“Коли вже впала на землю, у світлі фар автомобіля, що тікав із місця ДТП, побачила, що в мене вище коліна відірвана ліва нога і з рани фонтаном б’є кров”
Дорога на околиці села Білогорща під Львовом практично безвихідна, і як звідси виїхати, знають хіба що жителі сусідніх будинків. Тому й рух, не дивлячись на доволі щільну забудову, дуже слабкий. Навіть у годину пік одна машина за хвилин десять-п`ятнадцять. Втім, це не завадило статися тут восени минулого року кривавому ДТП, під час якого десятикласниці відірвало ногу. Порушник з місця події утік…
Наталка виявилася усміхненою, симпатичною дівчиною. Навіть важко повірити, скільки їй довелося пережити за таке ще коротке життя. Мимоволі опускаємо очі на її ноги і …нічого не помічаємо. Потім здогадуємося – на ній протез.
– У той день на вулиці була прекрасна погода, і ми десь о п`ятій вечора вирушили з подружками погуляти, – розповідає “Погляду” 15-річна Наталка Морквич. – Спочатку просто походили вулицею, а потім сіли на лавочці поговорити. В цей момент до нас на скутері під`їІхав наш знайомий 17-річний Тарас зі своїм другом. Я, сміючись, попросила його покатати мене. У відповідь він запропонував: “Спробуй сама!”. Але сама побоялася – скутер дорогий, ще зламаю: “Якщо сяду за кермо, то тобі доведеться потім додому вже маршруткою повертатися!” Тому сіла позад нього і поїхали кататися.
Їхали повільно – дорога розбита, навколо ями. А біля церкви перед найбільшою ямою довелося навіть пригальмувати. Тут нам на зустріч виїхали три машини. Раптово середня з них (Жигулі) починає на великій швидкості обганяти першу і понеслася просто на нас. Тарас спробував уникнути зіткнення, але не встиг – вона нас протаранила І … поїхала далі. Ми обоє впали на землю, болю не відчувала. Тарас лежав поруч – у нього травма голови, струс мозку. Спробувала встати, не вдалося. І тут тільки побачила у світлі фар машини, що втікала, що ударом мені відірвало ліву ногу вище коліна. Вона лежала на дорозі поруч зі мною. З рани текла кров. Я страшно перелякалася, але ще не до кінця розуміла, що ж відбулося! Почала телефонувати татові з мобільного телефону. Він примчав на машині знайомих. Тоді почало дуже боліти, а коли через годину приїхала карета швидкої допомоги, біль став просто нестерпним. Коли поклали на носилки, вже не могла стриматися, у голові все попливло, почала кричати. Їдемо, а лікарі ніяк не можуть ввести знеболювальний укол – машину трясе, а в мене ще й вени майже непомітні. Пам`ятаю, медики все просили, щоб я не заснула…
Школярку привезли у Львівську міську лікарню І8. Одразу поклали на операційний стіл. Останнє, що запам`ятала вона, як десь вгорі увімкнули потужні електричні лампи, і медсестра почала розрізати на покаліченій нозі закривавлені джинси. Опритомніла тільки наступного дня. Навколо юрбляться лікарі – біль, уколи, крапельниці, перев`язки.
– Коли опритомніла, машинально хотіла поворухнути пальцями лівої ноги, і коли їх не відчула, остаточно усвідомила, що позбулася ноги. Я пережила шок! Жити не хотілося! – схлипує Наталка. – Перші дні постійно плакала. Потім перенесла ще одну операцію. Пролежала в лікарні цілий місяць…
Напевно, зізнається нам Наталка, у лікарняній палаті зійшла би з розуму від туги і безвиході, але щодня до неї приходили родичі, друзі, однокласники, які підтримували її як могли. Не залишили її і коли виписалася з лікарні. Приходять до неї додому разом із вчителями і допомагають робити уроки. Перед Новим роком майстри привезли їй протез. Запевнили: “Якщо будеш старатися, не лінуватимешся, то навесні будеш ходити так, що з боку ніхто нічого не помітить!”. Довелося вчитися ходити заново – спочатку на милицях, потім із паличкою. Було дуже важко, нестерпно боляче. Іноді залишок ноги набрякав так, що протез на нього просто не вдягався. Але вона, зціпивши зуби, вперто рухалася. Крок за кроком, метр за метром. Наталка таки перемогла – нещодавно залишила палочку і нарешті пішла сама. Щоправда, поки що тільки по оселі, на вулицю і до школи ходити ще не ризикує. Але впевнена, що незабаром і туди добереться, і у Львів буде їздити самостійно, тому що твердо вирішила після закінчення школи поступити на юридичний факультет університету Івана Франка.
