Борис Возницький: «Від політики залежить доля мистецтва»

Є люди, які творять історію. Є ті, які її псують. А є ті, які її колекціонують і мають багато чого сказати як першим, так і другим.

В ексклюзивному інтерв’ю для «Львівського порталу» це робить директор Львівської галереї мистецтв, Герой України Борис Возницький.

Автономність львівських чиновників

– На Львівщині найбагатша історична спадщина в Україні, і нею опікують багато різноманітних структур. Такий демократичний підхід Ви вважаєте позитивом, чи все-таки мала би бути єдина відповідальна служба?

На превеликий жаль, навіть у Києві дієво не працює така структура. Згадану Вами множинність ми отримали в спадок від СРСР. Тоді охороною пам’яток займалися два міністерства: будівництва – архітектурою, а культури – тим, що було всередині. Для прикладу, якщо стояла дерев’яна церковця, то архітектурою займався Держбуд, а іконостасом – мінкульт. Це була суцільна плутанина! Серед 15 радянських республік, така «двоголова» система діяла лише в Україні та Грузії. Тільки 2000 року Верховна Рада прийняла Закон “Про охорону культурної спадщини”, у якому чітко прописано – усіма пам’ятками має займатися єдина державна служба охорони пам’яток, створена при Міністерстві культури і туризму України. Підрозділи цієї служби повинні працювати в кожній області, районі та навіть місті: досліджувати всі об’єкти, моніторити, що негайно треба реставрувати та ремонтувати, виділяти кошти, замовляти професійні реставраційні служби. Це мали би бути професійні спеціалісти: не лише культурологи, реставратори, архітектори, а й економісти.

– Чому тоді останні 7 років обов’язки цієї служби досі виконують обласні та міські управління комунального будівництва або ті ж управління охорони культурної спадщини?

У Львові – унікальна ситуація. Якщо по інших областях створюють державні служби охорони пам’яток, які підпорядковуються лише Києву, то на Львівщині чиновники вирішили зробити це по-своєму. В Одесі, де разів у десять менше пам’яток, аніж тут, до цієї служби входять 12 осіб. Львівська облдержадміністрація в обхід закону вирішила створити обласне управління охорони культурної спадщини, а це фактично означає цілковиту підпорядкованість губернатору Петрові Олійнику. Це ж абсурд. У Польщі працюють спеціальні воєводські консерватори, без консультації із яким воєвода (аналог українського губернатора) не має права взагалі нічого робити з пам’ятками культури. Якщо ж останній не послухає консерватора, то заплатить штраф і буде відповідати перед законом. А в нас – дуже рівна владна вертикаль – ніхто нікому не перечить.

Так само абсурдно виглядає ситуація з будівлею на вулиці Лисенка – колишнім стрілецьким будинком, який виділили для створення музею визвольної боротьби. В історичному музеї вже «чекають» понад 45 тисяч експонатів для цього музею. А будинок стоїть і гниє, упав дах. І це при тому, що гроші на його ремонт виділено, але міське та обласне Управління комунального будівництва не можуть між собою з’ясувати: хто ж має ним займатися, бо музей буде обласний, а будівля належить містові. Не пришвидшили цей процес навіть святкування 65-ліття УПА та 100 років від дня народження Романа Шухевича.

Аби підтримувати культуру, необов’язково бути президентом

– Культура та політика взаємопов’язані, мов сіамські близнюки. У свій час Ви переконували Щербицького відкривати Олеський Замок, зараз зачарували мистецтвом прем’єр-міністра Віктора Януковича й, відтак, перевели Львівську картинну галерею на фінансування з державного бюджету, а не з обласного. Де закінчуються компроміси?

Мене політика цікавить, бо від неї справді залежить доля мистецтва. У своєму житті я постійно розповідав та зацікавлював політичних діячів, зокрема й секретарів обкому, культурою. Ставлення політичних діячів до цього – дуже важливе. Підтримую Президента України, бо знаю, що він багато робить і ще більшого досягне. Я є головою Українського національного комітету міжнародної ради музеїв, представляю всі українські музеї в ЮНЕСКО. Можу провести аналогії: президент Мехіко хотів зробити щось корисне для свого народу, і зараз постав унікальний архітектурний ансамбль – піраміда сонця, місяця. А «наш» президент хоче зробити «Мистецький арсенал» і відкрити світові, що Україна має найстарішу святиню в світі, яка налічує понад 20 тисяч років, – кам’яну могилу. Саме там у 7 тисячолітті до нашої ери були написані на камені перші міфи. Зрештою в Україні ще 6 тисяч років тому існувала найстаріша держава у світі – Аратта (у перекладі зі старошумерської – земля, осяяна сонцем), а ми у школі вчили, що перші шумери з’являються у 4 тисячоліття до нашої ери. Для того, аби підтримувати культуру, не обов’язково бути президентом чи прем’єром. Я щасливий, що в Україні вже з’являються справжні меценати. Скажімо, Сергій Платонов та Сергій Тарута створили колекцію «Платар», до якої входять трипільська кераміка, скіфське золото, античні прикраси, фрагменти матеріальної культури Київської Русі. Бізнесмени купують ці раритети за свої гроші на ринку та дарують державі.

– Вас жартома називають найбагатшим чоловіком України, який керує всіма замками Львівщини. Чому не хочете «поділитися» Свірзьким замком, який ЛОДА планує передати в концесію?

