Я міг би й не отримати цього листа. Взагалі – те, що я отримав його, можна назвати випадком, майже дивом: як же, висланий на адресу, за якою ми жили ще до війни, після війни вже ні.
Та й нумерація не сходилася, хоча тут не дивно: вона змінювалася, вулицю розбудовували. Та й вулиця тоді не так називалася: тоді вона була Мазилихою – бо ж на ній розрослися саме хати-мазанки, пізніше її переіменували на імені Г. Сковороди, і лиш тепер величається іменем Т. Шевченка. Збігом виявилося й те, що за цією адресою нині живе також Микола Петренко. Тож отримали того листа, подивувалися: із Польщі, хто б то міг бути? Польської не розуміли, тож не полінувалися, знайшли перекладача. Прочитали ось таке, що їх спершу подивувало: «Дорогий Колю! Щасливий випадок допоміг мені знайти Твою адресу. Минуло вже 60 років (63!), але в мене ще є маленька надія, що, може, є хтось, хто міг би мені написати, що сталося з Тобою. Чи пам`ятаєш Ти дівчинку, яка працювала на табірній кухні, Люду? Сьогодні в неї є вже діти, онуки і правнуки. Мене разом зі всією родиною американці вивезли на два місяці на відпочинок у гори. Потім ми повернулися в Польщу, на возз`єднані землі. Околиці Зеленої Гури дуже гарні, багато лісів, грибів і ягід, наперед запрошую.
Посилаю Тобі частину Твоїх віршів (ксерокопію). Я бережу їх і часто читаю – тоді повертаються спогади, хороші і погані. Але ж з цього складається життя. Перепрошую, що не пишу по-російському. Я трохи вміла писати, але з помилками і, на відміну від Тебе, вже не зможу. Сердечний привіт Тобі і Твоїй родині.
Людмила Зелінська (Хоїнська)
(Далі йде адреса)
Дзвінок від мого однофамільця із моєї рідної Лохвиці був для мене несподіваним. Ні, я листуюся із кількома своїми земляками, з Музеєм, Бібліотекою – але це були нові для мене люди.
Дружина Миколи Петренка (а пошуком зайнялася саме вона, роздобувши мою адресу в редакції Лохвицької газети, а телефон у мого родича Миколи Чекмеза), вирішила, що лист належиться найімовірніше мені. В родині знали про мене, мали щось із моїх книжок. А там же біографічна довідка: був вивезений на примусові роботи до фашистської Німеччини. Та й окрім того цікавилися, бо ж таки не просто земляки, а з однієї вулиці, та ще й прізвище те ж саме.
Однак і для мене телефонний дзвінок був геть неочікуваним. Жінка розповідає передісторію, зачинає читати листа – і тут мене наче струмом струснуло: я підказую назву табору, підказую ім`я дівчини. А коли дійшло до віршів – підказую і збережені в пам`яті рядки. Що повна несподіванка – то так, годі й говорити. Навіть більше: щось таке, чого направду не очікував, чого практично не буває, хіба як більш ніж рідкісний виняток. Хоча у моїй поетичній практиці саме вірші вже тричі спричинялися до знахідок давно втрачених на несамовито важкій життєвій дорозі людей. Перше, цс у 1967 році, коли у Москві вийшла в російських перекладах моя поетична збірка, а в ній цикл віршів табірних, а дресованих конкретним людям, німцям, які допомагали остарбайтерам вижити у ту страшну невільничу пору. Збірка потрапила до німецьких кореспондентів, вони не пошкодували часу на пошук – і зустрілися із «Жінкою у чорному», як нона значилася у збірці, а також із музикантом Альбертом Лессінгом. Перша, її прізвище Гедвіг Штраус, втратила на українських землях своїх синів, і відтоді стала нашим ангелом-охоронцем, допомагаючи кільком юнакам та дівчатам вижити. Альберт Лессінг колишній комуніст, змушений був відмовитися від своїх переконань, але гуманною людиною залишився, також допомагав остарбайтерам.
Мене тоді запросило німецьке телебачення, і я після певних вагань все ж відвідав німецьких колег, спершу сам, а потім і всією родиною, розжившися там новими друзями, бо ж перші адресанти з часом попрощалися із цим світом, а дружні стосунки із їхніми дітьми ми підтримуємо понині.
