Дивна війна. Журналістський десант на околицях Слов’янська

Блокпости наших військовиків та міліціонерів під Слов’янськом ми, група львівських журналістів,  залишили три дні тому. І всі ці дні я досі не можу відповісти собі на просте запитання: так були ми на війні чи ні?

Це дивна війна. Вона ніби й не війна зовсім – так, антитерористична операція, що за назвою своєю має бути чимось стрімким і швидкоплинним. Але зведення про нових убитих і поранених приходять щодня, і кінця-краю цій війні під назвою АТО не видно. А з іншого боку – згадуєш особисто бачене: тихе розмірене життя українського степу, поля з підростаючою пшеницею, гавкіт собак із села, що починається одразу за останнім блокпостом, місцеві, що діловито і заклопотано проїжджають дорогою то в один, то в інший бік через розташування військових, спокійний побут самих бійців – лінива розмова за чаєм, фотографування з гостями-журналістами, похід у село по воду…

Яка війна? Ідилія та й годі.

Якби тільки не постійна напруга на обличчях військових і цивільних. Якби не раптові, але регулярні вибухи з району слов’янської телевежі, які б у Львові здалися далеким відлуння грому. Якби не прострілений снарядами у кількох місцях дорожній вказівник. Якби не калаші на плечах бійців (по воду тут, до речі, теж ходять тільки з автоматами групами по сім-вісім вояків і набирають її з криниці за усіма правилами військового мистецтва, з автоматами напоготові). Якби…

Дивна війна.

Ми залишили околиці Слов’янська у п’ятницю під вечір. У суботу довгим кружним шляхом через Ізюм, Харків та Київ нарешті добулись до Львова. І відразу ж нет приголомшив інформацією: черговий напад на наш блокпост, є загиблі та поранені. Наш товариш Андрій, колишній сотник Майдану і теперішній боєць Нацгвардії, на дзвінки не відповідав. З’явилися нехороші думки. Відлягло лише під ранок, коли Андрій нарешті вийшов на зв’язок. Був небагатослівним: ні, напали не на нас, ніч пройшла як завжди – вони в наш бік стріляють, ми у їхній, жертв у нас немає. А я згадую його стомлений вигляд під час розмови поміж окопів і як він миттєво заснув, відставивши горнятко з недопитим чаєм.

Дивна війна, на якій тим не менше щодня гинуть люди.

Щасти вам, хлопці…

Дніпро. Настя. Філатов

Ми їхали в Дніпропетровськ, ще не маючи впевненості, що проб’ємося кудись далі. Все починалося спонтанно, на якихось непевних домовленостях, на духові авантюризму і нічим не підкріпленої самовпевненості. Як не дивно, все склалося.

Потяг мчав нас до Дніпропетровська, а ми сперечалися про Донбас, погоджуючись тільки в одному: все це нагадує театр абсурду. Поїзд Львів-Донецьк-Маріуполь, адекватні донецькі провідники, за стіною купе сім’я з Донбасу з двома маленькими донечками, яка спокійно сприймає наші голосні і не зовсім тверезі суперечки. І повірити після цього, що поїзд їде у краї, де лік убитим йде уже на сотні, де на тебе можуть напасти лише за вимовлену українською фразу, а твоя журналістська ксива з написом «Львівський портал» у разі чого стане не порятунком, а вироком… І це у місті, де тебе за останні роки радо приймали кілька разів, і нікого не хвилювали ні твоя мова, ні політичні погляди… Абсурд.

Тим більшою несподіванкою після довгих нічних суперечок став ранковий Дніпропетровськ. Складно уявити, що ще півроку тому тут розганяли проукраїнські мітинги та формували тисячні загони тітушок. Кафе, куди ми прийшли поснідати, було прикрашене українським прапором (попри те, що лише один з офіціантів намагався відповідати нам ламаною українською), автомобілів з українськими прапорцями (і далеко не найгіршого класу) у місті, принаймні, не менше, ніж у Львові. При цьому жодного прояву симпатії до георгіївсько-колорадських кольорів (не кажучи вже про російський триколор) ми попри всі намагання так і не виявили.

Останнєю краплею став великий український прапор на логотипі «Сбербанку Росії». Коломойський рулить!

Популяризація української символіки. – це, звичайно, приємно. Але головне досягнення нової дніпропетровської влади в іншому. Столиця прифронтової області (а до кордонів Донеччини звідси кілометрів 150) живе тихо і спокійно, про сутички між запеклими політичними опонентами тут давно забули, а сформований під патронатом ОДА грізний місцевий батальйон «Дніпро»  геройствує виключно на території сусідньої області – на Дніпропетровщині для нього роботи немає.

