Ви не мазохісти? Отже, ви не українці

Іван Малишко, Коментарі

|

 

Напередодні чемпіонату Європи з футболу український інформпростір буквально потонув у масштабних потоках бруду. Конспірологи вважають, що продукується це винятково в політичних цілях з подачі мало не керівництва Євросоюзу. Втім, на перевірку виходить банальна національна гра українців у самобичування. Просто за основу беруться результати вельми однобічної роботи західних таблоїдів, які сприймаються, як істина в останній інстанції. Хоча загальновідомо, що бізнес жовтої преси завжди і скрізь ґрунтується на негативі, який продається набагато краще, ніж позитив. І справа тут не в політиці, а в елементарному таблоїдному бажанні заробити на гучному спортивному турнірі. Так що через кілька тижнів по завершенні Євро епіцентр скандалів, що тиражуються у жовтій пресі, плавно переїде з України і Польщі до Лондона, де почнеться Олімпіада.

У випадку з нашою країною європейські таблоїди особливо експлуатують міфи про совок, бідність і злочинність, розвіяти які українська влада спочатку навіть не намагалася. Скільки грошей із держбюджету не виділялося б на піар України на Заході, позитивного українського промоушену серед європейців не вийшло з однієї простої причини — у розпорядженні влади, по суті, не виявилося цілісної позитивної програми, все обмежилося епізодичними, а інколи і анекдотичними припарками. Більше того, немає адекватних відповідей і на шквал негативу про Україну, що вже прозвучав, починаючи від педалювання теми жорстокого поводження з бездомними тваринами, закінчуючи голослівними звинуваченнями в процвітанні у нас страшного расизму. Не вважати ж симетричною реакцією заяву українського МЗС про те, що у деяких інших країнах ситуація з расизмом значно гірша.

Нездатність чиновників підходити креативно до створення позитивного іміджу країни за її межами помножилося на стан справ усередині України. І справа тут не лише у відомих системних прорахунках у внутрішній і зовнішній політиці, хоча в разі віднайдення перед Євро політичного виходу з того глухого кута, в який влада сама себе і загнала, можна було б максимально нівелювати майже всі попередні іміджеві промахи. Українські верхи абсолютно не врахували схильність низів жити комплексом країни третього світу, де будь-яке самовідчуття подається переважно в чорному світлі, а будь-яка критика з-за кордону сприймається, як підтвердження власної правоти. Ось чому навіть низькопробна «чорнуха» західних таблоїдів щодо України вмить і масово тиражується українськими мас-медіа. Адже подібна інформація — як бальзам на душу для схильних до традиційного самокатування простих українців. Звідси і нічим не підтверджені страхи з приводу проведення Євро, а також таке поширене в масах розчарування чемпіонатом Європи, на який чомусь покладалися абсолютно непомірні надії.

Безумовно, планку суспільних очікувань від Євро штучно підняла українська влада, причому як нинішня, так і попередня. Політики поперемінно вправлялися в риториці щодо «інвестиційного буму», хоча реально розуміли, що на проведенні великого спортивного турніру жодна країна ще не лише не заробила, а навіть не вийшла на «нуль». Втім, апетити у народу розігралися не на жарт, так що віртуальна пелена «майбутніх великих грошей» затьмарила очі як бабусям, котрі здають кімнату в оренду і торгують петрушкою, так і солідним готельєрам і рестораторам. І вину за «недоотримання прибутку» вони, звичайно, покладуть на владу. Що буде абсолютно справедливо, тому що вона не потрудилася пояснити своїм громадянам, що єдино можливий прибуток від форумів на кшталт Євро — це накопичення позитивного іміджу країни, результати від чого виявляться не сьогохвилинно, а через роки.

Проте найбільш радикальні політичні оптимісти не зупинилися в своїх економічно привабливих прогнозах щодо «міст-садів» і «нью-васюків», а пішли далі, намагаючись представити проведення Євро, як справжню національну ідею. Але ж тритижнева спортивна першість не могла стати національною ідеєю апріорі, для цього потрібні глобальніші обставини і, мінімум, десятиліття. Навіть у тоталітарних країнах — хазяйках турнірів рівня Олімпійських ігор (як у випадку з Олімпіадою 1936 року в Берліні або у 1980-му в Москві) проведення спортивного форуму лише доповнювало існуючу мегапропаганду про перевагу власного способу життя, при цьому розраховану в основному на внутрішнього споживача.

Говорити про підготовку до Євро, як про «масштабну модернізацію країни», можна було тільки за умови наявності мінімум десяти приймаючих українських міст, а не чотирьох і так найбільш розвинених. Між іншим, вісім років тому з нинішнім завданням на двох — Польщі й України — самостійно справилася Португалія — не найбагатша країна Європи (за оцінками УЄФА, Євро–2004 було одним із найкращих у плані організації за всю історію футбольних чемпіонатів Європи). І глобального прориву в модернізації своєї батьківщини португальці чомусь не відчувають досі.

Якщо повернутися до політичного підґрунтя довкола Євро–2012, то нинішній чемпіонат дійсно може стати найбільш політизованим за всю півстолітню історію континентальної першості з футболу. Більше того, раніше приклади політизування спорту спостерігалися тільки відносно Олімпіад під час кульмінації «холодної війни» — в 1980-му в Москві та в 1984-му в Лос-Анджелесі. Нагадаємо, більше ніж 50 країн бойкотували московські змагання у зв’язку із введенням у 1979 році радянських військ до Афганістану, а через чотири роки СРСР і майже весь соціалістичний табір оголосили у відповідь бойкот Олімпійським іграм у США, провівши в помсту турнір «Дружба–84». Але зараз про порівняння тих подій із Євро–2012 не може бути і мови: до України приїдуть всі збірні і їхні уболівальники (за прогнозами Кабміну, Україну під час чемпіонату відвідає близько 1 млн. іноземців). А слово «бойкот» звучить лише як не зовсім вдалий синонім неприїзду окремих європейських політиків, і не більше. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *