Ті, хто вже довший час живуть на вул. Тургенєва, добре пам’ятають історію двох потужних заводів радянських часів – „Кінескопу” та „Львівського заводу телеграфної апаратури (ЛЗТА)”. „Кінескоп” став „банкрутом” і, на нього чекала доля розпроданих приміщень і вибитих шибок. Інший завод усе-таки якось намагався підлаштуватися до нових капіталістичних часів, а згодом його приватизували.
Свого ще „совєтского” часу з’явилось у ЛЗТА дитя: спеціалізоване конструкторське бюро „Фотон”, яке повинно було розробляти науково-конструкторську документацію для заводу. Але ще за радянських часів їхні розробки не відповідали вимогам часу. Навіть військові, які розраховували на новітні розробки інституту, не могли змиритися із тим, що звичайний факс подекуди мав розмір офісного столу. Конструктори займали частково перший, четвертий, п’ятий поверхи приміщення корпусу №28, площа якого сягала 10 тис. кв. метрів. Як згадують працівники заводу, ще на початку 90-х незалежних років України у „Фотоні” працювали понад 200 співробітників. Але важкі часи постсовєтського капіталізму змусили штат скорочуватися (уми їхали за кордон і на „рідну землю” – в Ізраїль). Важкі часи, важкі умови – дитя „відхрещується” від „завода-покровителя”, і у 2001 році стає ВАТ „Львівський науково-дослідницький інститут факсимільно-телефонної апаратури (ЛНДІ ФТА). Засновник „переродженої дитяти” – держава в особі Фонду державного майна України. Завод змінив статус у 1994 році і назвався ВАТ „Львівський завод телеграфної апаратури”. Далі розпочинається щось схоже на історію доньки, яка вийшла заміж, але надалі жила з батьками під їхнім дахом. До того ж батьки і їсти давали, за світло, воду, тепло, охорону платили і земельний податок державі сплачували. Дитя ж маючи статус „наукової установи” чекало на зарплату, а згодом – і пенсію від держави. Пенсія працівників науки становить 80% від окладу. На 1998 та 1999 роки зарплата працівників інституту сягала близько 2000 грн. Оскільки на той час інститут не займався науковою діяльністю, а працівники не отримували зарплати, дитина, яку колись називали „Фотон”, знайшла собі вихід і здавала заводське приміщення іншим особам в оренду.
Завод-батько в той час працював і „за дякую” грів і тримав дитину, не дуже питаючи, кому і за скільки (а також за якими дозволами) вона здає заводські приміщення. За словами генерального директора заводу, Володимира Кашуби, вже декілька років на роботу в інститут приходили щонайбільше п’ять осіб. „За 15 років, упродовж яких я працюю на заводі, інститут не взяв на роботу жодного молодого спеціаліста”, – розповідає ген-директор. У новому тисячолітті, яке за різними прогнозами повинно було стати космічним, космічною стала заборгованість інституту із зарплати, перед бюджетом та інша кредиторська заборгованість, що в сумі становить понад 2 млн. грн. Інститут, у якому працювали кілька десятків науковців, заборгував таку величезну суму. Для порівняння, коли відбувалася приватизація заводу, інвесторам довелося погашати заборгованість із платні. Але сума не мала такого розмаху – лише 5 млн. грн. для понад тисячі працівників. Можна було зробити простий висновок – „науковці”, нічого не розробляючи, просто клали у кишеню величезну зарплату і заганяли інститут в борги. Саме тому проти керівників інституту за невиплату заробітної плати порушили кримінальну справу. Настав час для виникнення відомої і, насамперед, чисто української драми „Кайдашева сім’я”. Діти пішли проти батьків. На дворі – 21-ше століття, тому очі нікому не вибивали. А просто усі гуртом пішли до суду. Судові засідання тягнуться із 1999 року і до сьогодні…
У 1999-му працівники заводу дізналися, що тоді ще державне підприємство Львівський науково-дослідний інститут факсимільно-телефонної апаратури отримало у Франківській райдержадміністрації свідоцтво на право власності на корпус № 28. Це викликало здивування, адже одне приміщення належало відразу двом власникам. Тим паче, за усі комунальні послуги та охорону сплачував лише завод. А в період приватизації Львівського заводу телеграфної апаратури корпус № 28( по вул. Смаль-Стоцького,1) увійшов до складу ЦІЛІСНОГО майнового комплексу заводу. Законодавство
України пропонує таке визначення: „Цілісний майновий комплекс – об’єкт, сукупність активів якого забезпечує провадження окремої господарської діяльності на постійній і регулярній основі”. Ведення господарської діяльності неможливе без дирекції, бухгалтерії, виробництва та інших служб, які знаходилися в корпусі № 28, що, відповідно, є незаперечним доказом того, що корпус № 28 по вул. Смаль-Стоцького, 1 ввійшов під час приватизації до цілісного майнового комплексу Львівського заводу телеграфної апаратури.