Саме про те, як вдалося цього досягнути, м и й збиралися в першу чергу поговорити із заступником дніпропетровського губернатора Борисом Філатовим. Про зустріч було домовлено ще у Львові, проте реалії виявилися складнішими. Філатов постійно переносив час зустрічі, натомість порекомендував, аби не гаяти час надаремно, зайти у розташований прямо в приміщення ОДА Штаб національного спротиву. «Там дуже гарні і привітні дівчата, не пошкодуєте». Проти такого аргументу ми, звісно, встояти не змогли.

Заступник губернатора не збрехав. Дівчата дійсно виявилися милими і привітними. Що несподівано підтвердила присутність в їх оточенні романтизованого ЗМІ сотника Майдану львів’янина Володимира Парасюка. Після короткої дружньої перепалки журналістському десанту таки вдалося відбити у земляка одну з красунь – чарівну Настю.

Ах, Настя… Якби цю красу побачив хоча б хтось з притомних чоловіків-донеччан, він би миттєво змінив свою думку про «Правий сектор». Це я до того, що саме у футболці з символікою страшних «правосеків» чарівна Настя дефілює і коридорами ОДА, і дніпропетровськими вулицями. Ніби-то нічого дивного для сьогоднішнього проукраїнського Дніпра, але, згадуючи, як лише кілька місяців тому за набагато скромніший виклик у цьому місті можна було отримати по загривку, мимоволі фантазуєш – непоганий прогноз для Донбасу.

Однак, повернемося до Насті. Дівчина продовжувала нас дивувати. То написаними на руках гаслами «Слава Україні!», «Героям слава!» («це ми з подругою на концерті українських гуртів були»). То несподіваним відкриттям, що її майже досконала українська є результатом лише тримісячної практики.

І ти раптово розумієш – тут уже не просто виклик. Так, демонстративне українство цієї дівчини, з «правосеківською» футболкою, з відмовою від звичної російської, – швидше виняток, ніж правило. Але загалом проукраїнськість для нинішнього Дніпропетровська – модний тренд, і виглядає на те, що ця мода має всі шанси на довголіття. Як кількома роками раніше це сталося у Києві. Хороший приклад для всього Сходу.

Як цей тренд робиться, ми таки почули від Бориса Філатова. За усіма канонами пригодницького жанру, зустріч ще кількаразово зривалася. І коли ми вже сиділи в облюбованому кафе під українською фаною в очікуванні фірмових реберець, і обговорювали, як врятувати поїздку від суцільного фіаско, раптово зателефонували з адміністрації з повідомленням: «Чекає».

Борис Філатов – окрема тема для розмови. Мільйонер, якого багато хто називає успішним рейдером, і який тим не менше, здобувши чималі статки за попередньої влади, змушений був утікати від неї за кордон, щоб повернутися і стати кризовим менеджером від політики в команді Ігоря Коломойського. Зрештою,  інформації про нього достатньо гуляє в неті, щоб зайвий раз її переповідати.

З ФІілатовим домовилися про півгодинну розмову. Домовилися, що спочатку говоримо відверто і без запису, а потім перейдемо до розмови під диктофон. Після півторагодинної бесіди наш співрозмовник почав обережно поглядати на настінний годинник. Диктофонів так і не включали.

Мені Філатов, чесно кажучи, сподобався. Так, зрозуміло, журналістам розказував не все. Зрозуміло, що окремі шляхи, якими в регіоні досягався такий бажаний спокій і порядок, далекі від прийнятих у цивілізованому світі. Але в цій людині відчувалися дві складові, без яких у нинішній Україні цього порядку не досягти – сила і впевненість у свої правоті. А те, щоб ця правота відповідала нашій, – для того, мабуть, і приїхав до Дніпропетровська сотник Парасюк.

Головна теза  – ми кожен день ведемо діалог з усіма політичними силами. І кожного переконуємо, що заради суспільного миру варто йти на компроміс.

Інколи спрацьовує несподівано, каже Філатов. От приходять до нас представники лівих. Кажуть, ми проти Європи, ми за Росію. Питаємо чому? Мнуться, потім раптово випалюють: тому що ми проти під..сів! Так і ж ми проти. А вам і прапор в руки, очолюйте цю боротьбу.  Ото і ходять десь, борються.

