території нашої країни – це справді війна, війна з Росією.

Чи довго вона триватиме? Ось зараз Росія наступає на Маріуполь. Подивіться на карту. Маріуполь, Мелітополь, Бердянськ, – це міста, які лежать на шляху до Криму. Що б там хто не говорив, Крим без сухопутного з’єднання Росії не потрібен. У жовтні-листопаді починаються шторми на морі. Відповідно переправа не працюватиме, кораблями доставити щось на півострів буде нереально.

Тому я думаю, що російські війська продовжуватимуть наступ. Ми цього не розуміємо? Звичайно, розуміємо. Тоді чому ми про це мовчимо? Бо всі зосередилися на виборах, вони пріоритетніші.   

Не зрозумілими для мене особисто є деякі висловлювання очільників держави. Спочатку говорять, що не можна вводити воєнний стан, а на другий день закликають українців готуватися до партизанської війни. Під час антитерористичної операції ми ще маємо готуватися до партизанської війни? До неї ми повинні готуватися лише в тому випадку, коли є визнання, що йде повноцінна війна. Нам людей потрібно налаштовувати на те, що не було паніки, щоб не було непередбачуваних ситуацій. Зараз кожна людина повинна бути готовою, що сьогодні може статися, що завгодно.

Така зібраність людей, яка є зараз на Сході серед силовиків та місцевого населення – це просто щось неймовірне. Там всі працюють на одне, там немає ніяких конфліктів, замовчувань, все робиться з-пів обороту. На жаль, в столиці це інколи не так.

– За твердженням багатьох аналітиків, Україна програла  Росії інформаційну війну. Чи маємо шанс взяти реванш на полі бою?

– Чому Україна програла інформаційну війну? Подивіться, хто є власниками наших найбільших інформаційних ресурсів. Ось вам і відповідь.

А щодо війни реальної…Ми однозначно маємо можливість та змогу відстояти Незалежність, відстояти свою країну. А для цього потрібно переосмислити кілька речей. Перше – не треба сподіватися на допомогу інших країн, треба розраховувати лише на себе. Друге – ми повинні зібратися, ми повинні створити єдиний логістичний центр для допомоги фронту, ми повинні зробити максимальну координацію усіх рухів. Якщо це буде, то кількість людей, які готові будуть захищати державу, в Україні зашкалюватиме. Ми здатні виставити на своїх кордонах кількамільйонну армію і тоді жодному агресору не поздоровиться.

Так, Росія має військово-технічну перевагу, але лише для того, щоб увійти в країну. А щоб втримати території, втримати ситуацію, то цього їм не вистачить. І коли почнеться партизанська війна, коли почнеться тотальний спротив українців, то Росія просто зламає свої зуби. Але до цього потрібно готуватися.

Тому сьогоднішнє перемир’я ми повинні використати для того, щоб підготуватися, передислокувати армію, забезпечити її усім, підготувати цивільне населення тощо. Тоді все буде добре і ми матимемо шанс виграти цю війну.

Фото: ipress.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.