Доки є політика, будуть і політичні провокатори
Добре, коли їхнє завдання — застати конкурента зненацька, набрати репутаційні бали і тим обмежитися. Але коли не вистачає креативу, в хід ідуть прийоми нижче пояса. Якщо подивитися на українське політичне життя після торішніх виборів, то провокацій було надто багато, і поодинокі з них можна назвати майстерними. Замість ретельно підготовлених пасток — настирливе використання одних і тих же подразників, що підвищують градус суспільної думки.
«Коментарі» підбивають підсумок політичного сезону, склавши список із десяти найбільш примітних персонажів.
Колесніченко широкого профілю
Депутат-«регіонал» Вадим Колесніченко не з бридливих: він завжди готовий виконати роботу, за яку ніхто інший не хоче братися
Потрапивши до парламенту після виборів 2006 року (№180 у списку Партії регіонів), Вадим Колесніченко взявся розробляти дві теми, які принесли йому славу запеклого українофоба: на підтримку російської мови і проти героїзації Романа Шухевича і Степана Бандери.
Узяв Колесніченко й активну участь у найбруднішій провокації часів президентської кампанії-2010. Саме він 12 жовтні 2009-го дав старт «педофільному скандалу», оприлюднивши заяву, що нібито в «Артеку» гвалтують дітей і що до цього причетне вище чиновництво. Як відомо, та історія, в якій шарпали імена трьох народних депутатів від БЮТ, завдала серйозних репутаційних втрат партії в цілому і кандидату в президенти Юлії Тимошенко зокрема. А через рік після виборів «справу педофілів» закрили за відсутністю складу злочину. «В «артеківському скандалі» навколо Олени Полюхович та її бойфренда Артема Дегтярьова підібралася дуже специфічна публіка. Усі як на підбір — люди із сумнівною репутацією… Нардеп Колесніченко — взагалі без коментарів… Характерно й закономірно, що серед усіх цих роздмухувачів педофільного скандалу немає жодної людини, чия чесність, порядність і мораль не викликали б обгрунтованих сумнівів», — написав у своїй книзі «Розтлінні владою» Дмитро Полюхович. А Колесніченко про справу, що лопнула, та моральну відповідальність сказав: «Вибачатися мені нема за що. Я всього лише реагував на звернення заявниці — матері дітей. І я дуже задоволений тим, що ми зробили, тому що ми змогли привернути увагу до цієї проблеми, змусити суспільство подивитися, що коїться у дитячих будинках та інтернатах».
Сьогодні цей фахівець із привертання уваги зосереджений на боротьбі з віртуальним фашизмом і гомосексуалістами. Як штрихи до портрета наведемо кілька цитат Колесніченка різних років на злобу дня.
Про свій законопроект проти пропаганди гомосексуалізму: «Мені все одно, яким місцем хто хоче проникнути до Європи. У нас суспільство толерантне, але не настільки».
Про ініціативу заборони споруджувати монументи Сталіну: «Я б запропонував авторам цього законопроекту також розглянути питання про заборону на створення і встановлення пам´ятників Бандері та Шухевичу — всім цим нацистським посіпакам, сволотам, бандитам і колабораціоністській шушвалі».
Про українську мову: «Я проти львівсько-галицьких діалектів, які засмічують сьогодні засоби масової інформації. Я не вважаю те, що нам пропонують, українською мовою. Це відрижка тієї частини України, яка колись була постійно під чиїмось гнітом».
Про висновки Держдепартаменту США щодо обмеження свободи слова й зборів в Україні: «Я не розумію, за яким принципом складався цей звіт і хто подавав інформацію для таких безумних висновків. Схоже, автори доповіді чи обнюхалися нафталіну, чи обкурилися».
Про негативний висновок Венеціанської комісії щодо законопроекту «Про мови в Україні»: «У чому абсурд, підлість і цинізм у діях цієї Венеціанської комісії?.. Для Європи, для всіх країн рекомендації одні, що відповідають європейським нормам захисту прав людини, а для України — зовсім інші. Ну, тому, напевно, що ми рилом не вийшли».
