Черговий візит президента Януковича до Львова підштовхує до роздумів про те, наскільки виправданою є позиція жорсткої опозиційності до офіційного Києва, яку протягом тривалого часу демонструє Львів. Неприйняття Віктора Януковича, жорстка критика його дій, ігнорування або очорнювання навіть дрібних здобутків, намагання демонструвати своє особисте відмежування від всього, що робиться в державі, при цьому не даючи рецепту правильних дій, а просто впадаючи в критиканство – ось те, що останнім часом відрізняло Львів і Галичину. «Всі не в ногу – один я в ногу!» – ця позиція доволі комічно виглядає з-поза меж Галичини. Жити переважно минулим, а не сучасним – ось позиція багатьох наших, галицьких політиків. Так зручніше: Бандеру і Шухевича можна наділити рисами ідеальних політиків і вірити в їх актуальність – оскільки своїх конкурентоздатних політиків, які могли би змагатися за вплив на всеукраїнську політику, галицький соціум, на жаль, не витворив. А як тільки витворював (як у випадку з В`ячеславом Чорноволом), то одразу ж намагався відмежуватися від них. Тому й актуальним проблемам сучасності галичани протиставляють книжних героїв, віртуальні постаті або ж просто власну байдужість.
Чи це конструктивний шлях? Опозиційність заради опозиційності – шлях в нікуди.
Свого часу Галичина була П`ємонтом українського національного відродження. Але при цьому функція П`ємонту – це не лише пробудження революційного і державницького духу. Це ще й здатність творити фарватер, у якому має розвиватися державницький процес. Інакше – якщо протиставитися загальним процесам без можливості реально впливати на них – можна легко перетворитися з П`ємонту на Вандею, про що свого часу слушно попереджав покійний нині професор Ярослав Дашкевич.
Львів славиться своєю інтелектуальною елітою. Здебільшого це люди ерудовані, мислячі, але не здатні до дії. Інтелект перетворився на своєрідну мушлю, яка закриває галицьку еліту від зовнішнього світу, дозволяє втекти від реального життя у філософські роздуми та ностальгію по минулих часах. І Янукович – продукт українського Донбасу, технократ без гуманітарної освіти, що робить помилки у здавалося б простих словах і ніколи не читав у оригіналі Гайдеггера чи Борхеса, Віславу Шимборську чи Єжи Гедройца, не захоплювався «Цинамоновими крамницями» та музикою Людкевича – сприймається як не просто чужорідне тіло. Він сприймається як ворог. Як виклик. Як загроза…
І от мушля галицького інтелігента, реагуючи на Януковича, закривається. І починають видобуватися аргументи, ЧОМУ НЕ ЯНУКОВИЧ. «Тому, що сидів», – кажуть одні. «Тому, що донецький», – кажуть інші. «Тому, що привів з собою до влади бандитів», – кажуть треті. «Тому, що посадив Тимошенко», – зітхають четверті. «Тому, що не може вимовити слова Ріхард фон Вайцзеккер та Гурбангулли Бердимухаммедов», – посміхаються п`яті. І лише одиниці спроможні зізнатися: «Тому, що він не такий, як ми. Він не співає стрілецьких пісень. Він не мліє від співу Теодора Кукурудзи та Марії Шалайкевич. Він не читає на ніч «Історію України» Крип`якевича. Він не цитує Андруховича… І взагалі – він не українець, бо у нього багато грошей. А справжній українець повинен бути бідним, нензним і упослідженим».
Від ворожого сприйняття нинішньої влади – один крок до ворожого сприйняття держави в цілому. Звідси – заклики окремих галицьких політиків «перезаснувати державу», бо нинішня держава – «не та, за яку боролися діди і прадіди». Тобто, маємо перезасновувати державу кожного разу, коли на її чолі опиняться не галичани? Звідси – відверта радість від того, що проти нас прийнято резолюцію, нам відтермінували підписання Угоди про асоціацію, нас опустили у черговому міжнародному рейтингу. Чи не випадково Леопольд фон Захер-Мазох, від імені якого пішов термін «мазохізм», був корінним галичанином? Звідси – постійне оголошення недовіри будь-якому губернатору Львівською обласною радою.
