Диспансер складається із поліклінічного відділення, лабораторії, денного стаціонару, кабінету платних послуг та двох цілодобових стаціонарних відділень, де надають допомогу пацієнтам з найрізноманітнішими порушеннями психічного здоров'я. Загалом, на амбулаторному обліку у Диспансері перебуває 14 тисяч людей. Лікування пацієнтів у Диспансері проходить на досить високому рівні, адже медики командними силами створюють комплексний та всесторонній підхід до лікувального процесу.

Кореспондент Львівського порталу поспілкувався із завідувачем цілодобового стаціонарного відділення №1 Львівського обласного психоневрологічного диспансеру, який знаходить на вулиці Коциловського, 15а, Ростиславом Гривулом та дізнався, яка сьогодні ситуація із реорганізацією диспансеру, про концепціями медичного закладу, та загалом про те, який стан психічного здоров'я в українців.

Громадські слухання стосовно цього питання відбулися в Львівській обласній раді. Власне на них висунули ідею, що будуть створюватися комісії, які будуть засідати і розглядати шляхи реформування та перспективи розвитку психіатричної служби Львівщини. На слуханнях був дуже високий градус розмови, бо психіатри мали свою думку, а влада мала іншу думку. Паралельно були батьки дітей, що лікуються у дитячому диспансері. Тож, наше спілкування було більше схоже на «скидання емоцій», аніж на фахову дискусію. Після цих громадських слухань психіатри зрозуміли, що зараз ми робимо паузу, а потім ми зберемося усі разом і будемо думати. Пройшло два тижні і нас повідомляють про створення комісії, яка починає роботу над реорганізацією нашого медичного закладу. Ми уявляли, що це буде системний підхід реорганізації всієї психіатричної допомоги Львівської області. Натомість, знову відбулося щось незрозуміле. І це нас трішки лякає...Я не хочу нікого звинувачувати чи критикувати, але в мене є тривога - чому така спішність, чому не можна дочекатися до вересня, щоб почалися нормальні робочі графіки, і чому до цього не можна підходити більш зважено?

Йде мова про те, що стаціонар Диспансеру хочуть перенести у Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих у Винниках. Є ідея розмістити його на 9 поверсі будівлі. Можливо, там зроблять хороший ремонт, але наші пацієнти не можуть просто лежати на ліжках штабелями як післяоперціні пацієнти, ми таким способом їх не можемо лікувати, їм теж треба ходити, гуляти та спілкуватися. З іншого боку, якщо відділення Диспансеру перенесуть у Винники – це буде не дуже зручно, бо з добиранням у пацієнтів можуть виникнути проблеми.

Також йшла мова і про приєднання до психіатричної лікарні на вулиці Кульпарківській. Але хочу наголосити, що Диспансер працює у зв'язці з обласною психіатричною лікарнею. Ми лікуємо, умовно, «легших» пацієнтів, обласна лікарня – «важчих». Пацієнти, що пролікувалися у Обласній лікарні переходять для подальшого медичного супроводу до нас - це взаємодія. Але нас хочуть з'єднати з психіатричною лікарнею, бо вважають, що ми можемо працювати, як одна установа. А це далеко не так. Більше того, найпоширеніша психіатрична патологія зовсім не пов'язана із божевіллям чи потребою ізоляції. Це такі форми патології, котрі власне і лікуються у наших відділеннях – різні невротичні порушення, психосоматична патологія і т.д.

Психіатрія як галузь допомоги людям, як я вже казав, не є одноманітною. Бо психіатрія включає в себе дуже різну патологію, різні захворювання. З одного боку, це важкі психічні захворювання, коли людина втрачає контакт з реальністю і без допомоги оточення не дасть собі раду. З іншого боку, - то люди, які мають легшу патологію: розлади особисті, невротичні порушення, депресії тощо. Якраз такі пацієнти приходять до нас на лікування. Вони не втрачають контакту з реальністю, вони мають свої сім'ї, вони є добрими батьками, цінними працівниками, вони можуть себе самі утримувати фінансово, а підходи до їх лікування відрізняються від лікування пацієнтів із важкими психіатричними діагнозами. Вже близький контакт «легших» і «важких» пацієнтів є дуже травматичним для перших. В мене питання, де ці люди мають лікуватися? Зрозуміло, що вони повинні лікуватися в умовах, які відповідають їхньому психічному статусу. Зараз у нас, працівників Диспансеру, є багато підозр, бо ми нічого не знаємо. Ми, навіть, не маємо інформації, про яке відділення йде мова, коли говориться про перенесення кудись: про наше стаціонарне відділення № 1 чи про 2-ге стаціонарне відділення, яке знаходить на вулиці О.Басараб, чи про обидва одразу?

Пацієнти ставляться вкрай негативно до цього. Але, об'єктивно, поки ще немає великого вибуху загострень психічної патології через те, що Диспансер закривають. Однак те, що будь-які реорганізаційні заходи утруднять їм доступ до надання адекватної допомоги, – це однозначно.

