Дивна війна-2. Чоловіча територія

Юрій ЛОБАН, Львівський портал

|

Тут усе просто. Прості страви, що легко і швидко готуються, а то й звичайнісінький сухий пайок. Сон у наметі чи у викопаному власноруч окопі з автоматом замість подушки. Чай на коліні. Зручності у полі.

Тут немає фіраночок і серветочок, бантиків та рюшечок – усього того, чим так мило прикрашають наш побут матері, дружини та подруги. Це чоловіча територія.

Кожного, хто з’являється тут, оцінюють зовсім за іншими мірками, ніж ми звикли. Тут немає добрих чи поганих, чесних чи брехливих, праведних чи грішних. Тутешні критерії чіткі й безкомпромісні: свій-чужий, безпечний чи загрозливий.

Це чоловіча територія. Територія війни.

Нічна варта

Розташування наших міліціонерів поблизу Барвінкового ми знайшли не одразу. Змертвіле темне містечко не могло нам нічого підказати, і ми пронеслися крізь нього, як метеор нічним небом.

Проте на самому виїзді, на роздоріжжі, сиділа групка людей, які на наше питання мляво показали рукою в один з напрямків. Це ми вже потім зрозуміли: цигани, які якимось дивом опинилися на лінії нашого маршруту.

Цигани на кордоні війни і тривожного миру – окрема історія. Ромські спільноти завжди були першими жертвами  у непевні часи, і нинішні не виняток.  З Донбасу їх женуть, тут їм теж не особливо раді. Ось і кочують між селами та містечками, як сотні років тому.

Плинність сучасного циганського буття ми оцінили за двадцять хвилин, коли після короткої розмови на обстріляному не львівському блокпосту мчали уже в зворотньому напрямку. На знайомому перехресті було тихо і безлюдно. Табір чи то знайшов якесь сховисько, чи рушив у дальші мандри.

Тепер ми їхали безпосередньо в сторону Слов’янська. Після розмови з мешканцями останнього блокпоста добрий гумор швидко вивітрювався: озброєні бойовики виринули з нічної темряви, влаштували стрілянину, і лише вчасно підоспілі десантники на «хамерах» з кулеметами змогли відігнати їх назад у ліс.

Бойовики блукали десь поруч.  І де вони виринуть наступного разу, було невідомо.

На львівський блокпост ми прибули глупої ночі. Хлопці, здається, не здивувалися нашому приїзду, недаремно ж ми цілий вечір вели телефонні перемовини з їх керівництвом. А випалене з ходу Миколою Савельєвим «Слава Ісусу Христу!» остаточно переконало їх – свої.

На перший погляд блокпост виглядав зовсім не грізно. Кілька бетонних блоків, невеличкий намет зі спальним місцем на одну людину, пес, що дружелюбно замахав хвостом, узрівши нас. Грізно виглядали лише самі бійці: бронежилети, каски, автомати. Проте усміхнені, ще зовсім молоді обличчя нівелювали враження від бойової амуніції.

Ці хлопці – звичайні ППС-ники (патрульно-постова служба), що ще вчора охороняли наш спокій на вулицях Львова. Тут стоять уже майже місяць, чергують цілодобово у дві зміни. Вільний від чергування час практично безвилазно проводять у місцевому райвідділі Барвінкового. Сплять на підлозі. У місто виходять лише перекусити у місцеве кафе (особлива подяка голові РДА Марку Беккеру, який оплачує  харчування львівських міліціонерів) та в магазин. По містечку ходять винятково у цивільному, щоб зайвий раз не дратувати місцевих мешканців. Усі приїхали сюди добровільно, хоча й не приховують, що з нетерпінням чекають обіцяної найближчими днями ротації. Особливо Ігор, у якого на середину червня призначено весілля. Його Соломійка якраз наступного дня мала йти вибирати шлюбну сукню.

Хлопці з насолодою курили подаровані нами цигарки і розказували про свій тутешній побут. Про стосунки з місцевими, деякі з них приходять з гостинцями і дякують за свою безпеку, а деякі мовчки дивляться спідлоба далеко не дружнім поглядом. Про зварений увечері смачнючий борщ, на який ми, на жаль, не встигли. Про своїх чотириногих друзів, пса і кота, що прибилися до їхнього розташування. Пса якийсь дотепник назвав Путіним, кота найменували Сепаратистом.

