Група науковців оприлюднила чергову заяву з приводу архівної справи. у якій вимагають припинити дискредитацію Галини та Івана Сваринків і не допустити гальмування розслідування цієї справи. Подаємо текст заяви:
“Заява наукової громадськості Львова
з приводу “виявлення винуватців” розкрадання архівних
скарбів
Поява ще однієї заяви у “архівній справі”, напевно, нікого не здивує, отож існує небезпека, що вона залишиться непоміченою чи її проіґнорують. Та є кілька причин, які все ж змушують нас, представників наукової громадськості, зробити її. Серед них дві – найголовніші.
По-перше, всі ми стали свідками дивного театру абсурду, коли впродовж багатьох місяців, попри гучний розголос, великий суспільний резонанс, а навіть і політичні спекуляції, широка громадськість так і не отримала інформації ні про масштаби злочину, ні про самих злочинців. Більше того, останнім часом відчутними стали намагання відповідних органів чи окремих представників державної влади перекласти відповідальність або ж дискредитувати Галину й Івана Сварників, які першими підняли голос на захист архівних скарбів, –людей, відомих своєю фаховою компетентністю, своєю відданістю архівній справі та своїм науковим і суспільним авторитетом. Такий розвиток подій не дуже б здивував, якщо б на календарі був грудень 1937, чи навіть жовтень 2004 року. Але те, що подібне свавілля відбувається сьогодні, у “післяпомаранчевій” Україні, викликає глибоке обурення. Ми хочемо заявити про свою солідарність із людьми, яких знаємо, шануємо і яким довіряємо. Ми повинні це зробити, бо відчуваємо моральний обов’язок і віримо у справедливість. Ми можемо так заявляти, бо не маємо особистого зацікавлення й не боїмося потрапити в немилість чиновників “від архівів” чи під упереджене око незрячої Феміди. Ми не належимо до відомства одного з останніх у незалежній Україні “держкомітетів”, які збереглися від попередніх режимів усупереч усім перебудовам і революціям, але переконані у важливості збереження та наукового опрацювання джерельної спадщини.
Друга причина така. У діях органів, покликаних встановити справедливість, простежується намагання “зам’яти” справу, прикриваючи її параграфами службових інструкцій чи “таємницею слідства”, або ж довести її до абсурду, кидаючи тінь на усіх архівних працівників за горезвісним принципом: “Чи то він украв, чи у нього вкрали, одним словом — усі вони злодюги!”. Тобто, очевидними є спроби релятивізувати і сам факт злочину, і такі поняття як особиста честь, професійна гідність, службова відповідальність для того, аби в цій мутній водичці сховати кінці та, що найголовніше, приховати суть справи, перевести її у площину взаємних інтриг та особистих порахунків. Ми хочемо категорично застерегти від такого підходу. Ми можемо й повинні говорити про несправедливість і безвідповідальність.Несправедливою або й злочинною була конфіскація радянською владою архівних збірок громадських, політичних та релігійних організацій і діячів та їхнє “ув’язнення” у т.зв. спецфондах без доступу до них науковців. Несправедливим і безвідповідальним є й те, що вже впродовж 15 років незалежности України частина цих фондів далі залишається недоступною для більшості дослідників через подвійні стандарти й бюрократичні обмеження. Цілі пласти історії надалі залишаються “білими плямами”, а покоління молодих науковців не може реалізувати свого творчого потенціялу вже не через репресивну політику тоталітарного режиму, а через те, що хтось безвідповідально ставиться до своїх обов’язків. І просто злочином є викрадення скарбів історичної пам’яті, за збереження яких держава та її органи взяли на себе відповідальність.
Ми хочемо і маємо право знати – хто, як і чому знищив чи допустив до знищення частини нашої історичної спадщини, і що робиться для того, аби подібне більше ніколи не повторилося! Наукова спільнота, культурно-освітні та громадські об’єднання, церковні структури, зі свого боку, готові до співпраці з архівом за дуже простих умов – що їхній голос почують і що винні у скоєному будуть покарані.
Олег Турій, кандидат історичних наук, директор Інституту Історії Церкви Українського Католицького Університету
Лариса Крушельницька, професор, доктор історичних наук, голова Археологічної комісії НТШ, почесний директор ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України
Ігор Кожан, директор Національного музею у Львові
Лариса Головата, кандидат філологічних наук, заст. директора з наукової роботи ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України
Мирослава Дядюк, кандидат історичних наук, зав. відділу рукописів ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України
Орест Шейка, генеральний директор ТзОВ “Компанія Ґердан”
Микола Бевз, доктор архітертури, зав. кафедрою Національного університету “Львівська політехніка”
Мар’яна Долинська, кандидат історичних наук, президент Товариства шанувальників Львова”