Я не можу з впевненістю сказати, що так дійсно буде, але можу спрогнозувати, що дійсно може статися у випадку, якщо заклад ліквідують чи реорганізують: це приміщення можуть продати з аукціону. Адже будівля, в якій знаходиться наш стаціонар, є старовинною і збудована вона у 1910 році ще за часів Австрії. Це достатньо пристойне місце для створення якогось закладу, наприклад, готелю. Тим більше місце розташування близьке до центру Львова. Якщо говорити про приміщення стаціонару на вулиці Басараб, то воно також може ідеально підійти готель. Але це лише мої здогадки і не більше.

Ця заява мене дуже здивувала. Але я розумію, що наші реалії є такими, що ні пересічна людина, ні, навіть, більшість медиків не розуміють відмінностей між психологом, психіатром чи психотерапевтом; між психокорекцією, психотерапією чи навиками «коучінгу», які можуть проводити соціальні працівники. Робота у стаціонарних відділеннях базується на сучасній концепції біопсихосоціальної моделі надання спеціалізованої допомоги при ментальній патології. Фахівці медзакладу розуміють, що тільки ліками пацієнтові допомогти неможливо. Допомоги потребує і сам пацієнт і його родина. В 2-му стаціонарному відділенні, що знаходиться на вулиці Басараб, лікар психотерапевт Дзвенислава Кечур веде психотерапевтичну групу, яка вже існує понад 15 років, для пацієнтів з важкими психотичними порушеннями. Це уніальний досвід для України. І ці пацієнти достовірно рідше потрапляють у велику психіатричну лікарню. Психотерапія у психіатричних стаціонарах існує у всьому світі. Тому для мене це нонсенс, що стаціонарної психотерапії немає. Якщо грубо порівнювати, то це все одно, що стверджувати, що ортопедичні відділення не потребують фізичної реабілітації.

Якщо відбудеться реорганізація, то я піду у приватну практику. Щодо інших працівників, то я сподіваються і вірю, що їх таки працевлаштують і вони не залишаться без роботи.

У нашому відділенні є 67 ліжок для пацієнтів, котрі перебувають на стаціонарному лікуванні. Можу сказати, що навіть зараз, влітку, коли кількість пацієнтів зменшується внаслідок природної динаміки, майже всі палати є переповнені. Ми стараємося зробити якнайкращі умови для наших пацієнтів і все власними силами: за благодійні пожертви, подарунки від благодійників, зокрема, УКУ, магістри якого проходять практику на нашій базі і проводять терапії зайнятістю. Загалом, з початку року, у стаціонарному відділенні психоневрологічного диспансеру №1 було госпіталізовано, станом на сьогоднішній день, 460 пацієнтів.

Кожного тижня пацієнтам видається щоденник, де перераховані різні активності: мала група, індивідуальна група з психотерапевтом, велика група, арт-терапія, кіноклуб тощо. Щотижня в обох відділеннях відбуваються консультації первинних пацієнтів та складних випадків, котрі проводять працівники кафедри психіатрії та психотерапії ФПДО ЛНМУ ім.. Данила Галицького. В кінці тижня, у часі обходу, лікарі психіатри та психологи аналізують активність пацієнта за тиждень та коригують лікування пацієнтів. Ми лікуємо хворих середовищем. Складовими лікувального середовища є і умови перебування, і всі активності, і всі працівники - від санітарки на рецепції до завідувача відділення. Ми всі є командою, яка працює для пацієнта. Всі комунікації пацієнта - з персоналом, з іншими пацієнтами - все аналізується. Саме тому, хочу наголосити, що психотерапевтична складова відіграє важливу роль, бо дає змогу концептуалізувати і зрозуміти проблеми пацієнта, процеси, що відбуваються у відділення та використати нові знання для більшого ефекту лікування.

Важливим аспектом лікування я можу назвати обов'язкову акцію – Велику групу у відділенні. Тобто, всі пацієнти та весь персонал збирається разом та годину працюють разом - ми аналізуємо, що відбулося за тиждень, що привело у лікарню і т.д. Це теж частина лікування. Потім ми вже із персоналом аналізуємо, як групова психологія опрацьовує ті чи інші події, що відбулися в стаціонарі. Ми вважаємо, що таким чином підвищується фаховість персоналу, плюс це дозволяє легше витримувати напруження, яке виникає при контакті із стражданням пацієнтів, зменшує кількість відреаговувань персоналу. Окрім цього, це все поліпшує контакт з пацієнтами. Наголошую: ми лікуємо не лише пігулками, а й стосунком. І паралельно ми проводимо для пацієнтів різні форми психотерапії, тренінги, арт-терапевтичні групи, кіноперегляди, малювання, ліплення тощо. Не завжди вдається це зробити регулярно, бо нам бракує людей. Адже абсолютна більшість наших активностей забезпечується волонтерами – тож це також мінус для ідеї перенесення відділень на периферію.

