Пам’ятаю, одного разу, коли я була десь у шостому класі, мені до рук потрапила книжка, у якій були вміщені спогади тих, хто пережив нацистські концтабори. Страшні історії, неймовірні перипетії, смерті, життя, знущання і любов у Дахау, Саласпілсі, Константинуві, Маутхаузені…
Проте тоді я б і подумати не могла, що мені доведеться відвідати ті місця, де колись розташовувалися найжахливіші гітлерівські концтабори — Аушвіц-Біркенау.
Не повірите, але там неймовірно гарно. Польські ліси, багато беріз, навесні там дзвінкоголосо співають птахи. І тільки кілометри колючого дроту і труби баракових печей приводять до тями — ти в Біркенау! Тут нацисти протягом кількох років вбили у газових камерах, крематоріях, медичних лабораторіях і бараках понад півтора мільйона чоловіків, жінок та дітей різних національностей. Важко навіть вже зараз назвати хоч якісь точні цифри, та понад 1,2 мільйона цих жертв були євреями.
Для кожного, хто приїздить туди, найважче у перший день перебування в Освенцімі зламати внутрішні стереотипи. Адже в уяві вже давно вималювалось чорне, заплакане, сумне містечко, місце, де колись був концтабір, а тепер живуть люди. Але це не так. Освенцім — це звичайне польське містечко, що відрізняється від усіх інших лише тим, що поблизу нього під час війни 1939-1945 років був концентраційний табір Аушвіц. Жителі сучасного Освенціма чітко розрізняють ці поняття: Освенцім — це селище, де зараз живуть понад 40 тисяч мешканців; Аушвіц — музей, територія колишнього нацистського концтабору. Та ж семантична проблема у Бжезінки. Адже багато хто вважає, що це селище у роки війни називали Біркенау і тут будували концтабір. Натомість для самих жителів селища Бжезінка, слово «Біркенау» можна вживати лише на позначення території колишнього концтабору — за сім кілометрів від Бжезінки.
В Освенцімі життя нічим особливо не відрізняється від життя в інших селах: ті ж магазини, супермаркети, банки, перукарні… Тільки барів з музикою тут немає, дискотеки заборонені і вуличних святкувань тут не проводять. Усе це — вияви поваги сучасних мешканців до трагедії Аушвіца. «Ми звикли тут жити. Звичайно, це місце накладає свій відбиток на характери, ментальність, життя людей, але розмови про ненормальне, спотворене життя мешканців — це перебільшення», — сказав Олександр, житель Освенціма.
Зовсім недалеко від селища розміщений тепер музей Аушвіц. Цегляні бараки, газові камери, крематорій, кухня, колючий дріт у два ряди, вишки і брама з написом на ній «Праця звільняє». У кожному бараку зараз музей. Оглянути усі зали-бараки просто неможливо. Психологічно неможливо. Нам довелося оглянути лише бараки № 4, 5, 6, 11. У барак № 25 ми пішли наступного дня. На території Аушвіца 28 бараків-музеїв. Не впевнена, що варто намагатися детально описати те, що нам довелося там побачити. Крім величезних фотографій, скульптур, графіків, схем та картин у кожному залі є засклені ніші. Величезні. Часом на всю довжину барака. Вони просто завалені взуттям, валізами, предметами побуту, зубними щітками чи окулярами, протезами чи навіть жіночим волоссям. За однією такою скляною перепоною зібрані навіть банки з-під газу «Циклон Б», що його було вперше випробувано саме у газових камерах Аушвіца. Нацисти знаходили вжиток усьому. Навіть з жіночого волосся вони додумалися робити полотно. Так і бачу, як серед величезної маси сивого від часу волосся лежить самотньо ще не розплетена тоненька коса… Евеліна Матуш, працівниця музею, сказала нам, що зараз дослідники шукають спосіб зберегти якось це волосся, адже воно з часом і посивіло, і розпадатися почало.
