ЛЬВІВСЬКИЙ ПОРТАЛ
Нова симфонія життя Львівської опери
Період Василя Вовкуна. 1/5
Однією з улюблених крилатих фраз генерального директора-художнього керівника Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Василя Вовкуна є цитата латвійського письменника Іманта Зієдоніса: «Треба вчасно піти і залишити за собою слід». І саме таку ціль поставив Василь Володимирович перед собою на п'ять років керівництва театром.

22 лютого 2017 року Василь Вовкун переміг у конкурсі на зайняття вакантної посади директора Львівської опери. А майже за місяць, 20 березня, Міністр культури України Євген Нищук приїхав до Львова і офіційно представив колективу нового керівника. З цього часу пройшов цілий рік, який був наповнений суттєвими змінами у всіх сферах діяльності театру. Що вдалося досягти, яких проблем не вдалося уникнути та що буде далі із Львівським оперним театром, розповів у інтерв'ю Львівському порталу Василь Вовкун.
- Ми не можемо говорити про Ваше керівництво, не запитавши про враження від конкурсу на посаду гендиректора, адже він мав чималий розголос. Пригадуємо, що тоді був скандал через Вашого конкурента, якого прямолінійно пропагувати львівські депутати, адже він є їхнім однопартійцем… Як Вам вдалось не піддатися цьому тиску?

- Конкурс на посаду генерального директора Львівського оперного театру – це неприємна процедура. По-перше, члени комісії, які там були, всі мене знають. Там був лише один чоловік з Харкова, який не знав мене, і я не знав його. Всі інші ж бачили мої роботи, пам'ятають мене у міністерському кріслі. Було незручно якось займати якусь політичну позицію, бо з точки зору творчості ніхто не мав до мене жодних питань. Тому напередодні у Києві я пішов на виставу «Спартак», щоб відсторонитись від зайвих думок. Я був готовий до обох сценаріїв розвитку подій.

Моєю перевагою була моя конкурсна програма. «Український прорив» - це не щось придумане. Я все життя робив так, щоб постановка (чи це класика, чи щось українське) була доречною згідно європейського контексту. Це завжди мало добру професійну оцінку музикознавців, мистецтвознавців, критиків. Тому на конкурсі я сказав: «Моя програма у вас на столі, моя концепція – розвивати сучасну українську культуру. Далі я готовий відповідати на ваші запитання».

Я не можу сказати, що я дуже зрадів, що переміг, бо я з червня 2014 року працював у театрі художнім керівником і знав про всі проблеми, які тут були. Я не мав права діяти раніше, не міг щось змінити, бо посадові обов'язки художнього керівника трохи розмиті. Але, можливо, це й було нашою перевагою. Можливо, нам вдалося так багато змінити, знаючи діагноз цього театру.

- Наскільки важко поєднувати роботу і генерального директора, і художнього керівника національного оперного театру?

- Я вважаю, що взагалі не варто було об'єднувати посади художнього керівника і генерального директора. Чому? Тому що людина, яка займає ці посади, перетворюється в одноосібного вершителя доль інших людей. До прикладу, раніше Тадей Олександрович (Тадей Едер – колишній гендиректор Львівської опери, – ред.) займав одну позицію на художній раді, я (як художній керівник) – займав іншу. Вже є якась дискусія, в якій кожен член колективу займає ту сторону, яка йому більше подобається. Тепер, коли це все є в одній особі, нема з ким дискутувати. Чи прийде до мене артист чи диригент, коли розуміє, що залишається сам на сам? Думаю, що ні. Тому зараз я всі рішення приймаю разом з художньою радою театру, щоб перевірити, чи це рішення є правильним. Не знаю, чи в інших театрах так є, але вважаю, що брати всю відповідальність на себе небезпечно і якось тоталітарно.

- Яким було Ваше перше рішення на новій посаді?

