Неподалік Львова розміщені залишки прадавнього слов`янського міста, якому понад тисячу років.
Я давно мріяв побувати у цьому таємничому місці. Відтоді, як мені до рук потрапив старезний, виданий ще за бабці Австрії, путівник по Галичині пана Орловича. У ньому була вміщена маленька фотографія, на якій зображена скеля у вигляді моста-печери. Під зображенням був підпис, що ця печера у селі Stulsko. Тож я невимовно зрадів, коли редактор погодився на мою пропозицію відвідати село Стільське і надав e моє розпорядження автомобіль. Нарешті я побачу легендарне місце, просякле легендами і таємницями! Озброївшись інформацією з Інтеренету та довідників, вирушаю у дорогу.
Два крила історії
Добиратись до Стільського дуже просто – треба «осідлати» Стрийську трасу і вчасно, перед самим Миколаєвом, з неї «зіскочити». Перед районним центром досконала асфальтівка бочить вправо, а повертати треба уліво, з`їжджати на непримітний путівець під горою і неквапом котитися вперед. Чому неквапом? Бо вас заворожуватимуть місцеві пейзажі. Гори, порослі пишним лісом, садки, охайні селянські обійстя, розлогі лани та луки, затишні ставки – усе, наче з карпатських пейзажів Івана Труша. І ось, через кілька кілометрів, машина занурилась в улоговину, затиснуту з двох боків двома гірськими хребтиками. Це село Стільське. Ще якийсь кілометр і над нами нависла могутня скеля, поросла лісом і високими травами. А ось і знаменитий міст-арка на вершині…
Я притьмом видираюсь на гору і завмираю від неймовірної величі панорами, що постала перед моїми очима. Унизу річка Колодниця ділить цю місцину на два різні світи – на світ сьогодення, з ошатними хатками, ретельно обробленими селянськими ланами на протилежних пагорбах, і на світ таїни та древності, у якому перебуваю я. Тут навіть пташок не чути, лиш десь глибоко в серці звучать барокові мелодії з добре темперованого клавіра Йогана Себастіана Баха. Ці два крила історії цілком природно співіснують, доповнюючи один одного.
Ледь примітною стежкою добираюсь до арки-печери. Тут на диво чисто, знайшов лише одну порожню пляшку з-під мускатного вина. Зате багато козячих слідів. Старезна скеля помережана написами, але відрізнити давні від недавніх дуже важко. Виділяються свіжий – якійсь Бодя Фуртак увіковічнив своє ім`я на прадавньому капищі. Кажуть, що на рівній поверхні цієї арки приносили жертви своїм богам давні мешканці цього краю… Краще вони б спалили циього Бодю Фуртака. Або, хоча б по руках неспокійних надавали…
Тисячолітнє місто слов`ян
То що ж знаходиться під моїми ногами? Місто, якому щонайменше тисячу літ! Тут у IX-XI столітті вирувало життя. І за сьогоднішніми мірками це поселення вражає своїми розмірами, а в давні часи це було чи не найбільше місто Європи! Укріплена площа сягала 250 гектарів, а довжина оборонних стін близько 10 кілометрів. Давній Київ у той час був суттєво менший. Учені стверджують, що на цій території тисячу літ тому тут мешкало сорок тисяч людності!
То чиє ж це місто? З давніх писемних джерел відомо, що на цій території розташовувалась прадавня слов`янська держава білих хорватів. Про це ще писав імператор Візантії Костянтин Багрянородний – історик, видатний політичний і культурний діяч X століття. У книзі “Про управління імперією” він згадував, що хрещені далматинські хорвати походять від нехрещених хорватів, які живуть за горами Угорськими, тобто у Північному Прикарпатті.
Хорвати тричі згадуються і в давньоруському писемному джерелі “Повісті минулих літ”: вперше у недатованій його частині, в числі інших східнослов`янських племен; вдруге у 907 році як учасники військового походу київського князя Олега на Візантію; востаннє у 992 році у зв`язку із походом на них великого князя київського Володимира Святославовича.
Цілком можливо, що тут, у Стільському, була столиця Великої, або Білої Хорватії. В усякому разі масштабність поселення, і вигідне розташування про це свідчать. Адже окрім могутніх валів та веж, місто мало вихід і до Дністра. Завдяки системі гребель та шлюзів великі човни та лодії могли підніматись від повноводого Дністра до самих стін давнього міста ще у IX столітті! А це за одинадцять кілометрів від самої річки!
Дивовижно, але вчені «відкрили» поселення у Стільському лише якихось кількадесят літ тому. На початку вісімдесятих років минулого століття тут розпочались розкопки та дослідження. Було розкопано залишки помешкань, знайдено ужиткові речі, сліди пожеж, але жодних кістяків та хаотичних поховань. Значить, поселення занепало не від раптового нападу кочівників чи інших ворогів. Були якісь інші причини. Деякі вчені схильні вважати, що поселенці Стольного граду (від цієї назви нібито походить і Стольсько-Стільське) під тиском могутніших сусідів та інших обставин покинули місто, підпаливши його. Частина хорватів подалась на Балкани, в Далмацію, а частина розчинилась серед місцевого люду.
