Уже більше двох років Україна бореться за свою незалежність та територіальну цілісність на Донбасі… Проте якою ціною? Окрім загиблих та поранених в кровопролитних боях, війна впливає на психіку десятків тисяч героїв. Щоб подолати цей вплив, варто було би звернутись до психологів-професіоналів, але в нашому суспільстві це не прийнято. Для багатьох навіть соромно. В чому ж причина?
ВАЖКО… АЛЕ МОЖЛИВО!
Непросто зрозуміти людину, яка пережила горе, але якщо відкритись їй та пропустити її слова крізь себе, то її біль хоч на секунду та стане твоїм. Львівському порталу вдалось поспілкуватись з одним із демобілізованих, який знає, що таке травма душі не з чужих слів.
«На Сході я припустився однієї помилки. Відверто кажучи, я дещо звинувачую себе в тому, що однієї людини не стало… Не стільки мене мучили спогади артилерійських обстрілів чи ще чогось такого, скільки питання людського життя, оскільки життя не повернути. Сни снами, вони минають на відміну від втрати людини… Нас було 1200, а назад повернулося лише 471. От з цим справитися неймовірно важко.
Важко, коли ти вертаєшся в нібито мирне життя, але ти відчуваєш, що повертаєшся в чужу домівку. Тебе не розуміють, цінності міняються. Важко чути від рідних і близьких: «Ти такий прикольний чувак був…» Ніхто не може відкрити людині душу і заглянути в неї. Зрозуміти завжди важче, ніж махнути рукою і сказати: «Ти сумний, з тобою не цікаво».
Чекаєш тої підтримки зазвичай від рідних та близьких: від дружини, від дитини, від сім’ї. Але в моєму житті воно трішечки не так сталося. Одна з таких фраз, яка осіла, напевно, вже до кінця життя – «Ти повернуся чужим», – поділився з Львівським порталом Замполіт.
Замполіт: «Перш за все треба розуміти, що люди, які вертаються з війни, не будуть такими, які були колись. Вони будуть з часом сміятись, посміхатись і далі веселитись. Вони будуть це робити, але як сказала одна військова-майор – погляд інший».
Життя після війни цього героя не було безхмарним і він, як і більшість, пробував «запити» свій біль.
«Чому людина після всього цього починає пити? Як нам пояснювали медики, перебуваючи в зоні АТО, організм викидає неймовірну кількість адреналіну, і це стає життєвою нормою людини, яка перебуває в зоні бойових дій. Коли ти повертаєшся додому, з твоїм організмом відбувається рівним рахунком нічого – він далі продовжує викидати адреналін. Є три яскраві речі, які гасять оті випуски неймовірної кількості адреналіну: алкоголь, фізичні навантаження і секс. До останнього не всіх тягне, бо психіка дуже розхитується. Перед очима далі ті всі сцени, які запам’ятовуються назавжди. Другий варіант теж не найкращий, бо ти і так фізично навантажений після Сходу. То залишається найпростіший спосіб – алкоголь.
Я тривалий час пив. Залився, потрапив у стан ейфорії, адреналін згас, все супер. Але на другий день халепа, бо нічого не змінилося.
Я так прожив місяців 7-8, поки одна добра людина не сказала мені: «Я пам’ятаю перед війною чоловіка. А тепер глянь на себе: де той чувак, якого я знала раніше? Мені гидко на тебе зараз дивитися. Або ти встанеш, підеш до психолога і перестанеш пити, або я візьму палицю і почну тебе лупасити». Певно мірою, ті слова привели мене до себе, вона мені нагадала, ким я був до війни», – розповів боєць АТО.
Розмова із Замполітом дала зрозуміти, що чоловік теж не дуже вірив у допомогу кваліфікованих психологів. Але є те, що відрізняє його він інших, – він спробував. Чим це для нього повернулось?
«Дали мені номер психолога. Я прийшов до неї (дівчинці було років 25), почав говорити і після 10 хв. розмови вона почала плакати. І тут я зрозумів, що вона мені нічим не допоможе. Вона мала б з мене це витягнути, докопатися до проблеми, яка не дає мені спокою. Звісно ж я пішов від неї.
Потім мені дали телефон іншої жіночки. Щоправда мене попередили, що я вийду від неї злий мов чорт. Я прийшов до неї, сів, мовчу. І вона мовчить. А потім каже: «Хто до мене прийшов: ти до мене, чи я до тебе? Чого мовчиш, чого прийшов?» Таким чином вона почала провокувати нашу розмову в такий зухвалий спосіб. Вона не жаліла ні на грам! Але вона будувала свої речення так, що вони провокували мене самому все розказати. Я відходив до неї десь 10 разів. Але відверто скажу, я глянув на світ іншими очима. Вона мені й справді допомогла», – сказав демобілізований.