Другий випадок – це із книгою «Молитва отця Зенона». От: дівчинка Люда із табору «Штокбах» турбується «Що сталося зі мною»? А мене тоді із табору, із американської зони турботливі кагебісти переправили (зрештою, як і багатьох) в радянську зону окупації – і відразу, наче сторчголів у прірву – у фільтраційний» табір: як же, за сталінським визначенням – вороги, зрадники, кували зброю проти радянських воїнів-визволителів. Тож спершу два роки на шахті, потім чотири роки на засніженій Камчатці. Там на лісовирубці взимку доля мене звела із колишнім священиком отцем Зеноном, який допоміг нам організувати вертеп на Різдво, спільну молитву, льодовий хрест на Водохреща. За це його покарали переводом в інший табір, казахстанський Джезкизган…
Вже на початку нашої Державності я повернувся до цієї теми, оповів історію близького мені отця Зенона. І несподіванка – українські колеги із Перемишля у довгому списку замордованих сталіністами священиків розшукали Зенона Бандровича – випускника Перемиської духовної семінарії, священика спершу в селі під Дрогобичем, а потім у селі Ластівка побіля Турки – тут він був ще й капеланом повстанської сотні, за що й поплатився.
Можна додати, що життя отця Зенона і після звільнення було переповнене гоніннями та поневіряннями, він так і загинув не на рідній землі. Одне відрадно: нещодавно отця Зенона номенували на чин Блаженного, скерували відповідні документи до Ватикану.
Третя історія – із поемою «Кленовий листок, маки і номер», надрукованій у книзі з нагоди сорокаріччя закінчення війни. Ту поему друкували із посвятою «Сестрі Насті, замордованій у гітлерівському концтаборі». Коли ж – отримую пресланий із газети «Полтавська зоря» лист жінки, яка була (звичайно ж, в юні роки) в німецькій неволі, в таборі «Кютенбах» разом із сестрою. Вона заперечує: «Чому Ви пишете, що Ваша сестра загинула? Вона жива, вона
вийшла заміж за поляка, французького військовополоненого із андерсівської армії, і вони десь планували виїхати, бо їх тут хотіли розлучити московські емісари…» Знову ота сталінська заборона радянським людям одружуватися із іноземцями!
Кидаю все, лечу на рідну Полтавщину. В селах Юсківці і Луці аж кілька дівчат, які були разом із Настею в таборі «Кютенбах». Зібралися, склалися на пишнішу вечерю, подоставали дівочі альбоми, а там фотографії, де вони із сестрою, а на одній із її чоловіком. А у двох пісенники збереглися, а там кілька моїх віршів, які я пересилав сестрі, ми листувалися, доки можна було…
Кілька років пошуків – і лист із Австралії: «Брате мій, я жива!..»
Доля нам дозволила зустрітися – це вже був 1990 рік, я не зміг вибратися до Австралії, приїздила сестра – помандрували тоді Україною, від Києва до Канева, у Лохвиці зустрілися з родиною, із шкільними друзями (їх так мало лишилося…)
На жаль, невдовзі після тієї подорожі сестрина життєва дорога обірвалася…
Так, я належу якимось чином і до містиків, і до фаталістів, у моєму житті траплялися випадки, які підтверджували саме ці теорії. І дивні збіги цієї, четвертої, з названого мною ряду історії, також переконують мене в цьому.
Звичайно, я пригадав – те, про що нагадували мені рядки із неймовірного листа.
Отож – весна 1945 року, закінчення війни. Нас уже визволили американські танкісти – маю на увазі табір «Штоках», і життя наше відмінилося: от якби дві тисячі молодих людей із пекельного передпокою – та переселилися в райські чертоги. Власне, місце нашого проживання не змінилося — той же табір, але як змінилося все в наших душах: ми вільні! Ми окрилені, повні найромантичніших надій, повні віри, що відтепер світ відміниться. Що після таких пекельних випробувань людство вирве із своїх душ навіть дух найменшої неприязні, ворожнечі, що нами всіма керуватимуть чуття добра і милосердя, справедливості і довіри. Німцями теж – ми в таборі мали безліч прикладів сердечного ставлення до нас простих людей.
У таборі ж зустрічі і братання, пошуки земляків, чекання остаточного закінчення війни, перемоги над фашизмом, можливого і жаданого повернення в рідні краї.
Перед нами нові дороги, перед нами можливості вчитися, працювати, гідно влаштовувати своє життя, перед нами жадання кохання, поєднання люблячих душ.
А от із дівчатами в таборі було гірше, дівчат у таборі було небагато. І якось так вийшло, що ми все частіше стали бачитися з Людою, «дівчинкою, яка працювала в табірній кухні». В таборі – на кухні, в медсанчастині, в пральні та в подібних закладах працювали неповнолітні – комендатура суворо дотримувалася приписів і правил стосовно цього. Люді ще не було шістнадцяти років, але десь біля того.
