Цієї суботи на Личакові відкрили пам’ятник людині, яка впевнено спростувала тезу про те, що незамінних людей у нас нема – хорошому журналісту і хорошій людині Сашкові Кривенкові. Звичайно, можна було б сьогодні, у день народження Сашка, вдаритися в ностальгійні спогади і втерти немозолястою рукою непрохану сльозу, вкотре задекларувавши, що він був “найвільнішим із вільнолюбних”, потім легенько перейти до “свободи слова” і завершити спіч аксіомним “борітеся – поборете!”
Але почну з одного старого англійського анекдоту. “Один лорд упродовж тридцяти років щосуботи приїжджав у гості до іншого. Вони сідали біля каміна, курили люльки, пили шотландське віскі і думали. Але одного дня гість не приїхав. Добросердечний і стурбований господар негайно виїхав перевірити, що сталося і був вельми заскочений, коли побачив – із його гостем усе добре. “Чому Ви сьогодні не були в мене, сер?” – поцікавився лорд”. „Ви, знаєте, сер – набридло”, – почув він несподівану відповідь”. Це я, власне, про постійні просторікування щодо свободи слова.
Майже кожен засіб масової інформації нині отримав свого власника, який і дає визначення тому, що саме нині називається правдою. Визначальний чинник у цьому – фінансування. Друга ланка – відданість клану. Як каже один мій товариш: „Справедливість існує лише в межах власного стада”. Третя – ти повинен знати, що найкращий вид цензури – це самозензура. Це як той діалог в лазні: “Вибачте, Ви обрізаний?” „Ні, я обкусаний”. І останнє: сьогодні мало однієї відданості – нині від журналіста вимагають ще й лакейства, багато з нас непомітно навіть для самих себе почали забувати про якісь елементарні норми людської порядності (яка вже тут “журналістська етика”, панове!), зневажати думку про себе колег по цеху, друкуючи речі, за які в роки буремної студентської юності можна було елементарно заробити по пиці, вважаючи, що “війна все спише”.
Зацитую “Поступ” за 10 квітня 2006 року, відповідь на запитання газети керівника передвиборчого штабу Василя Куйбіди Івана Рудницького: ”… На мою думку, громада недооцінила Василя Степановича, а, можливо, ми не зуміли його подати в кращому ракурсі. Це насправді людина неабияких розумових здібностей (? – Ред.)…”
Хто дав право редакції висловлювати сумніви щодо чужих розумових здібностей?! На якій підставі?! І де, власне, поділася така субстанція як совість? Коли споглядаєш цей знак питання, стає просто сумно. Жодним чином не бажаючи образити всіх порядних журналістів, які працюють у цьому виданні, маю однак запитання до керівництва. Тут вже йдеться не про дотримання якоїсь етики чи елементарної порядності, а про звичайне холуйство, підлабузництво, пахолкуватість і бажання прислужитися господареві. Чи я, може, помиляюсь і це звичайний видавничий “ляп”? О, як би мені цього хотілося!
Дехто, на жаль, просто зламався. Тут – без питань: як казав класик, на зламаних людей дивитися більш болісно, ніж навіть на побитих… Постійна загроза безробіття, невиплати і професійна незахищеність призвели до того, що частина журналістського люду сприймає себе як добровільних рабів, яким висловлювати якісь форми незгоди просто не личить, бо вони раби ДОБРОВІЛЬНІ. Може, нагадати, хто саме говорить своїм підлеглим: „Не подобається – заяву на стіл. В наше видання черга стоїть аж до Сихівського мосту!”? Чи про не вмотивовані законом атестації журналістів. Мовляв, знаєш англійську – матимеш на 30 гривень більше, німецьку – на 20. А якщо я знаю лезгинську чи мову турків-сельджуків?! За матеріальні блага постійно доводиться чомусь платити не працею, а власним приниженням. Але які там порахунки між нами, вільними журналістами?! І суть не в конкретних іменах. „Тенденція, однако…”
Про партійні медіа говорити взагалі не доводиться. Довіра до їх „неупередженого слова” – мінімальна. Як казав Михайло Шолохов: „Ми пишемо так, як нам підказують нам наші серця, а наші серця належать партії”. Газета “Наша Батьківщина” 8 грудня 2005 року: “По завершенню прес-конференції я опинився серед перших у черзі за автографом лідера БЮТ. У неї під рукою не виявилося, чим писати. Тому автор цих рядків запропонував Тимошенко свою авторучку, якою леді Ю вивела: “З любов’ю!” на своєму портреті, який я завбачливо приніс з собою. Відчуваю: я лечу, я на сьомому небі! Щось подібне було зі мною лише при народжені сина!”
