ОСТАННІ НОВИНИ

Олесь Дзиндра: “Господарі міста не з тої когорти, що шанують історичну спадщину”

Галина ПЕТРУШКА, «Львівський портал»

|

Директор Музею ідей та організатор міжнародного фестивалю “Кінолев ” Олесь Дзиндра хоче, аби Львів жив повноцінним, модерним життям…

Пане Олесю, ви створили досить цікавий для Львова музей – Музей Ідей. Чому саме ідей, і що це означає для вас?

Можу сказати лише свою суб’єктивну думку. «Музей», з грецької, – це храм, де живуть музи. Наголошую на слові живуть, бо ми сприймаємо музей, як склад із запиленими інструментами. А раз живуть – вони не законсервовані.

Чому ідеї? «Ідеа» – це слова, а, як ми знаємо, спочатку було слово, а потім все інше. Чим людина відрізняється від інших істот? Тим, що вона може творити. Тому її амбіції завжди наштовхують на суперечку з творцем – людина хоче змагатися з ним у фантазії, його доповнити і збагатити. Реалізація ідеї – це для нас вже візія, факт. А уявіть собі масу ідей, які сховані в такому понятті, як нереалізована ідея. Мене, як художника це цікавить, бо насправді серед людей моєї професії дуже багато нереалізованих ідей. Адже вони обтяженні складним виконанням, матеріалами, коштами і т.д. Там, де суспільство, немає можливості, не хоче, або не приймає такі ідеї, там творець може прийти до нас, реалізувати свою ідею та залишити на згадку про себе.

Які саме ідеї ви втілюєте в життя?

До прикладу, людина потикалися із своєю поезією в одне видання, друге, третє – її ніде не прийняли. Ми даємо шанс, щоб ця людина зробила творчий вечір і його ідея відбувається в часі.. Окрім того, свої ідеї реалізовують співаки, музиканти, художники. І ще намагаємося повернути суспільству, і особливо його творчій частині, поняття солідарності і синтезу творчості. На жаль, виконавці симфонічного оркестру рідко ходять в театр, ще рідше читають поезію; скульптори забули, що таке проза; співаки не ходять в балет.

Де ви втілюєте ці ідеї?

Ми абсорбували з львівського середовища територію і назвали її “Бернарден Гарден” (тобто сад монастиря Бернардинів) – територія вільних пластичних ідей. На площі перед музеєм, а також у просторих виставкових залах у пивницях Бернардинського монастиря проводять виставки, симпозіуми, перегляди, ярмарки. Можливо, ця площа стане меккою для туристів.

Цього року ви оголосили конкурс ідей, присвячений Лесю Курбасу. Розкажіть детальніше.

Ця ідея реалізовуватиметься не в скульптурному сенсі, як ми вже звикли це робити, а в містобудівельному. Тобто образ людини відтворити у масштабі середньовічного міста. Лесь Курбас – це людина, яка заслужила не на банальний пам’ятник з піднятою рукою, подібний на бронзову статую, яка буде схожа на пів-Довженка, на пів-Стригуна. Це повинен бути образ приближений до його фантазії. Він, до прикладу, вигадав, непересічний образ вітру на сцені. Хто би міг собі уявити, щось подібне в його роки. Переможець отримає шість тисяч гривень премії і, можливо, право розмістити власне творіння на вулиці Валовій. Щоправда, це залежить від того, чи визнає міська рада роботу гідною бути монументом.

Ви вже оголошували конкурс ідей раніше, чи не так? Розкажіть детальніше про минулорічний конкурс?

У минулорічному конкурсі брало участь 18 людей. З них троє отримали право реалізувати свої ідеї в життя. А також отримали серйозні стипендії в розмірі 800 євро кожен.

Звідки кошти на стипендії?

Спершу хочу наголосити, що річ не тільки в грошах, бо багато ідей втілюється в життя безкоштовно.

Ми приватна структура, і, поки що, не користуємося спонсорськими коштами. Виживаємо за рахунок того, що продукуємо самі. Ми продаємо скло, яке виготовляємо на моїй улюбленій майстерні, Гуті. До речі, експортуємо його в 22 країни. Людина, яка заробляє руками та головою – це ремісник. Якщо в німецькій мові – всі іменники з великої мови, то в італійській тільки один – Маестро. А це повага до праці та творчості людей, які створюють матеріальний та нематеріальний світ. Сам я ремісник: спершу був скульптур, потім кераміст, зараз скляр.

А як вам допомагає міська влада?

Не можна ніколи оцінювати того, хто тобі допомагає хоч якось. А вже величину допомоги визначають або можливості, або бажання того, хто дає. Проте, якщо пам’ятаєте ми вивісили на дереві біля Площі краватки, аби в такий спосіб нагадати усій владі, що їхні місця, повноваження, краватки не довговічні.

О станній рік ми досить тісно співпрацюємо з міською владою. Однак, звичайно, не завжди знаходимо порозуміння.

Повернімося до минулорічного конкурсу . Р озкажіть детальніше про ті ідеї, які перемогли?

Величезна кам’яна брила, що нагадує жорна – це скульптура Сашка Дяченка, і називається вона “Повернення блудного сина”. Ранішеця скульптура стояла в занедбаному стані, хоча це одна з найкращих модерних скульптур Львова. Мені завжди було боляче дивитися, як Львів ставиться до творчості цього художника і я попросив дозволу Сашка і міської влади, аби вони перенесли цю скульптуру на площу Мистецтв. Він брав участь у конкурсі уже опосередковано.

