Донецька легкоатлетка, що спеціалізується у потрійному стрибку, Олімпійська призерка, чемпіонка Світу та Євпропи не збирається завершувати кар`єру, незважаючи на невдалий виступ на Олімпіаді в Ріо у потрійному стрибку:
«Коли минулого року я йшла з «Пташиного гнізда», думала, спорт для мене закінчився разом з чемпіонатом світу. Прогнози були жахливі. Говорили навіть, що я не зможу ходити… П’ять місяців провела на квадратному килимку, закачувала спину.
Сезон почався не дуже добре, були стрибки на 14,18 метрів. Але потім стрибнула 14,40 і ніби все вже стало нічого, мала б стартувати і розстрибуватися, щоб з’являлася впевненість, але захворіла. Курс антибіотиків, гайморит, запалення легень…
Оскільки не вистачало стартів, стрибкового об’єму, почали шукати старти. Розумієте, коли ти починаєш тренуватися у жовтні, то закладається певна база. А коли я у березні лиш починаю виходити на легкоатлетичні вправи, вишу на TRX і закачую спину…
Чемпіонат Європи розглядали як підготовчий період, але туди поїхала після хвороби і виступила невдало. Коли ти тричі перемагала, а тут ледь добралася до фіналу, це дуже сильно б’є по тобі. Потім була невдача у Монако, після чого я взагалі на місяць заховалася на базі у Святошино, у лісі. Відмовилася від будь-якого спілкування, ми тренувалися, і я вийшла на хороший рівень. Мене нічого не турбувало, я відлітала у Ріо у хорошому стані. Всі тести і контрольні тренування показували, що все ідеально… Але що не пішло у кваліфікації?
Була впевнена, що вийду у фінал, а результат 14,70 – 14,80 метрів буде моїм і дасть право боротися за медаль. Їхала з амбіціями не просто взяти участь в Олімпійських іграх і ввійти до першої вісімки, а боротися за призові місця. Але це спорт. Якби влучно потрапила на планку, то була б у фіналі. Щоб я не потрапляла на неї, взагалі буває дуже рідко…
Тренер говорить про те, що, певно, не вистачило змагальної практики і впевненості у собі. Можливо, не вистачило віри у себе. З іншого боку, я переможець, оскільки стояла в олімпійському секторі, оскільки я не інвалід, переборола біль. Ще у вересні минулого року не могла уявити, що вийду в сектор і буду бігати й стрибати, настільки страшними були прогнози. А зараз я живу повноцінно, можу бігати, змагатися на рівних. І… Коли у людини відрізають руку, вона ще довго пам’ятає той біль. Я пам’ятаю, наскільки це боляче, коли не можеш встати з ліжка… Це все в голові, і моменти страховки присутні. Потрібно подолати страх і вийти на старт з чистою головою.
Та в той же час мрія так і залишилася мрією. Ще чотири роки в спорті… Закінчувати я не збираюся і крапку ставити не буду. Мабуть, ці всі невдачі роблять нас сильнішими. Тому повернусь. Спортсмен такого рівня, як я, повинен зробити це і красиво закінчити кар’єру.
Дякую людям, які були зі мною, масажистам і реабілітологам. Дякую тим, хто вірив у мене до останнього, а це мої сім’я і рідні. Дякую людям, які навіть після невдалого старту підтримували мене. Всі ви просто не даєте мені поставити крапку, все продовжуватиметься.
Ще два з половиною роки тому ви говорили про те, чи не спробувати стрибки у довжину. Можливо, варто зробити це: й увагу переключити, і себе поберегти?
Стрибки у довжину теж дуже гарний вид, але я з дитинства мріяла про потрійний, стояти на олімпійському п’єдесталі з медаллю найвищого ґатунку. Це найголовніше для спортсмена. Тому зараз у душі така пустота… Складно все зрозуміти. Мабуть, якийсь спортивний нефарт. Хоча число «13» для мене завжди було щасливим.
Може, потрібно було десь більше ризикнути. Але була впевнена, що зараз легко подолаю ці 20-30 сантиметрів, адже у Пекіні з настільки складною ситуацією я легко стрибнула 14,40. А тут нічого не турбувало… Мабуть, і справді не вистачило стрибкового об’єму на великих розбігах і швидкостях, складно переключатися. Сезон не закінчується, і хочеться його продовжити», – цитує Ольгу Саладуху ФЛАУ.