- Першою перемогою, першою моєю реформою стала заміна всієї дирекції театру, прихід нової команди. Це було зроблено впродовж першого тижня. Це був шок, особливо для колишніх працівників, що займали ці посади. Але я їх не вигнав, просто запропонував інші місця в театрі. Я абсолютно не жалію за це, це було правильне рішення. Я знав цих людей і розумів, що вони б не могли зі мною робити те, що я задумав. Ну і ще важливо, що цю нову команду я набрав лише на рік. Зараз вони мають переді мною прозвітувати за використану роботу і тоді вестиметься мова про продовження контрактів.

- Ви провели заміну лише дирекції театру чи кадрових ротацій зазнав весь колектив?

- Процес кадрових змін йде. Колектив буде осучаснюватись, омолоджуватись, бо зараз мене не все влаштовує.

Театр не може перетворитись на будинок пристарілих. Ніхто не хоче звільняти місце, бо так чи інакше зарплата у національних театрах не є поганою. А молодь, яка закінчує університети, не має як влаштуватись на роботу. Це такі речі, до яких потрібні і професійний, і адміністративний, і людський підходи. Це все треба вміти тонко поєднувати.

- Фінансові досягнення театру у 2017 році, м'яко кажучи, вражають. За рахунок чого вдалося досягти таких результатів?

- Насправді на це повпливало дуже багато факторів. Перш за все треба відзначити, що зараз ми майже всі вистави граємо при аншлагу. Це дає нам можливість заробити і вкласти ці гроші в наступні прем'єри, а без них ніяк. Театри цікаві тільки тоді, коли в них є прем'єри.

В Львівській опері майже 20 років не було прем'єр. Тому зараз неймовірно важко завести людей в інший ритм роботи. Але вже є перші досягнення: за минулий рік ми поставили три нові вистави. Першим був балет «Шехеразада», потім опера «Дон Паскуале» і, звісно ж наша зірка – феєрія «Коли цвіте папороть». Останній матеріал я виношував 20 років. За цей час він переживав різні зміни, концепції. Кілька разів я був переконаний, що от-от її поставлю, але в останній момент щось зривалось. У цій виставі застосовані найсучасніші технічні засоби. На цю феєрію приходили всі, були критики і зі Львова, і з Києва, і всі кажуть, що це дуже вдала постановка. І глядач це підтверджує, бо ми щомісяця тричі збираємо аншлаги.

Цими прем'єрами ми підняли рівень театру. Про оперу почали говорити пересічні львів'яни, які раніше ніколи не відвідували її. Люди зустрічаються на тій площадці, на якій вони думали, що ніколи не зустрінуться.
Сцена з феєрії "Коли цвіте папороть"
- Тобто гроші з'явились завдяки прем'єрам? Чи є якісь інші фактори, що притягують глядачів?

- Я приділяю дуже велику увагу зовнішньому вигляду нашого сайту, афішам, брошурам і навіть візиткам наших артистів. Ми змінили логотип, зробили його сучасним. Це наше зовнішнє обличчя, наша презентабельність. Зараз навіть готуємо путівник для туриста, за яким можна буде оглядати театр без екскурсовода.

У нас суттєво змінилась й сама концепція екскурсій. Тепер людина не просто дивиться на споруду. Турист сідає на 15 хвилин у Дзеркальному залі, щоб послухати музику з кабінетного органу, а при виході слухає спів Соломії Крушельницької біля її неймовірного портрету у повний ріст, який нам подарував художник Любомир Медвідь.

Досить несподівано у травні в нас запрацювала ознайомчо-екскурсійна програма «Сходинками до Парнасу». Ми вибрали для неї учнів 4 класу. Їх зустрічають у фойє, проводять до Дзеркального залу, де їх навчають тому, що таке балет, потім переходять у зал, де вони дивляться фільм про роботу театру, а потім переходять до цехів, де вони пробують малювати, ліпити декорації, шити костюми. Щоб ви розуміли, у нас вже до кінця вибудувана черга з навчальних закладів всієї Львівської області. Завдяки цьому ми виховуємо свого майбутнього глядача.