Натомість 25-й барак — це своєрідна галерея. Тут зберігають витвори мистецтва в’язнів табору. Тут є дерев’яні і металеві вироби, що їх виготовили в’язні ще у таборі, а є й такі, що їх привезли сюди на згадку колишні в’язні. Тут і фігурки для дітей, і картини, і металеві іконки, і малюнки вугіллям… В одному з кутів зали-галереї стоїть дерев’яний хрест, утворений переплетінням двох худющих людських тіл, а в іншому куті — вироби з металу, серед яких підставка для хліба і для серветок. Усе це було зроблене ще у таборі. Звертаю увагу на величезну картину на стіні. Намальовано щось схоже на білу з чорним заметіль. Як виявилося, цю картину намалював у 1985 році німець Манфред Місфолдер. Він прийшов до колишнього табору з Німеччини пішки і подарував цю картину музеєві як вияв свого жалю про те, що сталося у цьому таборі. Кажуть, що сам художник вважав, що на картині зображені потоки людської крові.
Після відвідин Аушвіца мені здавалося, що вже більше вразити мене не можливо. Територія у 140 гектарів, що на ній розміщені 270 бараків, у кожному з яких перебували по 400 людей! Це Біркенау. Зараз мені здається просто жахливим те, що в’язні Аушвіца кожного дня приходили сюди на роботу і розбудовували страшний табір смерті, ще страшніший і в багато разів більший, аніж сам Аушвіц І. Територію Біркенау нацисти навіть не обгороджували колючим дротом у два ряди. Вистачить одного! Адже натомість табір був оточений величезною кількістю вартових веж, по периметру табір обстрілювали з автоматів. Залізнична колія ділить Біркенау на дві нерівні частини: наліво від входу цегляні бараки, направо — дерев’яні. Щоправда, від дерев’яних (їх почали будувати тоді, коли будівельні матеріали закінчилися, а в’язнів, навпаки, ставало дедалі більше) зараз нічого не залишилося, крім пічкових труб. Та й стоїть ця величезна територія гола, лише труби, труби, труби… Кілька дерев’яних бараків, які все ж збереглися, організатори музею зібрали в один ряд. У кожному з них тепер теж музейні зали.
Натомість цегляні бараки збереглися, щоправда у них страшно холодно, холодніше, ніж на вулиці (а ми ж відвідували Біркенау саме у час страшних морозів!). Саме в таких цегляних бараках перебували штрафна команда та зондеркоманда (спеціально відібрані в’язні, що мали обов’язок звільняти газові камери від тіл і працювали у крематоріях. Такі в’язні не жили більше трьох місяців).
Були у Біркенау навіть сімейні бараки. Для циганів чи євреїв. У таких бараках їх тримали цілими родинами, примушували писати листи до своїх родичів, щоб ті теж приїжджали. А потім, зібравши великі родини, їх віправляли просто до газової камери. Усіх разом.
Нам випала нагода поспілкуватися з Казимиром Смоленем, колишнім в’язнем Аушвіц-Біркенау. Цей чоловік не лише пройшов нацистські концтабори Аушвіц, Біркенау, Маутхаузен та Заксенгаузен, але й знайшов у собі сили у 1955-1990 роках бути директором музею Аушвіц. Переповісти усю його розповідь на газетній шпальті неможливо, проте один факт вразив мене до глибини душі.
За словами Казимира Смоленя, в’язні таборів намагалися якось переживати своє становище, намагалися навіть в умовах табірного життя будувати звичні людські стосунки. Допомагали один одному як і чим могли. «Ми могли боятися лише 3-4 місяці. Це був час страху. А далі… Людина не може постійно боятися. Ми намагалися жити. Боялися або спочатку, або перед визволенням. Особливо, коли дізнавалися, що війська визволителів зовсім близько. Дуже боялися померти в останні дні, так хотілося дожити до перемоги!», — розповідав колишній в’язень.
Налагоджуючи хоч якісь людські стосунки у нелюдських умовах, в’язні навіть винайшли спосіб віддавати померлим останню шану. Звичайно, вони не могли поховати тіло померлого, не мали змоги покласти квіти на могилу, поплакати. Це було неможливо і заборонено. Проте ті в’язні, що працювали при печах крематоріїв, мали свою особливу місію: тіла відомих, поважних людей, чи тіла тих, кого особливо любили в’язні концтабору у знак великої поваги і шани палили у краматорії окремо, по одному…
Переповісти усе, що ми дізналися там, у музеях, неможливо та й не варто цього робити. Холодна зима, сніг довкола і скрізь колючий дріт — уже цього достатньо, щоб злегка діткнутися до атмосфери замороженого страху. Якщо хтось матиме хоч маленьку можливість подивитися ці музеї — не відмовте собі у цих почуттях. Так, можливо, світ стане добрішим.
Юлія ДАЛЕКА, «Новий Погляд»