Також представники заводу впевнені, що основною метою інституту є бажання продажу корпусу №28. Стартом зародженого конфлікту стало судове засідання тоді ще арбітражного суду Львівської області (нині – господарський суд). Під час нього прийняли рішення, згідно з яким що інститут не має права власності на корпус № 28. Уявіть собі ситуацію, що працівники їдальні того ж заводу задекларували б, що приміщення їдальні є їхньою власністю, бо вони там працюють. Минають роки, і дитя оголошує війну „заводу-батьку”. Березень 2003 року став піком дотепності інституту. Дитя збиралося виселити батьків через суд. Численні судові спори дійшли аж до Верховного Суду України, який залишив приміщення за заводом.
Час поставив свої вимоги: частину території заводу довелося продати. У 2004 році „батьки” ВАТ ЛЗТА продають частину території заводу ЗАТ „СЕТВІК”, відомому Львову відкриттям торговельного комплексу „Скриня”. „Не будучи благодійною організацією, ЗАТ „СЕТВІК” попросив інститут виплачувати орендну плату за приміщення. Маючи й так численні борги, „науковці”, звичайно ж, відмовилися це зробити. Результат – Державна виконавча служба у присутності представників інституту виселила їх”, – розповідає юрист ВАТ ЛЗТА Анна Середенко.
Представники інституту подавали скарги і звернення в різні інстанції. „Відтоді ВАТ ЛНДІ ФТА не заспокоюється. До нас з періодичністю раз на два місяці приходять різні перевірки. Були листи від Президента, тоді ще Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, міських і народних депутатів. Вони хочуть знати правду. Ми відповідаємо. Інститут закидає нам те, що ми „забрали у невідомому напрямку частину їхнього майна”. До того ж кажуть, що документацію інституту знищили. Усі ці заяви безпідставні. На мою думку, інститут сам продав майно, аби отримати бодай якісь кошти на виплату заборгованості. Це повинен знати і міський голова Андрій Садовий ”, – переконаний ген-директор ВАТ ЛЗТА Володимир Кашуба. Постійні перевірки, закиди у ЗМІ та судові заяви свідчать, що колишнє „дитя” не має наміру заспокоюватися.
Кожна оповідь повинна мати логічне завершення. Спробуємо сформулювати його разом. Добре почуватися гостем, якого раді бачити. Але часто таке добре ставлення використовують у своїх цілях із цілком зрозумілих міркувань. Інститут, що заборгував понад 2 млн. грн., хоче скористатися надмірною добротою свого колишнього „завода-батька” і вимагає приміщення, в якому багато років перебував. Мета очевидна – продаж приміщення для покриття боргів. Також у цій ситуації виникає інший таємний учасник конфлікту, який ховається за плечима інституту. Цій третій стороні, швидше за все, і пообіцяли продати приміщення. Бо дуже підозрілою виглядає судова активність ВАТ ЛНДІ ФТА, що з численними боргами дозволяє собі винаймати адвокатів із Києва, які і відвідують засідання усіх судів, на відміну від керівництва інституту. Державне мито у суді становить від 51 грн. до 25 тис грн. До цієї суми необхідно також додати і вартість послуг столичних адвокатів. Невже ті, що заборгували 2 млн. грн., оплачують їхню роботу?! Іншим відкритим запитанням залишається позиція Фонду державного майна України. Яким чином фонд спромігся продати одне і те саме приміщення двічі. Спочатку він продав його в складі заводу, а потім як засновник ВАТ ЛНДІ ФТА передав його цьому інституту? Чому фонд також не виконує рішення суду щодо скасування акту приймання-передачі корпусу №28 у власність інституту? Мабуть, його лякає заборгованість інституту у понад 2 млн. грн. Саме тому він – на боці інституту і прагне всіма способами знайти нового власника, якого, зрозуміло, не цікавить інститут із його застарілими розробками. Цінним є приміщення корпусу. Але фонд тішить себе надією, що цей новий власник і погасить усю заборгованість інституту. Але повторюємо, приміщення корпусу №28 уже продали разом із заводом.
P.S. Попри все, історія має свій фінальний акорд. Найголовніше, що пройшовши численні судові баталії, ВАТ „Львівський завод телеграфної апаратури” має рішення суду найвищої інстанції, яке набуло чинності, ніким не скасоване і не змінене, і це рішення підтримує право власності ВАТ „Львівський завод телеграфної апаратури” на корпус № 28.
Володимир САМУСЕНКО, „Ратуша”