Це — Колесніченко. Інфомет широкого профілю.
Самбіст-антифашист Царьов
«Регіонал» не просто із задоволенням махає кулаками, він ще й хизується своїми «подвигами»
Олег Царьов засідає у парламенті з 2002 року, тобто вже четверте скликання поспіль. Його таланти викидайла виявилися затребуваними партією 2004-го, між першим і другим туром президентських виборів «у боях» за Центрвиборчком. Після «помаранчевої» п´ятирічки, коли «регіоналів» намагалися не бити, пригадується його активна участь у бійці під час підписання «харківських угод». Були й інші епізоди, наприклад, силове розблокування роботи парламенту у грудні 2010-го, коли опозиція протестувала проти порушення кримінальної справи проти Юлії Тимошенко, і до лікарні з пошкодженнями різної тяжкості потрапили відразу п´ятеро «бютівців».
Яскраво характеризує Царьова і та обставина, що він не просто із задоволенням махає кулаками, а ще й хизується своїми «подвигами». На персональному сайті Царьова є рубрика «Позиція», в якій можна знайти запис під заголовком «Кулак партії»: «После драки в Верховной Раде во время ратификации Харьковских соглашений… Олег Царев снова стал «героем дня». Одетый в светлый свитер (пиджак народный депутат снял в начале потасовки), он ярко выделялся на фоне дерущейся толпы парламентариев в темных костюмах. Многочисленные фото- и видеокамеры тщательно зафиксировали, как Олег Царев разбрасывал приближающихся к нему оппозиционеров. В некоторые моменты он сражался один на один с тремя-четырьмя противниками. На его фоне даже постоянный участник «силового блока» Партии регионов Владислав Лукьянов, дравшийся рядом, выглядел менее уверенно. Наш герой утверждает, что в тот день действовал интуитивно и никаких указаний от руководства фракции не получал. Просто вспомнил классическую борьбу, которой занимался в школьные годы, и самбо, которым овладел в институте».
Ще одне захоплення цього самбіста — антифашизм. 2011-го його обрали співголовою «Антифашистського форуму України». Щоб заміряти рівень цієї організації щодо плінтуса, варто відкрити її сайт і побачити серед статей опус під назвою «Рогуль обыкновенный. Облик «свидомита-оранжоида-щеневмерлика”». Царьов — не просто депутат, а заступник голови фракції Партії регіонів. Тобто «регіонали» не гребують просувати по партійній лінії персонажів, які керують подібними структурами. Напевно, їм добре разом.
Бузина поклав око на Путіна
Викривач «вурдалака Тараса Шевченка» тепер зайнявся підтримкою Володимира Путіна
Ще в травні 2009 року Олесь Бузина провів прес-конференцію, на якій оголосив: «Те, що я найпопулярніший письменник, — це факт. «Вурдалак Тарас Шевченко» — тираж більше ста тисяч… «Таємна історія України–Русі» — її тираж понад п’ятдесят тисяч примірників — за два роки! «Поверніть жінкам гареми» — тираж за півроку більше десяти тисяч». З тих пір у нього вийшли ще три книги, остання з них — «Воскресіння Малоросії» — була презентована в березні 2012-го. А восени того ж року Бузина випробував свою популярність серед киян: на парламентських виборах він був висунутий партією «Російський блок» в окрузі №223, який охоплює майже весь Шевченківський (за висловлюванням Бузини — «вурдалачний») район столиці. Це один із тих п’яти округів в Україні, де переможець не визначений і будуть перевибори. Виборча комісія нарахувала Бузині 8190 голосів (8,22%).
