Його міцні руки лагідно беруть шмат заліза… В палких і жагучих обіймах воно перетворюється на прекрасний витвір мистецтва. Здається, з кожною наступною миттю він все більше і більше вкладає у металеву дитину частинку себе, своєї душі, свого „я”, так ніжно і вишукано відбувається робота. Чорні від важкого труду руки, стомлений погляд і … надзвичайний запал. Цікаво, а який він у житті? Невже такий же натхненний, експресивний і ніжний?!
Чари, на жаль, розвіюються швидко. Ось ми розмовляємо з молодим ковалем Іваном Борисяком, в чиїх руках лише мить тому відбувалося металеве таїнство, і він вже не здається мені казковим гоголівським Вакулою. Швидше – надзвичайно закоханим у свою справу митцем. Навіть під час спілкування коваль стурбовано поглядає на вогонь, де дотлівав останній жар.
Іван Борисяк – один з небагатьох майстерних представників львівської ковальської справи. Ковальство не надто поширене у сучасному світі, і справжніх майстрів цієї справи не так уже й багато.
Здавна розрізняли ковальство сільське і художнє – розповідає Борисяк. Художнє включає в себе і мистецтво, і ремесло водночас. Саме другий вид ковальської справи набув особливого поширення у сучасному культурно-мистецькому світі.
В Україні ковальство зародилося ще у прадавні часи. Спочатку це було суто сільське заняття. Незважаючи на «дерев’яний вік», у селянському господарстві, не кажучи вже про ремесло і військову справу, металеві знаряддя були незамінні. В містах, зокрема у Львові, серед усіх ремісників уже в період 16-17 століття налічувалося близько п’яти відсотків ковалів, більшість яких займалася виготовленням підков для коней.
Сировину тодішні кузні отримували з металорудень, діяльність яких вважалася державною справою. У певний період рудні існували також при замках і панських дворах. Пізніше з’явилося доменне залізо. Приблизно тоді у Львові утворилися грамарні, тобто великі кузні, і цехові спілки ковалів. Для того, щоб увійти у повноцінний статус коваля, майбутні майстри близько трьох років були звичайними учнями ковальської справи, рік – підмайстрами. Після цього підмайстер їхав до одного з відомих європейських міст (найкраще ковальство розвивалося у південній Європі) і здобував новий досвід. І лише тоді, повернувшись до Львова з грамотою, склавши іспити, мав цілковите право називатися справжнім ковалем. Звичайно, наполегливих і талановитих віртуозів ковальства було не так уже й багато, тим паче з такими вимогами. Але металева справа ніколи не втрачала своєї ваги.
З роками ковальство змінювалося, набуваючи нових естетичних обширів. У 18-19ст. це уже не просто справа виготовлення сільськогосподарського приладдя чи кування коней, а мистецтво первинного дизайну. Нині Львів чи не єдине місто України, де кожний бажаючий на власні очі може побачити металеві шедеври далеких 18-19століть.
Сучасне ковальство, без сумніву, має свої особливості. Це не просто робота з залізом, а своєрідне поєднання обширу фантазії із життєвими образами. Для того, щоб створити оригінальну ковану річ, треба чітко знати бажання і уподобання замовника, відчувати мову заліза. В міцних руках майстра воно перетворюється на слухняну матерію для майбутнього витвору. Метал, ніби жива істота, відчуває талант і майстерніть коваля.
Істинний коваль завжди намагається втілити таїнство задуму і фантазії в конкретну художню побутову річ, І це обов’язково має бути щось особливе. Головні ази ковальства зовсім не змінилися, хіба що нині для отримання вогню використовують кокс і антрацит, а в давнину горна заповнювали деревним вугіллям. За словами пана Івана теперішній метал має багато вуглецю, тому з ним напрочуд важко працювати. Автор-митець залізних виробів в середньому за рік пропускає через свої руки близько п’яти тон заліза(!).
Зараз у Львові є до 60 кузень, повноцінними з яких можна назвати від сили 6-7. Найпопулярніша на Львівщині фірма по виготовленню кованих металевих виробів „Писанка” розташована у Городку. Працює там близько двісті працівників. За останній час „Писанка” здобула велику популярність серед шанувальників ковальства, адже, на відміну від багатьох інших ковальських підприємств, використовує метод цинкування, що запобігає псуванню металу.
Навчають спеціалістів ковальської справи у двох навчальних закладах Львова: коледжі імені Труша і Львівській академії мистецтв. На жаль, з 6-8 випускників лише двоє стають майстрами. Адже, щоб навчитися мистецтва ковальства треба бути наполегливим, виховувати в собі не лише естетичний смак, вчитися малювати, а і відчувати магічну силу заліза.
«Щоб зробити будь-яку ковану річ, людина, перш за все , має бути дизайнером – стверджує випускник коледжу ім. Труша майстер ковальства Іван Борисяк. – Для виготовлення цікавої кованої речі треба мати смак і ґрунтовну художню підготовку, а головне- величезне бажання». Звичайний коваль-молотобоєць за день робить дві-три тисячі ударів молотом, вага якого близько п’яти кілограм. А це аж ніяк непросто. Часто вміння справи передається, як то кажуть, з рук в руки, від одного майстра до іншого, кожен з яких має свою специфічну методику і «маленькі таємниці».Зазвичай, навколо виготовлення металевої речі працює два ковалі. Одному така робота не під силу. Час роботи залежить від предмету виробництва. Наприклад, металевий підсвічник коваль може зробити за годину, а щоб викувати стільчик, затратиться мінімум два дні наполегливої праці. Знову ж таки, головне- талант і бажання майстра.
Кована декоративна річ – недешеве задоволення. Ціна кованого ліжка, стільчика коливається в межах 300 умовних одиниць і вище. Якщо ж забажаєте обгородити будинок металевою брамою у стилі 19 століття, то ціна такої примхи у кілька разів більша. Але справжніх шанувальників залізного дива нині не бракує. За словами Івана Борисяка, найчастіше замовлення надходять від будівельних фірм. «Металеві вироби знову входять в моду. Люди зрозуміли, що це не просто гарно і зручно. Наприклад, коване ліжко чи стільчик слугуватимуть набагато довше ніж їх дерев’яні аналоги»- зауважив пан Іван.
Парадокс: ковальство розвивається, однак старовинні вироби з металу стають надбанням не культури, а смітників. Старезні залізні брами, створені руками талановитих майстрів давнини, частенько замінюють пластиковими, або взагалі викидають. Наприклад, на вулиці Соборній 1, де знаходиться аптека , є унікальний взірець ковальства 19 століття відомого львівського майстра Дашика. Дещо з металевого дива таки збереглося, але це лише мінімальна частина, все інше відходить на спочинок. Такі вироби є пам’ятками культури, але належної уваги та охорони їм чомусь не приділяється.
Та, попри все, у Львові, на відміну від багатьох інших міст України, мистецтво ковальства розвивається напрочуд плідно (для прикладу, у Полтаві лише три кузні). Та й шанувальників у Львові кованих виробів не бракує. Хочеться вірити, що так воно буде завжди, адже, як каже Іван Борисяк, „мистецтво треба плекати, як малу дитину, і тоді воно, вийшовши в „дорослий” світ, ніколи не втратить своєї цікавості для інших”.
Людмила ТОМАШЕВСЬКА
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