Українська психотерапія дуже активно зараз виходить з тіні і доганяє те, що було втрачено до 90-тих років ХХ століття. Єдиним великим мінусом є те, що психотерапія є законодавчо невпорядкована, немає критеріїв якості надання допомоги. В Європі критерієм якості є гарантія професійної спілки, до якої належить той чи інший психотерапевт. Ця спілка бере на себе обов'язок контролювати якість. Але я думаю, що Україна йде в тому напрямку, щоб всю цю допомогу структурувати. Це дуже стало актуальним після Майдану та після початку військових дій, коли у нас зросла кількість осіб, хто займається військовою травмою. Але, хотів би зазначити, що військових повинні лікувати також вишколені фахівці. А нас дуже часто військових лікують люди, які мали психологічну освіту або виграли якісь гранти, але не мають потрібних знань.

Якщо ми говоримо про українське суспільство, то стабільності у ньому, поки що, точно немає, бо йдуть військові дії та відбуваються дуже болючі процеси. Варто було б, щоби влада брала на себе відповідальність і не лише обіцяла те, що хоче почути населення, але була б справжніми, за аналогією із груповою психотерапією, «ведучим Великої групи» – тобто, гарантувала безпеку, відповідала за рамкові умови, дотримання правил у групі тощо.

Український народ можна порівняти з дитиною, яка виросла в ненормальних умовах із батьками-психопатами. Дуже багато чинників впливає на наше з вами психічне здоров'я. Українське суспільство не хворе в буквальному психіатричному сенсі, але воно не є зрілим, суспільство відчуває постійний дискомфорт та брак самодостатності. Його визначальною характеристикою є «стабільна нестабільність» . У побуті це проявляється у толерантності до корупції, в бандитизмі, в «мажорстві», в недотриманні законів тощо. Це, звісно, не назвеш хворобою буквально. І це точно не лікується таблеткою. Але якщо б це була конкретна людина, то її можна було б назвати соціопатом.

Помітно, що зараз в державі немає коштів, аби проводити реальну повноцінну реабілітацію військових, які повернулися із зони бойових дій. До нас звертаються військові, але не так багато. Бо ми не можемо надати їм необхідної довідки, яку вимагають відповідні служби соціального захисту. Хлопці із зони військових дій повинні проходити військову лікарську комісію, котрої у Диспансері немає. З тими військовими, які до нас звертаються, ми робимо акцент на реабілітації психологічній. На мою думку, добра ідея була б створити таке відділення, наприклад, в Львівському обласному госпіталі інвалідів війни та репресованих, але, відповідно, тоді має бути необхідна кількість підготовлених фахівців до роботи з такими людьми та розроблена цілісна концепція. Бо не можна просто покласти, прописати ліки цим людям і раз в тиждень, та, навіть, раз у день «перехрестити їх слухавкою». Дуже важливо активно працювати з ними.

Це дійсно є так, бо існує явище стигми у психіатрії, тобто суспільству потрібно мати групу так званих «поганих» людей. Колись то буди прокажені. Тепер це божевільні. На жаль, це є у людській природі і це неуникненний феномен. Ми можемо говорити, що є природня настороженість до спеціалістів сфери «психо», бо ніхто не хоче ідентифікувати себе з божевільними, і тому українці не йдуть до психотерапевтів. Тим більше, це стосується відвідин психіатра. Але не вся психіатрична проблема є проблемою божевілля.

Власне, до психотерапевта не конче потрібно звертатися тоді, коли вже є проблеми. До психотерапевта можна звертатися, і для того, щоб краще бути в контакті з самим собою. Психотерапія не завжди передбачає роботу із власне хворою людиною. Але якщо є щось в житті, коли людина відчуває, що вона не так функціонує, є брак сили до життя, брак енергії, самосприйняття «спущеної повітряної кульки» і такі відчуття тривають місяць-два, то це є підставами звернутися до психотерапевта. Якщо є тривожний розлад з панічними атаками, який зараз переважає у західному світі, то негайно варто бігти до психотерапевта. Психотерапевт, при потребі, порадить психіатра. Не завжди потрібно госпіталізуватися у стаціонар можна приймати ліки, провадити звичний триб життя і все минеться.

Так, таке дуже часто трапляється. Це буває при невротичних порушеннях чи прихованих депресіях. Якщо не звернутися вчасно до фахівців, то це непомітно може призвести до розпаду сімей, невключеності в життя сім'ї, до втрати роботи, до обмеження спілкування та й загалом до – суттєвого зниження якості життя. У найдраматичніших випадках – до алкоголізації, самогубств.

Можу сказати, що українська психіатрія не відстає від європейської. Інше питання – психотерапія: у нас є недостатньо психотерапевтів. На Заході їх в рази більше. Думаю, що це природній процес, бо все одразу не може з'явитися. В українських реаліях психіатр виконує функцію лікуючого психіатра, психіатра, який веде амбулаторне лікування після виписування, соціального працівника, соціального педагога і психолога, який підтримує у критичних ситуаціях, консультанта сім'ї. В ідеалі, всі ці функції мали б бути роз ділені між окремими фахівцями. Загалом можу сказати, що наша держава просто ще молода, а з часом все налагодиться, звісно, якщо влада до цього докладе зусилля.