У Бузини дійсно є захоплені читачі. Наприклад — адміністрація його сайту, яка 13 липня ласкаво привітала: «З Днем Народження, Олесю Олексійовичу! Ось, читаючи, замислюєшся, це ж як треба попрацювати, скільки часу витратити на матеріал, щоб читання приносило величезне задоволення!..» Ну і наостанок: «Нехай кожен написаний Вами рядок розбурхує розум читача і робить світ ще цікавішим!».
Сам Бузина вважає своїм новим героєм Володимира Путіна. Щоправда, причини для обожнювання змінюються. 1 жовтня 2011 року Бузина писав про Путіна, що «один із небагатьох він вміє бути вірним». А 10 червня нинішнього року письменник був у захваті через те, що російський президент вирішив розлучитися з дружиною. «Герой — це завжди вчинок. Путін знову герой. Він втілив потаємну мрію практично кожного одруженого чоловіка. Ми на твоєму боці, Вово!» — написав Бузина у своєму програмному творі «Вчинити по-путінськи». Чи виконав він цю програму, тобто чи розлучився, сайт поки не повідомляє.
Дає Бузина і поради Путіну — через «Комсомольську правду»: «До чудової ідеї Митного союзу треба примушувати… Якщо Росія піде на те, щоб викликати в Україні найжорстокішу економічну кризу, тоді і Митний союз з’явиться. Україну треба задушити економічно». На думку письменника, «український народ і так бідний, і біднішим від цього не стане». З такими гаслами можна прямо на перевибори.
Фаріон не знайоме почуття міри
Публічна активність палкого борця за відродження української ідентичності не допомагає «Свободі» розширювати межі своєї електоральної підтримки. Але й такого завдання перед Іриною Фаріон ніхто не ставив
Ставши народним депутатом сьомого скликання (в мажоритарному окрузі №116 у Львові набрала 68% голосів), Ірина Фаріон перетворилася на одне з найвпізнаваніших облич ВО «Свобода» — її згадуваність у ЗМІ майже не відстає від показника лідера партії Олега Тягнибока. А перший досвід скандальної популярності за межами Західної України прийшов до Ірини Дмитрівни (на той час — депутата Львівської облради) у лютому 2010 року, коли вона в рамках акції «Утверджуймо державну мову!» виголосила запальну промову перед вихованцями дитячого садка №67 у Львові про недопустимість русифікації українських імен: «Якщо хтось з вас Марічка, то ніколи не кличте Марічку Машою… Якщо вона Маша, то це форма не наша. Нехай вона їде туди, де ті Маші живуть… Якщо хтось Петрика назвав Пєтєю — це також не український хлопчик і мав би звідси забратися… Не обзивайте Ганусь Аннами… Не обзивайте Володимирів Вовами. Тому що вовчики живуть тільки в лісі… Не ововчуйте і не оведмежуйте українські імена». У червні 2010-го надбанням широкої громадськості став ще один виступ пані Фаріон: «У нас є близько 14% людей, які вважають, що їхня рідна мова — російська. Це говорить про страшну мутацію їхньої свідомості. Це — 5 мільйонів українців-дегенератів… Тих, хто не володіє українською мовою, обов´язково посадять». Ці епізоди неодноразово використовувалися «регіоналами» та іншими українофобами для завдання репутаційних ударів по «Свободі», в тому числі під час останньої парламентської кампанії, в результаті чого від майже зробленого вибору відмовилася частина поміркованих прихильників опозиції, які проголосували за інші партії.
Розсудивши, що навчити Ірину Фаріон політкоректності — завдання екстраутопічне, партія виділила їй інший важливий напрямок — проривати інформаційну блокаду навколо «Свободи». З чим Ірина Дмитрівна з успіхом справляється, взяти хоча б її тур по східних областях з презентацією своєї книги «Мова норма: знищення, пошук, віднова». До речі, їй активно допомагали місцеві «регіонали», комуністи та інші небайдужі, організовуючи перед її зустрічами з людьми дешеві провокації, які часто закінчувалися бійками. Що тільки збільшувало ефект від поїздок.