До того ж «Правого сектору» Філатов особливих симпатій не має – це було відчутно з його висловів. Тим не менше, штаб національного спротиву, який ця політична сила контролює, розміщений саме в приміщенні ОДА.

Опонентів переконують, як ми зрозуміли, по-різному. Когось логікою. Когось грошима. Когось, можливо, й іншими методами. Як до цього ставитись? З точки зору Львова, деякі методи, мабуть, неприйнятні. Після відвідин сьогоднішнього Донбасу починаєш задумуватись…

Досвід Дніпропетровська починають вивчати в інших містах Півдня та Сходу, особливо у Харкові та Одесі, в яких з Дніпром багато схожого. Не встигаємо приймати делегації, каже Філатов. Київська влада починає ревнувати.

Пізніше нам розповіли(вважаймо це анекдотом), як прижимистих дніпропетровських бізнесменів переконують переказувати кошти на потреби української армії . До тих, хто надто економний, приходить повістка з військкомату – мовляв, шановний, прийшов ваш час захистити неньку-Україну зі зброєю в руках. Кажуть, діє миттєво.

А ми, подякувавши за розмову, попрощались з відверто втомленим господарем. Унизу нас чекав бус з водієм-азербайджанцем на ім’я Саїд («стреляли!») і довга нічна дорога до блокпосту львівських міліціонерів на кордоні Харківської та Донецької областей. Усього за тридцять кілометрів від Слов’янська.

Дорога на війну. Саїд

Дорога до Барвінкового, райцентру на Харківщині, що межує зі Слов’янським районом Донеччини, виявилася неочікувано довгою. І справа зовсім не в особливостях прифронтових районів. Банальна і типова українська дійсність, спільна що для Сходу, що для Заходу – розбиті дороги і практично повна відсутність вказівників на них. Ми кілька разів звертали не в той бік і розуміли свою помилку лише тоді, коли зустрічали випадкового перехожого, чи чергового на залізничному переїзді. А інколи рятувала лише виняткова  інтуїція Саїда. Узяти з собою навігатор чомусь ніхто  з нас не здогадався.

Водій Саїд виявився справжньою знахідкою. Він незворушно реагував на всі примхи долі, і повільно, але наполегливо просувався у потрібний бік. Здавалося, йому все одно, куди й скільки їхати, але у відповідальний момент Саїд таки проявив характер, – коли ми згарячу вирішили посеред ночі, не знаючи ні дороги, ні обставин, пертися шукати наших під Слов’янськ, він вперше за всю поїздку вимовив «ні». Зрештою, ми не сперечалися.

На Харківщині, на півдорозі між Лозовою і Барвінковим, ми натрапили на перший блок-пост. Вояки довго і підозріло розглядали наші посвідчення – мабуть, в їхніх очах, шестеро доволі кремезних нічних мандрівників скидалися на будь-кого, але не на журналістів. Проте, після ретельного перегляду авто та наших речей, таки дозволили їхати далі.  Тоді це нам здалося якимось позуванням, грою з боку варти. Пізніше, з кожною новою розмовою на все нових блок-постах почали розуміти: тут не до позувань. Все по-справжньому серйозно.

Наступні блок-пости ми зустрічали уже значно радісніше (хоч якась можливість розпитати дорогу), натомість наші перспективи ставали дедалі туманнішими. Нацгвардієць Андрій, який мав провести до розташування військовиків, зник із зони зв’язку (як виявилося, аж до дев’ятої ранку), а ніби-то обіцяна перспектива заночувати у місцевому райвідділі, де розташувалися львівські міліціонери, раптово обломилася. Міліцейський начальник зі Львова, якого ми попросили про допомогу, врешті-решт повідомив, що у райвідділ нас ніхто не пустить посеред ночі. Як виявилось, він мав цілковиту рацію.

Тим не менше, Барвінкове, за допомогою долі та Саїда, невпинно наближалося. Містечко ми проскочили, вирішивши насамперед знайти блок-пост, на якому стоять львів’яни. І уже через кілька хвилин, дещо схибивши і потрапивши на інший (не львівський) блок-пост, зрозуміли – весела прогулянка закінчилася. Навколо відбувалася легка метушня. Розвернувши нас в потрібний бік і пояснивши дорогу, хлопці розповіли: зовсім недавно їхню позицію обстріляли невідомі.

Починалася територія дивної війни.

Фото: Роман Онишкевич, Олег Радик, Микола Савельєв

Продовження читайте тут.