Уночі тут тихо. Навколо – чистий степ, до найближчого села кілька кілометрів. Автомобільний рух підвечір припиняється, хіба під’їдуть такі божевільні, як ми.

«Інколи чути як в стороні Слов’янська щось бахкає, а так тихо. Це добре, почуємо, як хтось підповзає», – жартують хлопці. Розумієш, що жарт цей не надто веселий.

Безпека на блокпостах – річ відносна. Бронежилети і каски, система окопів на найближчому пагорбі та розтяжки у полі, залишені житомирськими десантниками, що стояли тут до наших міліціонерів – все це, звичайно, добре. Але навряд чи дає стовідсоткову гарантію від залпу гранатомета чи прицільного пострілу снайпера.  Тому бійці до своєї безпеки ставляться по-філософськи. «Народжений потонути від кулі не загине», – похмуро пожартував уже на іншому блокпосту ротний нацгвардійців Денис.

Ніч у Барвінковому минула без особливих пригод. В обкладений мішками піском райвідділ, де ми мали надію переночувати, нас , звісно, не пустили. Сюди тепер наіть порушників не пускають, – в арештантських сплять міліціонери. Саїд мужньо перебув з нами до світанку, давши можливість хоч півтори годинки перекемарити і поїхав до Дніпропетровська. А ми присвятили ранок вивченню містечка, тепер можемо хоч екскурсії проводити. З прикметних місць – пам`ятник засновнику міста козакові Іванові Барвінку (чому росіни називають містечко Барвенково, досі не зрозумію, дивний переклад). А ще пам`ятник лисому чоловікові прикметної зовнішності, але без жодних опізнавальних табличок. Ну ви пам`ятаєте, такі монументики ще нещодавно стояли по всій Україні. Барвінківчани пам`ятник поки зберегли, але табличку про всяк випадок зняли: здогадуйтесь самі, хто такий.

Наступного дня, після знайомства з другою частиною львівських міліціонерів, і недовгого тиняння центром міста, ми знову рушили на міліцейський блокпост, добре, місцева влада допомогла. Запхати шість хлопів загальною вагою за 500 кг до легковушки заступника голови району – завдання, скажу вам, не з легких, але нам вдалося. Нічна варта вже поїхала відсипатися до Барвінкового, на посту стояли наші нові знайомі..

Удень тут гамірно, автомобілі безперебійно снують в обидва боки. Слов’янці їдуть до Барвінкового закупатися продуктами. Барвінківчани, попри війну, – на дешеві газові заправки до Слов’янська. Життя триває, незважаючи на постріли й вибухи. При нас мешканець одного з ближніх сіл пояснював бійцям: «Та от, везу дочку до Слов’янська, на сесію викликали». Яка сесія, коли війна, – читалося в його стривожених очах.

Люди тут проїжджають різні. Одні дружньо розмовляють з львів’янами, інші… Ось боєць спокійно, але наполегливо  відганяє машину за бетонний блок із знаком «Стоп!». Власник авто впирається, але врешті підкоряється наказу і проїжджає, як годиться. «Дивився на мене так, що я відчув: мав би автомат,  вистрілив би, не задумуючись», – коментує міліціонер, проводжаючи машину довгим поглядом.

За кілька хвилин загальне пожвавлення. На велосипеді підкочує огрядна молодиця в куценькій суконці. Ми разом з бійцями широко розкритими очима споглядаємо, як дамочка від’їжджає. Суконочка підлітає догори, безсоромно оголяюючи те, що львівські велосипедистки зазвичай прикривають. Один з бійців раптово кидається до рації і повідомляє напарникам, що стоять за сотню метрів: «Там до вас підозрілий транспорт їде. Не забудьте перевірити багажник». Дружний регіт.

А от під’їжджає мотоцикл з парочкою середніх літ. «Та ми місцеві, подивіться ото в паспортах на прописку, на роботу їдемо», – швидко торохкотить жіночка, водночас протягуючи бійцеві пакуночок з продуктами.

«Не боїтеся брати харчі від місцевих», – запитуємо. «Та як від кого. Від тих, кого вже знаємо, – чому б і ні. А є сумніви, то Путін цими харчами розкошує».

Пес блаженно мружиться, сховавшись у затінку за наметом. Сьогодні у нього святковий обід, – великий кусень купленої ще у Львові ковбаси, який ми уже не ризикнули запропонувати нашим бійцям.