Чого бракує галицькій еліті – це відчуття відповідальності. Відповідальності за конкретних людей у реальному сьогоднішньому житті. Не відповідальності за історію – історію у Львові знають дуже добре. Не мрій про майбутнє – мріяти за горнятком кави можна годинами, днями, роками. А саме відповідальності за сьогодення. Реальна політика, від якої намагається дистанціюватися те середовище, яке самоіменується «галицькою елітою», передбачає насамперед мудре і зважене ставлення до реалій. Чи сприяє позерство і вороже ставлення до влади надходженням коштів у регіон? Субвенцій? Дотацій? Чи сприяє несприйняття Януковича покращанню соціальної сфери? Розвитку регіону? Притоку інвестицій? Чи сприяє постійне повторення – як мантри – слів про Межигір`я та «донецьку банду» підвищення ролі і ваги галицького представництва у загальноукраїнському політичному процесі, у лобіюванні інтересів Галичини і Львова на київському рівні?
Реальність до болю проста. Сьогодні маємо президента, з яким не можна не рахуватися. Маємо ту владу, яка прийшла у законний спосіб (і не треба тішити себе натягнутими і надуманими тезами про узурпацію). Маємо Україну, яку потрібно піднімати з кризи. І завдання львівської еліти – допомагати будувати Велику Україну, а не Велику Галичину.
Можна будувати пам`ятники – а можна стадіони і аеропорти. Можна героїзувати УПА – а можна проводити курс на Європу, подалі від Росії (нехай і вимушено, але ж у вірному напрямку). Можна їздити у Карпати на лижі – а можна кинути зусилля на організацію у Карпатах зимової Олімпіади. Між цими діями немає жодної суперечності. Мова йде про те, що всі зусилля варто поєднати. І навчитися цінувати роботу і інтерес один одного.
Янукович очікує від Галичини і львівської інтелігенції одного – партнерства. Львівська інтелігенція у відповідь на простягнуту їм руку відповідає: «Нас ніхто не поставить на коліна!» У відповідь на постанову про святкування 200-річчя ювілею Тараса Шевченка сидить з червоним олівцем і вишукує у цій самій постанові русизми та стилістичні помилки. У відповідь на заклик до спільної роботи вимагає, щоби ця сама «спільна робота» відповідала духу і букві «Націоналізму» Дмитра Донцова. І коли розчарована київська влада махає рукою – мовляв, про що з вами говорити – це стає аргументом для галичан: «Ось бачите! Ця влада – антиукраїнська!»
Партнерство і відповідальність – ось два принципи, які мають лежати у підвалинах відносин між Львовом і Києвом, універсальним кодом співіснування – не залежно від того, хто перебуває при владі. Об`єктивне ставлення до процесів і реальна оцінка ситуації – ось дві головні умови, які дозволять Львову і Києву подолати прірву відчудження. Готовність включатися у політичні та державні процеси пліч-о-пліч з нинішньою владною командою та робота над виробленням спільного стратегічного бачення – ось два головні орієнтири для галицької еліти.
Інакше – шлях на маргінес. Шлях до політичного банкрутства та ідейного зубожіння. Озлобленість на всіх, некритичність, суб`єктивізм. З таким середовищем не рахуються. Його ігнорують. І не лише сильні світу цього, а й прості громадяни, виборці, яким набридли гарні слова без конкретних наслідків, набридло відчувати себе на задвірках політичних процесів та суспільного життя.
Звісно, можна чекати на революцію і на те, що все розвалиться. А якщо революція так і не настане? Або якщо ця революція поховає Галичину під уламками України? Це багатьох втішить?
Вірю, що інтелектуальна мушля галицької еліти розкриється. Навіть якщо у мушлю потрапляє чужорідне тіло – воно стає основою для витворення перлини.
Варто переступити через упередження, наважитися простягнути руку один одному. Можна – почавши з подяки за стадіон і аеропорт. Потім – з обговорення спільних дій щодо боротьби з негативними явищами сьогодення. А далі робота піде. Головне – зробити перший крок. Протистояння до добра не приводить. Від співпраці виграють усі.
Олексій Кондратюк