Згiдно з останнім переписом населення, лише на Закарпаттi проживає понад 32 тисячi румун. Бiльшiсть з них мешкає у селах. Кажуть, що українськi румуни — найбагатшi селяни в нашій країні.
Вони споруджують у своїх селах справжнiсiнькi замки, викладають тротуари гранiтною плиткою та користуються найновiшими марками автомобiлiв.
Будинок на 34 кімнати
У Бiлiй Церквi, закарпатському селi Рахiвського району, проживає 99 вiдсоткiв румун. Заховане у горах село — недвозначний натяк на таку собі українську “Швейцарію”. Похилених чи обшарпаних вiтрами хат тут не знайдеш i вдень зi свiчкою. Бiльшiсть селянських будинків — дво-, триповерховi, а деякi — взагалi справжнісінькі замки та фортецi. Куди там колишнiм панським палацам. Подумалось, що й королi не вiдмовилися б вiд таких покоїв.
Дорога у селi — хоч яйце покоти. Будинок культури нiчим не поступається Палацу мистецтв добре розвинутого мiста, у бiбiлiотецi — найновiшi збiрки книг кiлькома мовами. Має село два iнтернет-клуби. Є у Бiлiй Церквi і сучасний спортивний комплекс та своя футбольна команда. Гадаєте, село збагатiло через те, що виграло якийсь грант, має у Верховнiй Радi вихiдця зi своїх теренiв чи так про нього дбає держава? Нi.
— Поки у Верховній Раді депутати роками говорять про місцеве самоврядування, наше село вже живе за госпрозрахунком. Якщо є проблема вiдремонтувати церкву, сiльську раду чи школу, люди збираються на схiд села. Пiдраховують витрати, скидають грошi в одну купку та визначають робiтникiв. Якщо ж роботи дуже багато, то органiзовуємо толоку. В селi ще не було такого, щоби хтось вiдмовився покосити за потреби бур`яни чи перекрити шкiльний дах”, — каже Юрiй Берiнде, голова сiльської ради.
Вiн тут головує третю каденцію. Люди посмiхаються, що їхній Берiнде має особливий статус, мовляв, бути йому війтом пожиттєво.
“Навiщо вам такi великi будинки?” — здивовано розглядаю мiнi-замок за гарно кованими воротами.
— Та це ще не велика хата. Всерединi всього 12 кiмнат, щоправда, ще лiтня кухня має вісім. Але у нашiм селi є й такi замки, що мають 18 кiмнат i бiльше. Он у Мар`яна Бокача будинок складається із 34 примiщень”, — люди охоче запрошують мене до своїх обiйсть на каву. Подвiр`я селянських осель викладенi тротуарною плиткою чи гранiтом. Бiля будинків красуються декоративнi калини i туя, на багатьох подвiр`ях обладнанi басейни i встановлені рiзноманiтнi скульптури…
Без освіти й алкоголю, але з грошима
— У нашiм селi немає жодного митника, полiтика чи мiлiцiонера — лише роботяги, — посмiхаються бiлоцеркiвцi. — А грошi нам ось це приносить, — показують натрудженi руки. Кажуть, що за зиму мозолi зiйдуть — i знову до праці.
Роботи у селi нема й не було ранiше. Тож усi, хто може рухатися, має здоров`я та силу, виїжджають на заробiтки за кордон. Ранiше по “довгий рубель” їздили лише чоловiки. Тепер i жiнки залишають малечу на дiда та бабу. Румунськi селяни вже давно й добре освоїли Росiю, Iталiю, Iспанiю, Чехiю та Португалiю. Жартують, що якби в Африцi були потрiбнi їхні руки i платили за роботу, то вони й туди подалися б. Чоловiки працюють на будiвництві, жiнки — домогосподарками.
“А що сидiти i скаржитися на свою долю, на країну, де живемо i безробiття? Чи чекати, що тобi манна з неба впаде чи влада милостиню подасть? Сидячи, нiчого не заробиш”, — ось така тут фiлософiя. У держави селяни нiчого не просять. Тут так не прийнято. Сирiт витягують “у люди” всiєю громадою. Алкоголiкiв у селi немає. Зневажають таких.
Дiтей привчають до роботи змалечку, а ось з наукою тут проблема. Є такi молодi люди, що заробляють великi грошi, але не вмiють i розписатися. Румуни кажуть, що наукою ситий не будеш. Землi у селi мало. Утім, і на законних 60 сотих румуни ухитряються заробляти тисячi. Як правило, вирощують цибулю на продаж.
Весілля на 600 персон
Українські румуни відзначають тi ж релiгiйнi свята, що й українцi. На Рiздво та Пасху селяни зазвичай рiжуть свиню. Та одне з найбiльших традицiйних свят румун — Марцi Шор. У перекладi — свято весни. На Марцi Шор румунки вбираються у нацiональнi спiдницi, заквiтчують коси бантами, а чоловiки узувають личаки, надягають вишитi сорочки і на голови гарнi капелюхи. Румуни не лише вмiють працювати, але й люблять повеселитися, потанцювати та смачно попоїсти. Весiлля гуляє все село. 500-600 гостей — явище звикле. Отож одним кабаном не обiйдешся. Біла Церква — село інтернаціональне. Є тут українці, араби, євреї, вірмени, чехи, словаки i навiть один iталiєць.
37-рiчний Антонiо живе в Українi вже понад рік. Каже, що тут йому добре. В українському селi вiн багатий, а вдома, в iталiйському мiстi, — бiдний. Антонiо купив собi коня i будує для дiтей мотодром. Хоче навчати сiльських хлопцiв та дівчат швидкiсної їзди.
Так сталося, що тутешні селяни стали поліглотами. На заробiтках навчилися говорити різними мовами. Привозять вони з тих країв не лише грошi на ремонт чи зведення будинкiв, але й iмена для власних дiтей. Є у Бiлiй Церкві свої Францiско, Армандо, Тернадо, Леонардо, Рафаело, Мiлани, Патрiсiї, Елвiси, Вiльямси та Консуели. Вся Європа тут. Лише бабусям і дідусям важко. Нiяк не можуть вимовити ймення своїх онукiв…
Мирослав ГРЕДІЛЬ, “Україна і час”