Активна учасниця Євромайдану, співачка Руслана Лижичко про заручників терористів на Донбасі та ідентифікацію тіл загиблих.
«Кожен день в очікуванні і без відчуття реальних дій збурює в моєму серці все більше і більше емоцій та неспокою. Здавалось би, що вже стільки зроблено, і стільки переговорено, що вже час діяти. Діяти виважено, чітко і негайно. Все ж таки питання стоїть про життя наших хлопців, захисників та синів Українського Народу.
Які ще слова треба сказати, щоб попереверталися серця прагматичних бюрократів-перестраховщиків, та стиснулися дупи байдужих функціонерів, що не усвідомлюють, а може і усвідомлюють, що кров наших хлопців і на їхніх руках.
Кожен день зволікання – це приниження, біль і смерть.
Якщо ми можемо звільнити наших заручників з полону, то маємо це зробити без вагань!
Через ту інформацію, в якій знаходжусь щодня, важко виправдовувати бездіяльність. Поки багато прикладів і конкретних імен не навожу, але всього цього так багато, що вистачить на великий літописний твір, а може й на багатотомну кримінальну справу…
Практично всі родичі скаржаться на халатність і байдужість органів влади, на відсутність зворотного зв`язку і т.д. Але тут у кожного своя правда. Ні в якому разі не можна виправдовувати людей непрофесійних, випадкових, злочинно байдужих при владі, але не можна і не зважати на психоемоційний стан родичів, деякі з яких вже 5-й місяць не мають жодної інформацію про своїх дітей/чоловіків/батьків.
Ті родичі, чиї хлопці на зв`язку також жаліються на жорстоке поводження з ними.
Одна жінка-інвалід розповідає, що її чоловік виходить на зв`язок, каже, що «з ним поводяться дуже жорстоко, б`ють,вибите ліве око. Важко поранений»
У іншої чоловік фактично паралізований, «він лежачий, у нього пошкоджений хребет». І таких повідомлень про поранених полонених багато.
А є випадки, що родинам присилають «чужі» тіла. Іноді батьки схильні не миритися, що їх дитина загинула і їм легше вірити, що він десь в полоні живий, але є просто кричущі випадки.
Один хлопець нібито знайшовся, потім мамі зателефонували, що він загинув. Прийшла «похоронка» з військкомату. Проте, за словами матері прислали «чуже» тіло. Після цього син подзвонив додому і розповів, що контужений. Тож, тіло, яке їй прислали, не було тілом її сина! Але навіть після цього патологоанатом дзвонив по кілька разів на день, наполягаючи забрати тіло. У СБУ про цього хлопця кажуть, що він зник безвісті.
Іншій сім`ї сказали, що їм прислали руки ноги, останки. Вони їх поховали, бо це теж чиясь дитина. ДНК на 96 % співпадає, але жінка просить її сина з списку полонених не забирати, може він десь у полоні.
Ще в одній сім`ї ДНК матері співпало одразу з двома загиблими, але вона каже, що не один з них не є її сином. Крім того, жінка каже, що в неї лише один син і немає навіть братів.
З етичних та інших міркувань я не називаю ні імен, ні прізвищ, ні підрозділів, ні дислокацій. Але якщо процес звільнення і надалі буде спускатися на гальма, будуть відомі прізвища і тих, хто ці процеси гальмує.
Як і відомо те, що частина наших полонених не переживе цієї зими, як дехто не пережив осені. Чи варто шукати ще якісь аргументи?».
Інформація із блогу Руслани на Українській правді.
Фото: dt.ua