Втім, час збиратися. На машині з львівськими номерами під’їжджає Андрій, який повезе нас далі, на околиці Слов’янська, де розмістився останній блокпост наших військовиків. За ним – територія, контрольована сепаратистами.

На лінії вогню

Коротка дорога, що пролягає крізь села із милозвучними українськими назвами – Привілля, Черкаське, і навіть Майдан, – і ми в’їжджаємо у табір військовиків під Билбасівкою. Билбасівка- це останнє село перед Слов’янськом, звідси три кілометра до межі міста.

Першого погляду на розташування наших бійців достатньо, щоб зрозуміти різницю між цими позиціями і міліцейським блокпостом на кордоні областей. Там – прифронтова зона, тут – справжній фронт. Вздовж дороги стоять бронетранспортери, кілька бійців, лежачи в окопах, уважно вивчають околиці. На в’їзді до села стоїть дорожній вказівник з написом Билбасівка, під яким майорить український прапор. І вказівник, і прапор прострелені набоями.

«Насправді сьогодні тут тихо. Уночі трохи постріляли, а вдень маємо чистий спокій. От якби ви кілька днів тому приїхали», – коментує Андрій, вивантажуючи привезені з Барвінкового мішки з харчами.

Попри інші обов’язки, він тут на зразок завгоспа. Позаяк лише в Андрія є власне авто, на якому він приїхав зі Львова. От і мотається то в Барвінкове, то в ближні села. Поруч в машині, – як мінімум ще один товариш з автоматом напоготові. Тут усяке може трапитися.

Андрій Антонищак – особистість легендарна. Боєць за природою. Таким він був ще у Львові, де очолював громадське об’єднання підприємців і невгамовно боровся за їх права з нашим міським головою. З перших днів Майдану Андрій приїжджає туди, ставши керівником львівської сотні Самооборони – однієї з перших сотень Майдану. Сьогодні вчорашній сотник Антонищак – координатор 1-го батальйону Нацгвардії від Самооборони.

Таких, як він, тут багато. Розмовляємо з командиром роти Денисом. 33-річний киянин, кадровий офіцер, який давно обрав мирне життя, але сьогодні знову узяв в руки автомат. «Що тебе привело сюди?» – питаємо. «Ехо Майдану», – коротко відповідає він.

Взагалі, на цій короткій смузі вздовж дороги, довжиною не більше кілометра, можна заплутатися від розмаїття родів військ. Кожні ніби самі по-собі: десантники, колишні вв-шники, які тепер стали нацгвардійцями, та їх колеги – вчорашні бійці Самооборони.

Ще вчора вони стояли по різні боки барикад. Сьогодні спрямовують зброю в один бік. «Ви не боїтеся, що відголос старих сутичок може стати причиною  нових конфліктів», – бесідуємо з полковником Володимиром, який тут є найстаршим офіцером і головним «смотрящим» від керівництва Нацгвардії. «Ми люди військові і повинні виконувати накази. Тоді була одна ситуація, сьогодні інша. У нас спільний ворог і одна держава», – відрізає він.

Не скажеш, щоб відповідь нас надто вдовольнила. Але трохи освоївшись на місцевості, потикавшись по різних куточках табору, робимо висновки. Так, особливого братерства між людьми в чорному (екс-ВВ) та камуфляжі (Самооборона) немає. Але немає й ворожості. Стосунки рівні і робочі. І починаєш вірити офіцерам, які заявляють, що у випадку тривоги всі підрозділи діятимуть грамотно і злагоджено.

Побачити, як це відбувається, нам не вдалося. Хоча спокуса була. На мою коротку репліку, мовляв, спокійно тут у вас і малолюдно, наче у Винниківській ліс приїхали, Денис запропонував: «А ти спробуй гукнути «До бою!», побачиш, що буде». «А хлопці не образяться, що даремно підняли», – поцікавився я. «Побачиш», – багатозначно сказав Денис і мені зразу ж розхотілося випробовувати долю.

Тривог справжніх тут вистачає, особливо нічних. Це добре розумієш, бачачи втомлені очі багатьох бійців. Відсипаються удень, покладаючись на варту.

«Та що ми! Тут дитячі забавки. От наші хлопці на Карачуні – справжні герої!» – каже розвідник-десантник Юрій.