І останній приклад. Ірина Фаріон разом з однопартійцем Юрієм Михальчишиним зареєструвала проект постанови ВРУ про виключення терміну «Велика Вітчизняна війна» з нормативно-правових актів України та навчальної літератури як такий, що спотворює історичну правду. Звичайно, з ініціативами Дмитра Табачника щодо переписування нашої історії можна і потрібно боротися, але зберігаючи тверезий розум, раціонально і не втрачаючи почуття міри. На результат, а не для інформаційного шуму. А завдання змусити говорити про «Свободу», неважливо — що, було вкотре виконано. У тому числі і завдяки «регіоналам», які купилися на провокацію. Депутат із фракції ПР Сергій Горохов заявив, що готує законопроект про заборону використання слова «свобода» у назвах політичних об´єднань. Show must go on.
Тиск Москалем
Стати жертвою провокацій Геннадія Москаля завжди неприємно — його гучні звинувачення зазвичай базуються на скрупульозно зібраних фактах
Досвід роботи на керівних посадах у МВС, СБУ та РНБО для 62-річного генерал-лейтенанта міліції Геннадія Москаля не пройшов даремно — володіння широкими зв’язками в правоохоронній системі, а також компрометуючими базами даних стало коником його політичної кар’єри. При цьому нинішній нардеп від «Батьківщини» ніколи не використовує у своїх інформаційних атаках теми, які розколюють українське суспільство. Його спеціалізація — виводити на чисту воду чиновників, що зарвалися, знаходити в їхній роботі ознаки корупції і контакти з криміналітетом — позитивно оцінюється співгромадянами незалежно від регіону. Тому українці провокації Москаля найчастіше провокаціями не вважають, а сприймають генерала як справжнього народного месника, захищеного депутатським імунітетом.
Ну і сам Геннадій Геннадійович не дає про себе забути — з’являється в будь-який «гарячій точці» протистояння з владою. То відіб’є у «Беркута» виборчі урни на виборах у скандальному Первомайському окрузі. То розкриє стеження силовиків за опозиційними лідерами на мітингу в Чернівцях у рамках акції «Вставай, Україно!». А то просто запам’ятається гострим висловлюванням. При цьому Москаль не забуває про правило, що слово — не горобець. Спонтанні, на перший погляд, висловлювання знаходять підтвердження в якому-небудь документі або його відсутності.
Хрестоматійною для українського політикуму стала «дипломна атака» Москаля на близького до Віктора Ющенка Андрія Кислинського. Після серії взаємних уколів влітку 2009 року, Москаль звернувся до архіву КНУ ім. Тараса Шевченка, де на підставі перевірки наказів ректора на випуск студентів історичного факультету повідомили, що Кислинський на денному або заочному відділенні з 1994 по 2000 рік не навчався, а номер і серія диплома, які Москалю перед цим повідомили на Банковій (попередньому місці роботи Кислинського), в книгах реєстрації видачі дипломів не значаться. Ну а коли через декілька місяців інформацію про відсутність у чиновника диплома підтвердив міністр освіти Іван Вакарчук, Ющенко змушений був підписати указ про звільнення Кислинського з посади заступника голови СБУ. Не без репутаційних втрат пережила «дипломну атаку» Москаля нинішній міністр соціальної політики Наталія Королевська.
Іноді генеральські «листи щастя», чи то пак депутатські запити, ставлять одержувача в глухий кут — це жарт або серйозно? Наприклад, минулого літа секретар РНБО Андрій Клюєв отримав документ від Москаля русинською мовою — своїм зверненням «Важений пане Ондраше!» нардеп вирішив довести ситуацію з одіозним мовним законом до абсурду. Але мова в документі йшла не про гуманітарні питання, а про факти контрабанди на українсько-словацькому кордоні.
Євген Півнєв, Євген Силенко, Семен Бурчук, Олександра Васильєва