Полячка Агнешка Говді виграла своєю ідею Пуп землі. Це скульптура із 2, 5 тонної гранітної глиби, яку вона цілий місяць полірувала. Асоціативно – скульптура нагадує жіночий пупок, тіло. І сьогодні багато з гостей Лева, один одному розказує, що пуп землі є саме у Львові, і мене це тішить. А ще більше тішить, що це зробила полька з Варшави без українського коріння, за рік вивчила українську, а тепер каже: “Якщо вийду заміж, то за українця.”

А от ідея писанки ХХI століття, яку запропонував відомий скульптор з Німеччини Томас Лінднер, досить філософська. В образі втілено, як ми, сучасники, ставимося до своїх святинь. Скульптура зроблена з металолому на противагу гарній писанці, яку ми звикли бачити на радісне сімейне свято. Ми в цьому брухті загрузли, обтяжіли забули про сутність писанки, як такої.

Зрештою, якщо в Брюсселі видумали якогось піса (хлопчика, що пісяє. – Авт.) через те, що один сусід хотів показати іншому, що “я тебе в носі мав”, то чому ми не можемо видумати Пуп землі. До речі, у Львові теж є щось подібне на вулиці Коперніка, де скульптура зображає не дуже культурний жест.

Досі ми говорили про сучасність, а, як щодо історичної спадщини?

Наше місто і його краса базувалася на високій культурі, доброму розумінні, духовності і сьогодні ми цим користаємося, забувши про першопричини його появи. Так просто нічого не буває. Коли людина хоче добре вбиратися, слухати гарну музику, смачно і красиво їсти, отоді створюються суспільство гармонії. Далі виникають такі речі, як красива архітектура. А для чого вона? Можна жити в квадратних плитах, що хотів нам довести Хрущов. На тебе нічого не капає, гаряча вода є. Але ні! Щоб бути в гармонії та красі – є інший приклад , є Венеція, де люди живуть вільно, красиво, любуються жіночим тілом, співають гарних пісень. Це слугувало прикладом, як хотіли жити у Львові. На жаль, сьогодні господарі міста не з тої когорти.

Кого ви маєте на увазі?

Скажу так – ми всі ментально не навернулися на те велике право тут повноцінно господарити, не вміємо користуватися, обставити, утримувати. Я корінний львів’янин, в шостому коліні, вважаю, що ми мусимо вчитися в Західної Європи, як стати повноцінними мешканцями.

На вашу думку, у Львові є люди, які вміють реставрувати історичні пам ятки?

Ми не можемо вберегти те, що нам дала спадщина, опікуватися тим, що лишили батьки. Раніше Вища школа скульпторів дбала не про це. Художник служив ідеології, щоб образ, до прикладу, був схожий на Енгельса. А зберігати якісь буржуазні руїни – взагалі не було завданням в радянські часи. Тому сьогодні нам доводиться вчитися в іспанців, англійців, які постійно дбали про свою спадщину.

Нині ви зайнялися ще однією ідеєю, кінофестивалем «Кінолев».

Мене, як львів’яни болить, що Львів – столиця українського кіно, а про це не пам’ятають українці, і не знають половина мешканців міста.

Кінотетр у Львові на початку століття називався «Лев». У місті була повноцінна кіностудія, там, де зараз розташований Укрсоцбанк. Компанія «Уорнерс Бразерз» в 39 році купує під Львовом територію, де збиралася будувати найбільші у Європі павільйони. Проте німці розпочали війну і цей павільйон стоїть на в’їзді у Венецію, а мав бути у Брюховичах. Ян Дорош знімав кольоровий фільм за гроші Шептицького тоді, коли Гітлер ще взагалі не бачив подібного (в 30 роках). Це данина минулого, але знаючи таку кіноісторію міста, – дуже дивно, що тут не має повноцінного кінофестивалю, рівня, до прикладу, Канн. У нас великі амбіції і ми дуже хочемо того, аби такий фестиваль був. Тому ми їздимо, підглядаємо, вчимось у друзів, до нас дуже гарно ставляться на міжнародних фестивалях у сусідній Польщі. Уже на нас почали реагувати із інших країн фестивалі і сподіваюся, що вони нам будуть допомагати, аби у Львові був достойний, повноцінний, повнометражний фестиваль. Це друга спроба, побачимо, як воно вийде.

Який формат фільмів?

Цього року це міні-формат. 40 – хвилинний масштаб хронометражу. Є три жанри: ігровий, документальний та анімаційний. Крім того, ми вперше спробуємо занедбану і занехаяну державою категорію відео мистецтва – телевізійну культурологічну програму. Люди, які роблять такі програми – одинокі Донкіхоти, і їхні передачі показують від 1 до 4 ранку. Культурологам потрібно взагалі виділити окремий канал. Ми спробуємо робити про Пантелеймона Куліша… Зрештою, я не буду розкривати таємниць. Я лише хочу, аби ці люди відчули, що вони комусь потрібні, вирізнити їх серед інших. І оскільки закордонних фільмів стало більше, ми ввели номінацію «найкращий іншомовний фільм».

Які країни представили свої фільми?

Росія, Білорусія, Польща, Швейцарія, Німеччина, Мексика, США, Грузія, Австрія, Іспанія.

Якою мовою транслюватимуться фільми?

З нашою толерантності до сусідів, і сподіваючись на їхню, знову ж таки, толерантну відповідь, ми вирішили не перекладати білоруські, російські та польські фільми. Усі інші будуть з субтитрами. А деякі, сподіваюся, нам вдасться перекласти зі звуковим перекладом.

Які будуть призи переможцям?

Класні. Це будуть вироби зі скла, які ми зробили у нас в майстерні на Гуті – я і моя невісточка.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.