– Ви не уявляєте, що довелося пережити нашій родині, – важко зітхає мама дівчинки – Галина. – Коли трапилося це страшне лихо, мене тоді в селі не було. Донька вже коли лежала на землі з відірваною ногою якимось дивом змогла зателефонувати спочатку нашому старшому синові – учневі 11-го класу Андрієві: “Приїжджай, я потрапила в аварію і залишилася без ноги!”. При цьому інтонація, голос були спокійними, тому син не повірив. Вирішив, що сестра жартує. І тоді Наталка знайшла в собі сили зателефонувати батькові. Той теж спочатку не повірив, але потім зі знайомим, у якого була машина, приїхав. Прибіг і Андрій. Як пізніше зізнався чоловік, те що він побачив для нього було найбільшим шоком у житті. Викликав “швидку допомогу”, а донька все плакала І декілька разів запитувала, очевидно ще не розуміючи, що відбулося: “Тату, я ходити буду?!”. Це питання вона задавала йому, не дивлячись на дикий біль, до самого операційного столу. Що він міг їй відповісти?! Лікарі, які приймали нас у лікарні, сказали, що ще б 10 хвилин запізнення, і ми б втратили доньку. Стільки в неї крові витекло! Я вражена! Дівчинка годину пролежала на землі, навколо неї стільки людей зібралося, наших односельчан, але ніхто не додумався ні перев`язати її, ні викликати швидку допомогу. Це зробив мій чоловік, який приїхав згодом. Чому!!! Я навіть дізналася, що в цьому натовпі стояла …медсестра. Але вона не надала першу медичну допомогу, не перетягнула ногу джгутом. Ніхто навіть води не подав…
Потім медики нам розповідали, що під час операції, будучи під наркозом, донька кричала: “Жити не хочу!”… Врятував її прекрасний хірург Володимир Жуковський, хоча там було й багато інших лікарів. Дали нам окрему палату, я біля доньки з чоловіком була день і ніч. На щастя, рана гоїлася дуже швидко. Доньку вже через тиждень оглядав відомий львівський професор і дивувався: “Я такого стрімкого загоєння ще не бачив!”. При цьому в Наталки весь час було відчуття, що в неї є нога і вона, начебто, свербить. Все просила мене: “Мамо, постукай під матрацом, мені буде легше!”. Я стукала, і справді дочці легшало. Її аж трясло, так вона відчувала неіснуючу ногу. Багато минуло часу, поки вона заспокоїлася. Я хвилювалася, але мені лікарі пояснили, що все гаразд, так буває.
Коли Наталку забрали додому, дуже переживали, що в неї почнеться психологічний шок. Але зненацька для нас, батьків, у дочки виявився дуже сильний і мужній характер: не впала у депресію. Звичайно, плакала, було їй важко. Але трималася! Хоч вона практично ніколи не залишалася сама – в нас постійно було багато людей. З ранку до вечора – родичі, друзі, знайомі, її однокласники, сусіди. Які діти молодці – її так підтримав клас, школа, вчителі! Вони всі постійно були в нас!
Від інвалідного крісла Наталка відмовилася категорично – соромилася! Батькам довелося купити .. комп`ютерне крісло на коліщатах. Так вона на ньому і роз`їжджала по кімнаті. Астрономічну суму на протез – 40 тисяч гривень (це ще вважають недорого!) – збирали цілим світом: родичі, школа, церква, та й люди самі приходили додому і приносили гроші.
Тим часом, на думку батьків, правоохоронці не дуже “напружувалися” у пошуках винуватця трагедії, яка відбулася.