Який Сталін? Які Соловки?! Лизодуп’є закладено на генетичному рівні, ще трошки і цієї мерзенності в своїй поведінці ми просто не будемо соромитися. Вчасно зрадити – це передбачити! Треба догодити господарям? То чого зволите, пане? Хочете про Ющенка щось гидкеньке? Будь-ласка: підзаголовок до матеріалу про отруєння Президента України Віктора Ющенка: “Ну і пика в тебе, Шарапов…” (Газета “Крок” 04. 05. 2006 р. “Бандитам – тюрми?”) Як дотепно, як витончено! Кому цікаве нині кривенківське: “Гроші проїмо, а ганьба залишиться”? І постійно нам “ліплять горбатого”…
З передвиборних обіцянок кандидата в мери Андрія Садового: “Я не допущу кумівства, підбір кадрів проводиметься виключно на конкурсній основі, за принципом професіоналізму.” З реалій сьогодення: “Василь Косів, заступник А.Садового з гуманітарних питань – кум Андрія Садового, Володимир Квурт, секретар Львівської міськради – кум Андрія Садового, Василь Білоус, заступник міського голови з питань промисловості та підприємництва – батько кума Андрія Садового, Марта Литвинюк, керуюча справами виконавчого комітету – колишній керівник штабу “Самопомочі”…
…Погані справи, “старий”… Нас, друже Кривенко, мають нині за дешеву прислугу і дурнів. Будь-яка критика не заохочується, прояви вільнодумства нещадно викорінюють. Спочатку нагинають до болю в хребті, вичавлюють, потім викидають на медіа-смітник. Уже затоплені по ватерлінію “За вільну Україну” і “Молода Галичина”, не стало на капітанському містку бувалого і мудрого штурмана Володимира Здоровеги, який завжди міг підтримати юнг і порадити капітанам, “Ратушу”, яка зійшла зі стапелів разом з твоїм “POST-Поступом”, обкладають фінансовими мінами і обмежуючими бакенами під назвою “Економія бюджетних коштів”. І куди ж піде зекономлене, Андрію Івановичу? Викохані глибоко в трюмах пригодовані і приручені щурі (“бажаючі бути допущеними до столу”), радісно повискучи і штовхаючись, навипередки лізуть повчати нас, як саме повинна виглядати незалежна журналістика, вільні журналісти, про що ми маємо говорити у “свобідних ЗМІ” і які саме акценти треба розставляти у незаангажованих дискусіях.
Але ми, ще не скорилися, Сашко! Час від часу долітають із штормових хвиль повідомлення про бунти на журналістських галерах і про жорстокі покарання для незадоволених, яких викидають за борт. Обдерті, нужденні, принижені подачками роботодавців трудяги продовжують тримати правильний курс, орієнтуючись на совість і неписаний кодекс професійної честі, подекуди вже не вірячи нікому. Наші з тобою просолені і (чого вже тут приховувати) пропиті брати по перу і камері, небезпечно курсують біля смертельних рифів, продовжуючи відстоювати старий журналістський принцип: „Один за всіх”!, й інколи розуміючи, що другої частини: „Всі – за одного!” їм вже ніколи не дочекатися. Ми – ЛЮДИ ЧЕСТІ. І саме це потрібно написати на могилах тих, хто не здався. Адже честі не можна позбутися частково, її можна втратити тільки повністю. І не зробити фальшивого та хибного кроку – дуже важко. Бо, звичайно, можна відкоригувати граматичну помилку на пам’ятнику Олександрові Кривенку (іронія долі!), але це, на жаль, одна з небагатьох помилок, які можна виправити вже після смерті…
Микола Савельєв, “Ратуша”