Повністю змінилась концепція входу глядача в театр. Ми навіть хочемо об'єднатися з «Лівим берегом», щоб глядачі в перерві (а ми її розширимо до 30 хв) могли сходити випити кави, вина. Зараз там іде повна реконструкція, бо я хочу, щоб це був єдиний театральний простір. Людина має приходити сюди відпочити: попити кави, подивитись виставу, оглянути сам театр. У нас з двох боків є тераси, де я хочу зробити зимові сади. На центральному балконі (з якого я, до речі, зняв будь-яку рекламу, і там висять афіші лише наших вистав) теж влітку стоятимуть столики і звучатиме музика. Тобто театр має перетворитися в єдиний простір, бо наше гасло – «Відчуй симфонію життя». Цю симфонію можна відчути в театрі, але не лише під час перегляду вистави, а в будь якому куточку театру, всюди має бути свою, приємна атмосфера.

Дуже важливим стало ще й те, що я змусив фінансовий відділ планувати витрати, а не робити все по факту. Тепер я знаю, що до кінця року ми заробимо, і що за літо я зроблю ремонт у всіх туалетах, потім зроблю реставрацію дашків над парадним входом, реставрацію скульптури на даху, зремонтую витяжки, і так далі. Ми маємо масу запланований речей, які потрібно зробити за рік, бо ми знаємо, що заробимо у кожному кварталі.

Варто додати, у Львівській опері поменшало оренд, але вона зросла в ціні. Якщо я за аншлагову виставу отримую 204 тисячі, а хтось мені пропонує 80 тисяч за оренду, то як ця оренда може бути мені вигідною? Але тут треба мати позицію, бо буде багато телефонних дзвінків і з Києва, і зі Львова. Я відмовляю. Це не моє приміщення, а державне. Тому вартість оренди залу не повинна бути меншою, ніж аншлагова вартість вистави. Не кажу, що це завжди 200 тисяч, але все одно театр таких грошей ніколи не заробляв.
- Що Ви може сказати про створений музичний салон у Дзеркальній залі театру?

- Моя гордість – це відкриття музичного салону в Дзеркальній залі. Він став користуватись таким попитом, що всі музиканти, які виїхали з України і хочуть повернутися, звертаються в нашу Оперу з питанням, чи можна виступити. Цей фантастичний камерний зал з хорошою акустикою. Для цього залу ми купили рояль, 150 італійських стільців, щоб людям було приємно та комфортно туди ходити.

- Як щодо конкурсної програми «Український прорив»? Наскільки Вам вдається її реалізовувати?

- «Коли цвіте папороть» показує, як треба робити український прорив. «Український прорив» передбачає розвиток музики ХХ-ХХІ століття на сцені. Ми не можемо представляти себе тільки «Наталкою Полтавкою», «Запорожцем за Дунаєм» і «Тарасом Бульбою». Це три вистави, які йдуть у кожному оперному театрі України. Слава Божу, в нас ще є «Украдене щастя» і «Мойсей», але цього недостатньо. Тому згідно моєї програми ми кожного року будемо мати хоча б одну українську прем'єру. Звісно, ж ми не будемо оминати класику.

- А тепер давайте додамо у цей мед трішки дьогтю. Як гендиректор Львівської опери, який пропагує все українське, реагує на проросійські закиди, що звучати у сторону театру? Почнемо напевно із Миколи Санжаревського

- Ой, це було дуже болюче питання. Якраз після грандіозного прориву «Коли цвіте папороть», коли в Києві йшла реклама цієї феєрії, буквально за кілька тижнів все це «накривається» Санжаревським. Це був жах для мене, адже в той момент його не було на місці, і нічого не можна було запитати. Але ключовим є те, про які роки йшла мова. Тоді колектив це «проковтнув», дирекція це «проковтнула». В мене претензій до його роботи в театрі не було, він так чи інакше добрий артист балету.

Тому коли він приїхав я почав службове розслідування, увійшов в контакт з певними службами, які цим займалися. Поки йшло розслідування в СБУ, з ним розмовляв директор-розпорядник театру Андрій Митроган. Ми чітко дали йому зрозуміти, що він не зможе вийти на сцену Львівської опери, поки не закінчиться розслідування. Тому він написав заяву на звільнення.

Те, що я це осуджую, це навіть мови немає. Але засудити його я не маю права.

