Сьогодні в Україні свято. Будинки знову прикрашені прапорами, уся чиновницька рать – від Президента до районного начальника – дружно понесе вінки до місцевих пам’ ятників, державні теле-радіо традиційно годуватимуть нас єлейними концертами… Привід серйозний. Без малого дев’яносто років тому українці по обидва боки Збруча вирішили об’єднати свої долі у єдиній державі, що врешті-решт і здійснилося дещо згодом.
Все гаразд? Чому ж тоді гасло «Схід і Захід – разом» не як доконаний факт, а як програма дій – нині не менш актуальне, ніж 89 років тому? Чому люди, які вісімнадцять років тому, у січні 90-го, вишикувалися у живий ланцюг від Львова до Києва, аби підтвердити Акт злуки, нині не приховують свого розчарування і час до часу жартують стосовно потреби нового поділу по Збручу?
Що об’єднує сьогоднішніх громадян України? Спільна валюта, нелюбов до влади, національна збірна з футболу… Чи достатньо цього, щоб сплавити в одну націю людей, роз’ єднаних мовою, традиціями, складними історичними стосунками та суттєво відмінними поглядами на майбутнє цієї держави? Як запрягти в один віз «західників», що рвуться в Європу і НАТО, та ностальгуючих за совком прихильників «единой и неделимой»? Чи можна поєднати в одне ціле нащадків вояків УПА та спадкоємців бійців Червоної армії?
Запитань, і при цьому не надто простих, аж надто багато. Тому й не дивно, що окремі гарячі голови вже сьогодні готові різати по живому, знову ділячи цю землю на шматки. Байдуже, по Збручу чи по Дніпрові. Байдуже, із яких мотивів – насолити манкуртам-східнякам чи поставити на місце «абарзєвших» націоналістів. Головне, що цей шлях – у нікуди. Він може привести лише до створення дрібненьких сателітних державок, основним призначенням яких залишатиметься постачання дешевої робочої сили на ринки праці західних та східних сусідів.
Спокійніше, панове. Проектові під назвою «Україна» у сучасній інтерпретації лише шістнадцять. Ніхто й не казав, що буде легко. Інші, що пройшли цей шлях значно раніше, теж мали купу проблем та негараздів. У давно об’ єднаній Німеччині прусаки та шваби і досі не завжди прихильно ставляться один до одного. Що зовсім не заважає їм разом пишатися своєю батьківщиною.
Так, перед Україною, як не прикро, стоїть проблема об’єднання власної нації. Як і 89 років тому. Проблема складна, але далеко не безнадійна. Щоб зрозуміти це, досить побачити, як мило спілкуються жителі Львова із російськомовними туристами з Донецька на вулицях нашого міста. Чи як натхненно вболіває на «Олімпійському» за збірну України різномовна армія футбольних фанатів. Українцям є навколо чого об’ єднуватися. Залишилось небагато – збудувати державу, у якій не соромно жити і якою хочеться пишатися.