Справді, керівник обласного управління охорони культурної спадщини архітектор Василь Івановський виказує величезну ініціативу, щоб передати в концесію замок, реставрацію якого закінчено на 80%! По-перше, за законом у концесію здають сміттєвози, водяні мережі, дороги, серед інших є і формулювання на кшталт «будинки культурно-освітньої роботи». Чиновники саме так охрестили замок! По-друге, винятками, які не підлягають концесії, є об’єкти з рекреаційними зонами, а у Свірзькому замку – 22 «рекреаційні» гектари. Очевидно, що тут йдеться про великі кошти. Адже що таке концесія? Безоплатно на 50 років передається в користування історична пам’ятка, і за цей час відповідальність за культурно-мистецькі цінності лежить на обласному управлінні, у якому за цей час кілька разів зміниться штат. За законом це практично рівнозначно – концесія чи приватна власність, все одно ніхто не матиме доступу до замку. Так у нас уже продали палац XVIII – XIX століття в Старому Роздолі за 460 тисяч гривень (!) киянинові Денису Копилову. Власник за десять років нічого не зробив, зате вивіз звідти цінностей на 5-6 мільйонів доларів: позривав зі стін барельєфи XVII століття, портрет Данте, ікону Богоматері. Зате там стоїть охорона й пильнує, аби не втрапив туди хто сторонній. Так само буде і з нашими замками!

-А що зробила мистецька спільнота Львова, аби цього не допустити?

Намагаємося протидіяти, пишемо листи до Президента, робимо прес-конференції, б’ємо на сполох! Якось одразу по тому приїжджаю у Свірж, а під замком прибирають школярі, і кажуть: «Якщо забиратимуть від нас замок, то будемо стояти цілим селом проти цього». Досі замок належав Спілці архітекторів України, ми підписали угоду з президентом УНСАУ про сумісне використання Свірзького замку та створення міжнародного будинку конференцій і творчості. Чому ЛОДА не передає в концесію замки, які треба негайно рятувати? У Поморянах, де раніше було профтехучилище, замок активно руйнується. Ми не проти самої схеми концесії, але нехай охочі рятують складні об’єкти, а відреставровані на 80% об’єкти хай належать науковцям та туристам.

Реставрація української дійсності

-Починаючи розмову з Вами, була переконана, що достатнє фінансування гарантує збереження пам’яток, себто якість реставраційних робіт, але зараз уже й не знаю що думати…

Ще десять років тому в нас були добрі реставратори, яких запрошували до Києва і навіть Кремля, їх ще за старою пам’яттю називали «польськими». Сьогодні вже не знайдеш спеціалістів: або відішли в кращі світи, або покинули реставрацію. Ніхто не знає, як і що треба робити, аби не зашкодити й не зіпсувати. Коли фірмі Олега Криськіва «Ренесанс» замовили відреставрувати пам’ятник Франкові, то з’ясувалося, що ніхто не вміє. На щастя, пан Криськів зініціював створення цілої групи нормальних реставраційних майстерень у Львові. Відновили цех львівських мулярів і каменщиків, створений у XVI столітті: 15 скульпторів навчаються в іноземців правильно реставрувати кам’яну скульптуру. Україна ніколи не рятувала кам’яну скульптуру, а у ХХ столітті нищиться усе те, що до того 500 років нормально зберігалося. Європа давно познімала з фасадів скульптуру, яка розсипається від вихлопних газів автомашин. Львів також «сиплеться» – у Святого Юрія на коні вже падають ноги. І для цього створено школу реставраторів, вони матимуть повноваження та знання, то зможуть щось робити. Незабаром запрацює ще одна школа в Жовківському замку, де викладатимуть німці, італійці, поляки.

– А до того часу, допоки українці вчаться, залучаєте наших найближчих сусідів-поляків?

Поляки самі залучаються. У Варшавській академії мистецтв працює один із найкращих реставраторів скульптури в Європі – Януш Смаза. Він у межах дипломних робіт творить дива в Україні: відновив браму в Жовкві, зараз працює над інтер’єром костелу в Жовкві, відбудовує каплицю в Бережанах. І це цілком безоплатно, виключно на ентузіазмі. У польських професійних реставраційних фірм розцінки за такий самий обсяг робіт у 2-3 рази вищі, ніж у нас, розраховуватися треба переважно доларами, тому ми в них практично нічого не замовляємо.

– Наскільки сильно у Вас захищено тили – чи сформували свою школу однодумців, які продовжуватимуть почату Вами справу?

Найвідданішими є люди, які працюють у замках: дівчата з університетською освітою кладуть плитку, штукатурять. Якщо треба, то будуть і вночі виходити працювати. Ціле село Руда Жидачівського району віддане «своєму» музею Івана Виговського. У Львові люди працюють переважно на фіксовану зарплату, але доводиться вирішувати більше проблем. За 400 гривень у Галереї не хоче працювати навіть найгірший електрик, тому завгосп вкручує жарівки та ремонтує техніку. Можливо, на державному фінансуванні зарплати стануть поряднішими, нормально житимемо

– Ви належите до тих світлих людей, чиї мрії збуваються. Про що зараз мрієте?

У Золочеві є дуже цікаві камені, на яких зашифровані написи. Їх свого часу по цілій Європі шукали і Сталін, і Гітлер, а вони собі лежали в Золочівському лісі. Один український бізнесмен упродовж трьох років буквально живе тими каменями, хоче розгадати зміст символів. Був уже в шаманів, Папи Римського, зараз збирається у Тібет. Нещодавно відвідав якогось ясновидця за Уралом, і той спитав: хто привіз ці камені. Після відповіді, що такий собі директор картинної галереї, ясновидець раптом почав описувати, як я виглядаю, а тоді й каже: «Він свою мрію сповнить». Можливо, він мав на увазі лише ті камені, але вони для мене не важливі. Моя найбільша мрія – встигнути зробити якомога більше пам’яток, подоводити до ладу всі наші замки.