- А як щодо скандалу із концертом Ірини Білик? Активісти відкрито звинуватили Вас у тому, що Ви дозволяєте виступ проросійської співачки у Львові.

- Я не є прихильником цієї Ірини Білик, бо вона, скажемо так, не моя героїня. Але вона до Львова проїхала пів-України з концертами, і ніде не було проблем. Тому організатори концерту зв'язались з нами, підписали договір і заплатити аншлагову ціну за оренду.

Шум піднімається тоді, коли всі квитки вже продані, договір підписаний. Ми хотіли його розірвати, скасувати концерт. Але продюсер співачки – теж не дурний, і сказав, що подасть на нас в суд, якщо ми не повернемо гроші за всі продані квитки, а це 204 000 гривень. Що ми могли зробити? Розірвати договір – це попасти в пастку самого договору.

Тому ми почали вести переговори з директором Ірини Білик і громадськими організаціями. Він доводить, що вона допомагає воїнам АТО, але громадські активісти залишаються на своєму і вимагають він співачки визнання Криму українським і Росії агресором. Він робить прес-конференцію і ніби за неї це каже, але вона мовчить. Розумієте, це перетворили на театр.

Якби це було раніше заявлено, то ми однозначно б відмовились від концерту. Але так нам довелося бути дотичними до цього конфлікту. Вже після концерту я сказав продюсеру: «Я вам казав, що ви приїдете у Львів, і ви мені залишите ось це болото. Ви могли зробити цю заяву раніше».

Я вважаю, що ті активісти все правильно зробили. Бо вийти на сцену і вітатись зі Львовом: «Здравствуй, мой любимый город», то це є підкреслений цинізм до львів'ян. Добре, що ми в договорі прописали відсоток українських пісень, бо це був би чисто російський концерт. Цинічніше себе не можна вести у Львові, ніж Ірина Білик, тому я вважаю, що громадські організації зробили все правильно.
- Ви є досить амбітною людиною, яка завжди вела одночасно по кілька творчих проектів. Яка ситуація зараз? Чи не заважає крісло директора Львівської опери самореалізації?

- Керівництво оперним театром – це певне творче щастя. Ти можеш щось планувати і втілювати, маючи такий багатожанровий ресурс – оркестр, хор, солістів, балет, художників, цехи. Проте цим щастям потрібно вміти користатись. Після 35 років в мистецтві, культурі я розумію, що на побут я звертаю все менше уваги, я весь тут. Коли мені вдається щось зробити, то шалено радію. Коли в Дзеркальний зал привезли нові стільці, то я сам їх носив із задоволенням, бо я нарешті їх побачив тут, в своїй опері. А перший концерт в музичному салоні, і прийшло стільки публіки… Це справді радість. Тому я це сприймаю, можливо, на завершення своєї творчої кар'єри, великим творчим щастям.

Не щастя в посаді гендиректора, а в можливості ще реалізуватися і реалізувати інших. Я хочу, щоб в театрі буяв творчий процес. Хай не всім все буде подобатися, хай буде дискусія, але треба міняти форми, бо та форма, в якій ми існували, давно застаріла. Саме через ті зміни Львівська опера стала цікавою для молоді, і так має бути й далі.

- Які плани Львівської опери на 2018 рік? Чого варто чекати глядачам?

- Цього року ми вже мали першу прем'єру: поставили одноактні балети «Дрібнички» і «Любов-Чарівниця». Зараз ми працюємо над оперою «Манру». Це спільний проект із Варшавською оперою, де будуть змішані співаки, польський режисер, художник-сценограф зі Швеції. Одну прем'єру ми будемо грати 6 листопада у Львові, 10 – у Києві, і потім у Варшаві. На 30 червня готуємо «Дон Жуан» Моцарта. В кінці листопада ще презентуємо балет Стравінського «Весна священна», який ставитиме відомий хореограф із Італії, а диригуватиме Теодор Кучер з Америки. Ну і на кінець року має вийти опера Вагнера «Леонгрін».
Автор, верстка - Соломія Григор'єва
Фото - Соломія Григор'єва, Львівська опера

Загрузка...