Життя цього бійця змінилось: він перестав пити та почав сміятись. Звісно, він не став таким, як був до війни, але він навчився бачити в оточенні позитив та згадувати лише приємні моменти.
«Те, що хлопці потребують психологів, це факт. Потребують і ті дівчата, які чекають хлопців. Ми переживаємо шок там, а вони переживають шок тут. В Інтернеті є маса інформації про психологів, але знайти хорошого важко. Приходиш до нього, він ніби слухає, але не розуміє.
Ми замикаємося в цьому світі від того, що ти йдеш вулицею, а люди втікають від тебе. Були й такі, що зневажали за те, що ти обрав війну. Це чулося в словах, це бачилося в обличчях. Від цього так боляче стає, ніби ти не людина. Це біда в суспільстві, це біда в державі. Так не мало би бути.
Я зрозумів єдине: не варто шукати недоліки чи слабкості в собі, вони є у всіх порівно. Мене війна зробила сильнішим, стійкішим, впертішим, наполегливішим, твердішим. Щоправда війна забирає душу живої людини. Після неї дійсно відчуваєш, ніби частинка тебе померла», – зізнався Замполіт.
ПОСТТРАВМАТИЧНИЙ СИНДРОМ – НЕ ВИРОК
Львівський портал зустрівся з координатором Кризової психологічної служби міста Львова Оксаною Наконечною, щоб обговорити проблему бойового посттравматичного синдрому українських бійців та дізнатись, чому вони рідко звертаються до психологів.
«Ми маємо наслідки після Радянського Союзу. Психіатрія була стигматизуючою галуззю і караючою. Не прийнято було розказувати, що в тебе щось не в порядку в душевному чи психічному плані. Бо це одразу була закрита психіатрична лікарня, і інших варіантів не було. Але з часом це потихеньку міняється, і люди починають усвідомлювати, що психологічна допомога є звичайною допомогою лікарів, і в цьому нічого такого немає.
З іншого боку у нас дуже багато психологів, а їх кваліфікація часто є достатньо низькою. Є така приказка: «Поганий психотерапевт шкодить не так клієнту, як іміджу інших своїх колег». Людина прийде, їй щось дивне «наплетуть», і вона думає, що всі психологи такі і не буде більше звертатися. Так само на хвилі війни постало багато різних організацій, рівень знань учасників яких є далеко не найкращим, але тим не менш вони декларують, що допомагають. Багато хто хоче допомагати, але є питання, чи може?», – розповіла О. Наконечна.
Сама ж пані Оксана далеко не аматор в своїй справі. Вона є координатором Кризової психологічної служби міста Львова та професійним травматерапевтом. Психолог не лише щодня безкоштовно допомагає учасникам АТО повернутись до нормального життя, а й проводить тренінги, де навчає своїх колег працювати саме з бойовим посттравматичним синдромом.
«Наша служба почала роботу з грудня 2013 року, коли почались сутички на Майдані. Служба організувалася від Української служби психотерапевтів, а точніше від його львівського осередку. Ми десь 2 тижні цілодобово чергували на львівському Майдані, але оскільки у Львові все було спокійно, ми почали їздити в Київ, щоб допомагати нашим колегам, які на київському Майдані організували психологічну допомогу.
Більш гострою робота стала, коли почали привозити поранених з Майдану до львівських шпиталів. Це було десь три місяці роботи у лікарнях. І з червня 2014 року почалася наша основна робота, яка триває й до сьогодні, – робота у військовому шпиталі на Чехова з надання психологічної допомоги учасникам АТО і їх сім’ям. Окрім того, коли була мобілізація, ми допомагали проходити добойову підготовку в Академії сухопутних військ», – сказала Оксана Наконечна.
Одне з питань, яке Львівський портал цікавило найбільше – чи звертаються бійці самотужки по допомогу, чи волонтери змушені самі їх «виловлювати» у лікарнях.
«До нас іноді самі звертаються демобілізовані чи їх родичі. Вони вже повернулися додому, пожили кілька місяців і зрозуміли, що щось їм заважає, що вони мають якісь певні наслідки участі в тих подіях, які в нас є на Сході. Таких людей небагато, але вони є.
Проте загалом люди все ж мають якесь упереджене ставлення до психологічної допомоги. Деякі навіть не відрізняють психологів від психіатрів, вважаючи, що це одне й теж. Часто людина не йде по допомогу, бо має страх, що з іншими все добре, всі нормальні, а лише з нею щось не так. Але насправді це звичайні наслідки травматичних подій, які можуть проявлятися у кожного в тій чи в іншій мірі», – запевнила кризовий психолог.
