У межах циклу літературних вечорів, що їх провадить Юрко Кучерявий, відбулася зустріч із Клімом (Володимиром Клименком). Напередодні театральний режисер та експериментатор, сценарист і філософ, учень Анатолія Васільєва та Анатолія Ефроса провадив у театрі імені Леся Курбаса майстер-клас для студентів акторського відділення.
Під час понад півторагодинного майже монологу Клім цілковито заволодів увагою присутніх і влаштував моно-виставу, наповнену образними висловлюваннями, емоціями, жестами та елементами акторської гри.
Доля, лотерейний квиток і фантастичне дитинство
Відреагувавши на запитання модератора зустрічі Юрія Кучерявого “Як стати відомим українським режисером?” словами “Не думаю, що я великий режисер, чи режисер український, у тому сенсі, що є один театр — у Бога…”, Клім таки висловив свій погляд на те, що потрібно, аби досягти успіху:
“Був час, коли мені справді усміхнулася доля і я міг робити все, що хотів. Доля засунула руку в мішок, щось там намацала і сказала: мені потрібен такий. Вийняли і поставили. Якщо нема долі, нічого не буде. Абрам звертається до Бога: “Господи, чому в мене нічого не виходить?” А звідти голос: “Ну не люблю я тебе!” На другому етапі Абрам знову каже: “Чому Мойша виграв у лотерею будинок, квартиру?” Небо відкривається, а звідти голос: “Абраме, дай мені шанс, купи лотерейний квиток”. Тобто потрібно робити якісь кроки. І третє — у вас має бути фантастичне дитинство. Не йдеться про те, що батьки надміру опікуються дитиною. Це залежить від неймовірної кількості речей — хто були ваші батьки, які були ідеї в той час, коли ви народилися, від того, яку першу книжку прочитали. Ви в дитинстві повинні одного разу зрозуміти, що таке смерть… Якщо ця тітка перестає з вами розмовляти, то ви як художник перестаєте існувати. Мені пощастило. Я народився дивно, виріс дивно, навколо мене були дуже дивні люди. Мене завжди оточували геніальні люди — з гарною чи поганою долею, але геніальні. Ви повинні належати до “золотої” молоді — маленької, сільської, але це теж дуже важливо. Я з дитинства дуже відчував несправедливість. Це дуже важливо, бо художник — людина, яка в чомусь переживає за світ. Якщо у вас нема в дитинстві неймовірного відчуття справедливості, то нічого не буде”.
Упродовж зустрічі Клім навів чимало збігів, своєрідних знаків зі свого життя, які привели його в театр, після того, як “усе інше вже перестало виходити”. Адже “не важливо, у що вірити, головне — вірити в це до потемніння в очах”.
“Найважче — зробити гарну виставу для публіки”
Людина театру, Клім має свій погляд на театр сьогодні: “Є два відгалуження театру — сільськогосподарський або рослинний до якого я належу, і будівельний (Жолдак, Троїцький). Нині така епоха, що не може бути іншого театру. Тому що нема акторів. Актори є тільки за 70 років. На жаль, театр помирає. Стає атракціоном, цирком. А з іншого боку, театр — як дерево, що росте на даху. Як воно там росте, чого воно там росте, не знаю. Але росте. Театр — невмирущий. Я — вода, за якоюсь суттю. Мені важливо, щоб актор грав. Немає театру без актора. Це дуже фантастична здатність людини — homo ludens, людина, що грає. Я консерватор, завжди рухаюся тільки назад. Коли мене звинувачують в авангарді, це дуже зручна форма, щоб нікуди не пустити. Я класицист. У сучасному театрі національному — такий “авангард”, що жодному авангарду і не снилося. Жодної логіки. При цьому вони кажуть, що це національне мистецтво”.
Окрема історія — український контекст театру: “Недавно я зацікавився Лопе де Вегою, і з’ясувалося, що його українською не переклали. І я зрозумів, чого бракує українському театру — гонору, честі, тому що цього бракує нашому суспільству. Сучасний театр, і загалом будь-який театр, має виховувати.
Найскладніше зараз — зробити гарну виставу для публіки. Щоб прийшли, плакали, щоб було справжнє кохання. Це дуже несучасно. Але я думаю, що річ саме в цьому. Кожна епоха породжує необхідність у певній ідеї. І театр має служити цій ідеї. Якщо нема віри в Бога, театр має казати, що Бог є. Якщо всі навколо кажуть, що Бог є, театр стверджує, що Бога нема. Художник, коли корабель тоне, кидається на дірку і закриває її своїм тілом, своїм життям. Іноді незрозуміло, звідки йде небезпека. Якщо художники вгадують, то щось відбувається у світі. Якщо не вгадують, то справи погані.
Для мого покоління театр був релігією. Релігійним пошуком. Не думаю, що нині театр має таку роль. Зараз дивний час. Публіка пішла в театр. І вона думає, що те, що там бачить, це театр. То справді театр. Але такий… Тому я не ставлюся до театру як до чогось надзвичайного. Хоча для мене це так. Театр — це пра-, дорелігія і післярелігія. Театр — те, що готує людину до співчуття, спів-страждання”.
“Політики грають, бо народ балдіє…”
Гірко й іронічно водночас говорив Клім про сучасний український політичний “театр”: “Річ не в безконечних виборах, а в тому, що ми нація, яка безконечно вибирає. А це тільки вияв нашого безконечного вибору. Хто ми такі? Куди йдемо? Чого ми хочемо? “Німі на панщину ідуть…”, — страшна драма українського народу. Політики грають, бо народ дозволяє, і навіть балдіє. Історія України — дуже проста історія: образилися на Польщу — побігли до Росії. Ми дуже ображаємося, затаюємо в собі кривду, і в цьому наша проблема. Те, що зараз відбувається в українській політиці, — страшно. Вихід з цього — у руках Божих”.
Наталя ДУДКО, "Ратуша"