Через півроку, коли економіка впаде, влада візьметься за перезавантаження. І тут є два сценарії: прихід кризових менеджерів і реформи чи запуск репресивної машини. Обидва сценарії не влаштовують партію влади.
Шанс для перезавантаження Віктор Янукович втрачає щохвилини. Можна багато говорити про коротку лавку запасних, про ставку на перевірених людей, але призначення команди герантократів на головні посади в країні свідчить про одне — у Президента немає людей, яким би він довіряв. І це перший, і напевне найглибший безвихідь, у який він себе загнав. Янукович вибудував систему управління, яка вписується у формулу: «ми вдаємо, що страшенно боїмося царя, але при цьому робимо все, що нам потрібно». Простіше кажучи: імітація страху в обмін на майже цілковиту безкарність. Ламати цю систему Янукович не хоче і, напевне, боїться. Ілюзія страху то його оточення, сильніша за те, щоб осмислити, а що може трапитися завтра. Проте залишити все як є — це втратити інстинкт самозбереження. Саме тому й відсторонили Хорошковського, роль Клюєва зводиться до пастуха в парламенті, а всі мільярдери де-юре нібито не граються в політику. Ця половинчастість, судячи з усього, влаштовує Президента. Іншими словами, і тут перемагає ілюзія. Проте ця ілюзія завжди породжує сумніви. Підсумовуючи, слід зазначити, що глобальна недовіра до всіх, окрім кількох людей з найближчого оточення, — це очевидно головна політична тенденція наступного року. І якщо Янукович дозріє до вступу в Митний союз, то до цього його підштовхуватимуть усі старі друзі — він вважає, що в обійми Кремля його не може привести ні Медведчук, ні Грищенко, ні Клюєв, чи ще хтось із тих, кому він не довіряє стовідсотково. Це має бути перевірена людина, яка не вестиме переговори за його спиною. Тому це й буде Азаров, Рибак чи хтось подібний. Інше питання, що Кремль весь час демонструє, що йому нецікаво слухати Миколу Яновича.
Наразі небажання вступати в Митний союз в Януковича щире. Проте у нього є одна проблема — небажання вступати в ЄЕП не підтримується жодними діями. Точніше, команда не зацікавлена в тому, щоб працювати над вибудовою багатовекторної стратегії розвитку. Янукович це розуміє, тому своїй команді частково не довіряє, але шукати інших не хоче і боїться — утворюється замкнене коло, з якого немає виходу.
Наступний рік-півтора можуть стати переломними для українського олігархознавства. Ми досі не хочемо зрозуміти, що металургія перестає бути локомотивом країни. Ба більше, протягом наступних вісімнадцяти місяців українська сотня, і, що важливіше — двадцятка найзаможніших людей може змінитися. А разом з ними — ландшафт прийняття рішень. Чи готові до цього на Банковій? Усі кулуарні розмови зводяться до того, що нічого подібного не станеться. Герантократи хотіли б зупинити час — і це другий глухий кут Януковича. Якщо повернутися до питань Митного союзу, головна проблема українсько-російських стосунків — це зовсім не ціна на газ. Це система спілкування і прийняття рішень. «Біло-голуба» команда до останнього часу мислила категорією: «торгова операція – відкат», і лише зараз дехто починає розуміти, що теперішня формула: «ідеологія – торгова операція – відкат». Чи можна цьому щось протиставити? Команда Президента каже, що ні. Їм потрібно якомога швидше проскочити фазу ідеології, бо вони не розуміють, що, вступивши в цю фазу, виходу немає. Наші стосунки з Росією, доки там править Путін, завжди існуватимуть за формулою: «ідеологія – торгова операція – відкат». Чи є позитивні приклади боротьби з цією формулою? Їх насправді безліч, починаючи від Азербайджану і закінчуючи Болгарією. Для цього потрібно всього-на-всього змінити систему і суть комунікації з Росією.
Але цього не відбувається, бо Януковичу всі кажуть, що його майбутнє як політика залежить від російського вектора і російськомовного електорату. Щоправда, Віктору Федоровичу ніхто не сказав, що російськомовний електорат не дуже хоче, щоб росіяни витирали ноги і об українського президента, і об російськомовних українців. Власне, третій глухий кут Януковича полягає в ставленні до свого виборця. Партія регіонів живе ілюзією, що на її вотчину ніхто не зазіхне і на її полі нова політична сила ніколи не виросте. Але якщо відкинути цю ілюзію, є інша, не менш глобальна проблема. «Регіонали» вважають, що суспільний договір, який працював до останнього часу на Донбасі: «Ми вам даємо роботу і невелику зарплату, а ви нас за це любите» — й далі працюватиме на повну силу і на Донбасі, і головне — в усій Україні. Щире здивування Азарова, чому кияни не проміняли три станції метро на любов до Партії регіонів — найкраще свідчення того, що є основою ідеології ПР. Але при цьому жодних ідеологічних змін партія влади не проводить. Винними визнають лише якихось чиновників. Говорити про те, що треба щось змінювати, взагалі ніхто не хоче, а Президент сам не готовий до змін. Проте відповідь на питання, коли ці зміни прийдуть, дуже проста. Через півроку, коли економічна ситуація стане катастрофічною. І тут доведеться вибирати між кризовим менеджментом і недовірою до всіх і вся. Головне — щоб ця недовіра не призвела до нового витка репресій.
Вадим Денисенко, Коментарі