Оксана Наконечна: «Люди краще розуміють тіло: синяк, вивих – це зрозуміло, а от травма душевна є чимось незрозумілим. Дуже часто говорять, що в нас всі бійці хворі. Але вони не хворі, а травмовані. Поламана нога – це не хвороба, а травма. Вона може стати хворобою, якщо з нею нічого не робити. Точно так і з психікою. Треба розуміти, що це наслідки травматичних подій, це не психічна хвороба, але може перейти в хворобу, якщо з цим нічого не робити».
Важливо розуміти, що робота над реабілітацією військових після війни суттєво відрізняється від роботи з простими людьми, адже бійці пережили те, що іншим навіть не сниться. Голод, холод, страх та смерть – це лише піщинка в морі, яку неможливо зрозуміти, не побачивши. Тому схилити їх до розмови ой як не просто.
«На початках було важче працювати з бійцями в лікарні. Коли ми приходили в палати до хлопців, вони говорили: «Ні, ні, пані, мені допомоги не треба, йдіть поговоріть з тим, що біля вікна лежить». Але потихеньку це почало змінюватись. Наші психологи закріплені за певними відділеннями і навіть за певними палатами. Тож коли психолог приходить весь час в одну й ту ж палату, а поранені весь час змінюються, то старі пацієнти передають інформацію новим і до психолога вже зовсім інше ставлення. Робота йде і це добре», – стверджує О. Наконечна.
Чимало демобілізованих вважають, що чарка спиртного дієвіша за розмову з психологом. Але травматерапевт переконана, що від алкоголю стає ще гірше, і таким людям найважче допомогти.
«Найбільша проблема в роботі з такими людьми – це алкоголізація. Фактично, якщо людина пила й до війни, то мова йде про лікування від залежності, тут психолог толком нічого й не зробить. Але є декілька в нас випадків, що хлопці почали щоденно вживати алкоголь, коли до війни його взагалі не пили. Це через те, що в них є внутрішня напруга, багато спогадів, і вони хочуть забутися. А інших способів, окрім чарки, люди не знають.
Це найпростіший і найшвидший спосіб, але найгірше те, що напругу алкоголь знімає тимчасово. Це навіть не зняття напруги, а тимчасова її відключка. Але, коли вона знову вмикається, напруга стає ще більшою. Коли психіка травмована, але ти пильнуєш своє тіло (здоровий сон, немає перенавантаження), то вона має на чому базуватися і легше відходить від тих подій», – розповіла психолог.
ПРОБЛЕМА СУСПІЛЬСТВА
Керівник Західного регіонального медіа-центру Міністерства оборони України Олександр Поронюк вважає, що вирішення проблеми з надання психологічної допомоги бійцям АТО має бути на законодавчому рівні. Додамо, що посттравматичний синдром підозрюють у 85% військових, і з цим потрібно боротись.
«Я маю певну інфомацію про те, що люди реально хочуть допомагати. Є і громадські організації, і державні установи, які стараються в тій чи в іншій мірі якомога швидше адаптувати людей, що побували на війні, до нормального життя. Але це складний процес, який потребує системного підходу.
Олександр Поронюк: «Людська душа – це неймовірно складний мехазім, до якого якимись математичними процесами дуже складно підходити. Коли люди через війну вертаються у мирне життя, то зіштовхуються з такими проблемами, які вони навіть не очікували мати. І власне людей, які володіють військовою психологією, сьогодні в нас не так багато. Можна, мабуть, на пальцях однієї руки перерахувати. Страшно подумати, які часи чекають на наше суспільство, якщо до цієї проблеми віднестися легковажно».
Позитивно те, що на базі нашої Академії сухопутних військ Збройних Сил України зараз почали готувати фахівців-психологів, які у військових колективах будуть допомагати тим, хто пережив бойові стреси. Окрім того, рішенням міністра оборони від 1 січня 2016 року у всіх військово-медичних клінічних центрах ( в Україні їх 5) створюють так звані реабілітаційні центри, де з особливо важкими психічними та психологічними проблемами будуть боротися фахівці, які мають знання відповідного рівня. Далі все вже залежить від системності і бажання суспільства ввести назад в мирне життя людей, які захищали національні інтереси нашої держави», – розповів полковник.
Проблема недовіри до психологів не стосуються лише учасників АТО чи їх сімей. Вона завжди була, є і , напевно, залишиться. Але українцям потрібно усвідомили, що травми душі потрібно лікувати так само, як і травми тіла. Від них нікуди не дінешся, поки не вилікуєш. А вже вибір за тобою: пробувати «зализати рани» самостійно чи звернутись до професіонала.
Фото: seo-top-news.com.ua, life-after-ato.com.ua, соцмережі
Соломія ГРИГОР'ЄВА, Львівський портал