Карачун – це гора, на якій розташована слов’янська телевежа. Там запеклі бої йдуть щодня. Це їх відлуння чути аж на кордонах Харківщини. Хлопці-десантники безперервно воюють не перший день, – змінити їх немає можливості. І навіть у ці хвилини з Карачуна вряди-годи чути відлуння пострілів.

А тут, на позиціях під Билбасівкою, так тихо і спокійно. Розслаблений дружньою зустріччю, та й досвідом вільних гулянь на міліцейському блокпосту, я поволі підхожу до останнього кордону, де вже про щось бесідує з чатовими Микола. «Стій, хто такий! Документи!», – різко командує один із бійців у чорному. Листаючи мій паспорт, він паралельно доповідає у рацію: «Львівська прописка, журналістське посвідчення, вийшли з посадки, прямували в сторону села…». Абонент, очевидно, уже знав про прибуття журналістів, бо нас зразу ж відпустили, порекомендувавши більше до виїзду з табору не наближатися.

Інша рекомендація  – стосовно фотографування. «Старайтеся не робити фотографій, з яких ворог міг би оцінити наші позиції. І бійців варто спитати, чи хочуть вони фотографуватися», – напучував нас полковник Володимир. Ми не сперечалися, береженого Бог береже. Загальних планів позицій не фотографували. У бійців питали дозволу. Хоча більшість з них радо позували перед об’єктивами, а щодо іншого – важко насправді зберегти таємницю, коли попри ті ж позиції щодня проїжджають сотні автомобілів місцевих мешканців і навіть рейсові автобуси.

Між тим табір живе своїм життям. Хтось відсипається у наметах, а то й просто на травичці. Хтось саперною лопаткою поправляє стінки окопу. Хтось неквапливо заварює собі чай. Хтось просто бесідує, обпершись на мішки з піском. І якби не зброя поруч і бронетранспортери на узбіччях, все це можна було б сплутати з туристичним табором.

«Чаю не хочете?», – підходить Денис. Ми радо погоджуємось, чого ж не випити окопного чайку. Раптом виявляється, що закінчилася питна вода і ротний організовує групу для походу у село по воду. «Може хтось з журналістів хоче сходити?», – запитує Денис, і поки ми осмислюємо пропозицію, Микола різко зривається на ноги і приєднується до бійців. Серед них він єдиний беззбройний, всі інші – з автоматами в руках.

За хвилин двадцять хлопці повертаються, щасливий колега під чайок розповідає, як виглядає процес: поки одні набирають воду з криниці, інші з автоматами напоготові сторожко роззираються навкруги. «Хлопці кажуть, що в сусідньому селі  озброєні чеченці. Обкололися, забрали у підлітків мопед, зараз на ньому ганяють. Їм сюди доїхати — три хвилини», – розповідає він.

Приходить Андрій, сідає поруч. І поки ми переводимо розмову у філологічне русло, підколюючи один одного стосовно «пішов по воду» чи «за водою», у нього заплющуються очі. Мовчки переглядаємося: навіть затинатися про те, щоб він підкинув нас до Барвінкового (а це два рейси загальною відстанню кілометрів під двісті), було б невиправданим свинством з нашого боку. Що ж, доведеться повертатися рейсовим автобусом.

Автобус Андрій зупинив просто, перекривши дорогу своїм могутнім торсом. Слава Богу, що без автомата. Місцеві мешканці терпляче спостерігали з вікон, як шестеро міцних чоловіків почергово обнімаються з хлопцями в камуфляжі. За кого нас сприйняли? Аж ніяк не за журналістів. Спецрота якась чи що, чи страшні бойовики з «Правого сектора» (ах, Настя…)? А вже після того, як ми поручкались з міліціонерами на уже знайомому блокпосту…

Від погоні ми таки втекли :). Уже ввечері були в Харкові, на ранок у Києві. І тільки відчуття незавершеності розмови не дає спокою. Чогось не встигли побачити, чогось – договорити, чогось – зрозуміти. Там, під Слов’янськом, залишились друзі, давні й нові. Там йде війна. Дивна війна, на якій тим не менше вбивають.

Щасти вам, хлопці. Ще побачимось.

Фото: Роман Онишкевич, Олег Радик, Микола Савельєв

Читайте також: Дивна війна. Журналістський десант на околицях Слов’янська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.