У найближчих околицях міста археологи дослідили чимало поселень, культових місць та некрополів. Осередки поганського культу були виявлені і в досліджених археологами околицях сусідніх сіл Стільська – Дуброві, Ілові, Великій Волі та поблизу міста Миколаєва. На окремих із них досліджували капища і жертовні ями, в яких були виявлені рештки жертвоприношень. Висічені у скелях яскині були споруджені щонайпізніше у першій третині IX столітті, тобто у дохристиянський період, а згодом із приходом християнства були використані монахами-скитниками.
Цікавою є ще одна гіпотеза про походження білих хорватів. Деякі вчені стверджують, що у той далекий час слов`янські племена ще не були чітко індентифіковані і розмовляли однією загальною слов`янською мовою. Вирізнялись вони лише місцем проживання. Тих, хто жив на рівнині – називали полянами, лісовиків іменували древлянами. А тих, хто населяв гори – хорватами, тобто «хорбатими», тими, що живуть на горбах. За цією теорією, білих, тобто західних хорватів, ми можем сприймати як своїх безпосередніх предків, або одних із наших попередників.
Що буде зі Стільським городищем?
Людська пам`ять – дивовижна річ. Ніхто не знає, якими насправді були ті язичники, що тисячу літ тому видовбали величезні підземні ходи у скелях, облаштували храми для своїх поганських потреб, зате місцеве населення зберегло давні назви окремих частин прадавнього міста: “Золоті ворота”, “Залізна брама”, “Вежа”, “Княжа криниця”, “Коморище”, “Підкоморище”, “Химина долина”, “Гребля” та інші.
Можливо, через цю вибіркову людську пам`ять сліди прадавнього слов`янського міста дотривали досьогодні і потребують лише дослідження та ретельної консервації. Очевидно, що Стільське і околиці лише привідкрило свої таємниці, але скільки ще заховано таємниць у цих величних скелях, під густим шатром лісу! Кажуть, що глибоко в товщі скель знаходиться дивовижний язичницький комплекс, де покояться останки могутніх правителів таємничого міста. Цілком можливо, що із відкриттям цих поховань, нам доведеться переписувати підручники з історії нашого краю. Можливо, саме цього бояться археологічні «генерали» з Києва, які ніяк не знайдуть коштів на продовження розкопок в Стільському і околицях? Адже так добре, коли нічого не треба міняти – починати свою історію лише з Київської Русі. Мовляв, що нам цей Львів зі своїми історичними забаганками? А раптом ще сучасні хорвати пред`являть територіальні претензії на наші землі? Як не дивно, але схоже, що подібна примітивна політика бере верх над історичною правдою та бажанням науковців досліджувати свій край.
Тим часом, поки науковці ламають словесні списи, місцеві селяни помаленьку пристосовують давні печери під… льохи і пивниці. До багатьох входів у давні печери припасовані двері, на яких висять потужні замки. А чого добру пропадати – у печерах і влітку, і взимку температура стала – одинадцять градусів тепла, тож бараболька, морква і бурачок збережуться до наступного врожаю. Ці «криївки» дуже нагадують входи в нори гобітів, про які писав Толкієн у своїй знаменитій трилогії «Володар персннів».
А зовсім недалеко я побачив як хтось уже сам почав витесувати яскиню – скельний масив наче хтось вкусив у ногу, вирвавши добрячий шмат каменю і піску. Здається, дурниця, але історичному пейзажу завдано серйозної шкоди. Цю непересічну пам`ятку давньої української історії та культури, яка не має аналогів на європейському континенті, занесено до державного реєстру нерухомих пам`яток України. Проте сам реєстр не захистить унікальне городище від руйнувань та ерозійних процесів…
То що з цим усім багатством нам робити? Наразі ця пам`ятка історії ще не настільки відома туристам, як знамениті Скелі Довбуша неподалік Бубнища, чи Камінь в Уричі, де стояла давньоруська твердиня Тустань. Але, гадаю, що через зовсім короткий час, Стільске стане не менш популярним. Для цього є усі передумови – близкість від Львова (30 км), пристойна дорога, чудова, майже незаймана мальовнича природа, ставки та озерця, де можна купатися і рибалити. А коли сюди приб`є високу хвилю неорганізованих туристів – від Стільського городища можуть залишитися лише обвуглені від пікнікових багать скельні виступи. Уже сьогодні львівській обласній владі потрібно розробити низку заходів, спрямованих на дослідження і збереження унікального історичного комплексу в Стільському. Бо завтра уже буде пізно. Адже ми маємо чим пишатися. Історія нашого народу, інших народів, що населяли наш край, є тисячоліттями неперервною. Довести це можна лише вивчаючи свій край, оберігаючи кожен клаптик землі зі слідами давніх предків.
… Проїжджаючи долиною вздовж русла зарослої верболозом і шуваром Колодниці, я уявляв, як нею піднімались у ці гори купецькі лодії, повні краму, мандрували давнім трактом вервиці подорожніх, проносились верхи гінці із важливими новинами. Тіні минулого легко лягали на квітучі луки і зелене шумовиння весняних дібров. Цей куточок рідної землі дихав миром і супокоєм. Чи надовго?
Богдан ВОЛОШИН, «Новий Погляд»