– Коли ми були ще в лікарні, міліціонери нам казали, що його шукають, а потім, як виявилося, ніхто нічого не робив! – запевняІ Галина. – Слідчий приїхав на десятий день. Від його запитань ми отримали потрясіння: “А може, це була не аварія, а ви самі розбилися на скутері?! Може, ви обманюєте?! А може, це діти в аварії винні?”. ВІн нас ображав! І ми його вигнали!..
У селі, хоч і великому, але все приховане швидко стає явним. Свідки, що бачили подію, упізнали водія, який втік – 29-річного односельчанина Тараса В. А його машину, яку правоохоронці безуспішно “шукали” місяць, знайшов у Львові на вулиці Левандівка, старший брат Наталки разом із друзями, про що й повідомили батьки слідчому.
– Нас запевняли, що слідство йде нормально, що відомо і прізвище порушника і машину знайдено, і навіть гараж, де її того же вечора ремонтували, – продовжує розповідати Галина. – І тут раптом усе різко міняється і перекручується. Тепер їм вже нічого не відомо. Речові докази, які зібрала міліція на дорозі – біля сотні дрібних деталей машини – таємниче пропали. Джинси доньки з фарбою від машини, що збила її, … зникли в лікарні, хоча інші речі нам віддали. Були свідки, які і водія впізнали і номер запам`ятали, спочатку все це нам розповідали, але потім раптово перестали на наші телефонні дзвінки відповідати. Вони бояться свідчити! Ми спробували поскаржитися на тяганину в міську прокуратуру, а там нам повторюють:
“Це все трагедії від скутерів! У нас такі гарні слідчі, а ви щось від них вимагаєте!” Ми знову здивувалися: “А причому тут скутери!? Та й від слідчих ми нічого не вимагаємо, крім хоч якихось результатів!”. А про те, що ДТП відбулася на іншій смузі руху, всі старанно забувають! Довелося йти до керівництва (тепер вже колишнього) управління МВС у Львівській області, і тільки після цього вдалося знайти залишені на дорозі деталі від машини порушника, але ..
Слідчих кілька разів змінювали і карали, але справа, “взята під контроль”, не зрушувалася з мертвої точки. Батьки щоразу отримували стандартні роздратовані відповіді: “Чого ви до нас ходите?! Тараса В. ми шукаємо!”. А чого його було шукати, якщо односельці бачили його в селі багато разів, навіть кілька місяців після ДТП! Чи не тому люди підходили до Галини і попереджали: “Він вже відкупився, і ви нічого не зробите!”. Ситуація кардинально помінялася, лише коли новим начальником львівської міліції став Василь Пісний.
Як повідомив “Погляду” у своїх коментарях начальник центру громадських зв`язків ГУ МВС у Львівській області Денис Харчук, ця кримінальна справа справді перебуває під особистим контролем генерала. Слідчі зібрали всі потрібні матеріали. Із села Білогорща справді надходили повідомлення про те, що Тараса В. нібито бачили люди. Щоразу туди виїжджала група правоохоронців для затримання підозрюваного, однак іформація не підтверджувалася. Сьогодні Тараса В. оголошено в розшук…
– ТІльки отямилися від однієї проблеми, як виникла інша! – вже прощаючись, каже Галина, сумно похитуючи головою. – Мало того, що ми не змогли дістати протез, що згинається в коліні, так той, що маємо, погано підходить дочці.
Крім того, Наталка за цей час виросла і різниця між довжиною здорової ноги і протезом вже становить кілька сантиметрів. Через це їй все сутужніше і сутужніше ходити. Боїмося навіть уявити, що буде дал! Купити ж новий протез наша сім`я просто не в змозі. Одна надія, що на наше горе відгукнуться добрі люди…
Як вдалося дізнатися “Погляду”, у Німеччині є низка всесвітньо відомих фірм, що виготовляють унікальні протези. Він легкий, багатофункціональний, має єстетичний вигляд, а кольори, що спеціально підбирають, косметика роблять його таким, що не відрізниш від ноги. Він навіть може …засмагати на сонці і не помітний навіть під …міні-спідницею!
P.S. Для читачів “Погляду”, хто хоче допомогти дівчинці телефон іі батьків знаходиться в редакціі.
Сергій КАРНАУХОВ, «Новий Погляд»