Трапилося так, що під час мандрів до міста із табору мені випало познайомитися із одним російським емігрантом. Хтось сказав йому, що я пишу вірші, і він сам запропонував мені щось із своїх книг. До моїх рук потрапили «Протоколи сіонських мудреців», а також виданий у Берліні томик віршів Анни Ахматової «Анно Доміні». Ну, протоколи я досить уважно проштудіював, хай уже вибачають мені сіоністи, та й дав читати колегам. А от Анну Ахматову вивчив чи не всю, понині мені пригадується. Та й ношуся з тим томиком, читаю тому чи тому, хто бажає слухати. От Люда й просить: дай почитати. А я – ні. А я кажу: давай я тобі почитаю! Вибралися ми за табір, на берег Штокбаху – це ручай такий, від нього і табір назву отримав. Та й смакуємо вразливі для наших душ вірші. І ще раз вибралися, наступного дня, і ще.
Але тут супроти нас стала польська родина. Я ще не сказав: у таборі було два сімейних бараки, один польський. То приходить до мене делегація: не баламуть дівчині голову, однаково у вас нічого не може вийти. Чому? А з трьох причин: дівчина ще неповнолітня, та й Сталін ваш не дозволить, та й дороги у вас різні. Ну, перше зрозуміло. Друге — я ще не знав, що Сталін заборонив радянським громадянам одружуватися з іноземцями. А що дороги різні — то Міжнародний Червоний Хрест так вирішив: французів і данців відразу відправили додому, їм шлях вільний. А от вся табірна польська громада отримала запрошення на реабілітацію в німецький гірський санаторій. За день виїзд.
Але ми ще зустрілися з Людою: вона подарувала мені фотографію, я переписав їй кілька віршів. Два чи три українською мовою, я ж бо вже був трохи знаний у таборі молодий поет, дещо із написаного розійшлося по інших таборах, мені вже пізніше пересилала редакція «Зорі Полтавщини» сторінки із табірного щоденника дівчат, які були в одному таборі із моєю сестрою. Але кілька віршів були своєрідною перефразою із Анни Ахматової: от брав її тему, кілька рядків із оригіналу – а далі вже від себе, про наше табірне життя. Зрештою, що Люда вклала частку із збереженого до свого листа – то саме такі переладки-переспіви.
Ну ось і все. Тепер гадай — що ото було: перша закоханість, взаємна симпатія, чи й перше кохання, якому судилося бути пронесеним через все наше життя.
У всякому разі, Людина фотографія була зі мною і на шахтній каторзі, і на морозній півночі, і на засніженій Камчатці.
А далі обставини перемелювали життя на свій лад. Майже десять підневільних років – і я повертаюся додому із спустошеною душею. Десь відійшли в темінь мої поетичні захоплення, жадання вчитися, здобути фах і освіту. Та й влаштувати родинне життя я не міг: от щось відмінилося в мені, перегоріло, я не годен навіть закохатися, дівчат же в той час вистачало. Парубоцька лють аж розпирає всього, а душа німує. Добре, що друзі оточили мене опікою, прилучили до школи, майже за руку відвели до Інституту, ввели до поетичного гурту. Добре й те, що сексуально невтолимі поетеси із гурту відомої феміністки поминали мене своєю настирливою увагою…
І ось тепер я ношусь із неочікуваним неймовірним Людиним листом – як в ті давні часи із віршами Анни Ахматової. Добре, що дружина сприйняла це із розумінням, а друзі – ну, нічого мені говорити, як поставилися друзі. При всій неймовірності нашого повоєнного розкиданого життя наш із Людою випадок унікальний. І ніяких змін у наших долях він не провокує – а от душевної радості хлюпнув повними пригорщами. На схилі віку, на закінченні життєвої дороги своєрідне запевнення, що ти також був комусь дорогий і потрібний, що навіть через скільки довгих років колись близька тобі людина намагається дізнатися, «що ж зі мною сталось», і зусилля її освятилися небом – бо ж лист майже не мав жодних шансів потрапити до моїх рук – від поплутаної адреси (на конверті замість м. Лохвиця було зазначено м. Похвіса…), та й потрапило до рук зовсім інших отримувачів. І те все підносить мою душу до чогось високого і чистого, і те все окроплює її дивною благодаттю. Вибачайте мені ці високі слова, але відмовлятися від них я не маю охоти.
Микола ПЕТРЕНКО, письменник, колишній ув’язнений табору «Штокбах»