У пошуках улюбленої фракції

Міжфракційні побігеньки у представницьких органах влади – норма для політичної України. Риба, як відомо, гниє з голови. Тож засади, дозволені депутатам Верховної Ради, рано чи пізно стають законом для депутатів нижчого рівня. Чи ж варто дивуватися постійним міжфракційним ротаціям у Львівській обласній раді?

Зміни у владі неминуче стимулюють й зміни у переконаннях наших політиків. І ось уже колишні непримиренні „есдеки” з медведчуківської „Соціальної справедливості” намагаються сформувати ядро „майданної” „Батьківщини”, сперечаючись за першість з учорашніми „нашоукраїнцями” Канівцем та Гайдучком. А недавні підприємці з „Ділової Львівщини” раптово згадують своє селянське коріння, вливаючись до литвинівських народних аграріїв.

ПОДІЛ НОМЕР ОДИН. РІК 2002

Первісний міжфракційний розподіл у квітні 2002 року був достатньо чітким та зрозумілим. „Наша Україна”, яка прогнозовано здобула більшість в обласній раді, і провела до її керівництва Михайла Сендака, недовго тішилася перемогою. Як і у Верховній раді, представники тодішньої влади зробили все, аби нівелювати тріумф „нашоукраїнців”. Сформована стараннями Сергія Медведчука та його соратників-есдеків „Соціальна справедливість” доволі швидко перетворилась ”здорову провладну опозицію”, правдами і неправдами заманюючи (чи, швидше, заганяючи) до своєї фракції депутатів.

Маючи у своїх руках такий серйозний важель, як податкові органи, зробити це було неважко. І нечисельна на перших порах „СС” майже дорівнялася кількістю до своїх антагоністів з „НУ” – 26 депутатів проти 30. Решту склали представники аморфної „Ділової Львівщини”, сформованої з підприємців та представників виконавчих органів, що намагались лавірувати поміж потужнішими фракціями (щоб і рибку з’їсти, і все решта). Та ще аморфніших позафракційних, які від гріха подалі взагалі вирішили дистанціюватись від великої львівської політики.

У що це вилилось – добре відомо. Протистояння „Нашої України” та „Соціальної справедливості” привело до рекордного багатомісячного блокування роботи обласної ради. Розв’язати цей вузол вдалося лише після президентських виборів.

Цікаво було поспостерігати за поведінкою депутатів різних фракцій у розпал конфлікту. „Наша Україна” виявилась найбільш стійкою та монолітною, практично зберігши свій список, і зайвий раз довівши, що об’єднала під своїми штандартами депутатів за політичними, а не корисливими мотивами. Представники „Ділової Львівщини” та позафракційні виявилися менш принциповими, і після проведеної з ними „індивідуальної роботи” або приєдналися до лав „Соціальної справедливості”, або, принаймні, приєднались до їх вимог. Зокрема, висунута „СС” вимога відставки голови ради Михайла Сендака і пов’язане з цим ігнорування відвідувань сесії доволі скоро була підтримана і частиною „Ділової Львівщини”, зокрема її керівником Михайлом Брегіним. Зрештою, усі ці політичні маніпуляції привели лише до консервації патової ситуації: медведчуківцям забракло голосів, аби відправити Сендака у відставку, а „нашоукраїнцям” – аби відновити роботу сесії. На тому й зупинилися.

ПОДІЛ НОМЕР ДВА. РІК 2004

Усі недоліки штучного формування депутатських фракцій і „СС” і „ДЛ” відчули зразу ж після президентських виборів. Втрата фінансового та адміністративного контролю за депутатами, силоміць загнаними у провладні фракції, далася взнаки в одночассі. З фракцій, які пов’язували з режимом Кучми, почали тікати, як з тонучого корабля. “Ділова Львівщина” взагалі припинила своє існування, “Соціальна справедливість” вистояла, але скоротилася до 10 чоловік. При тому, голова комітету із питань регламенту Михайло Ваврин вважає, що” СС” де-факто не існує і повинна саморозпуститися, адже за регламентом група депутатів має налічувати не менше 14 чоловік і мати свого представника в президії обласної ради. Отож, „СС” ніби й є, але залишилися в ній лише ті, у кого просто немає вибору – скажімо, одіозні Медведчук, Козак чи Сало, який взагалі перебуває у розшуку. Зрозуміло, що у сесійній залі чільники „Соціальної справедливості” давно не з’являються.

Інші проблеми з’явилися у тріумфаторів з „Нашої України”. Скуті в один ланцюг колишньою опозиційністю, після перемоги представники різних партій, здається, мали намір розколоти спільну фракцію на дрібненькі партійні групки, однак вистачило розуму цього не робити. Виокремилася з „НУ” лише фракції УНП та „Батьківщини”. В останньому випадку, схоже, йшлося насамперед про намагання „нашоукраїнського” керівництва облради перехопити „бренд” у опонентів. Принаймні, і близькість керівника новоутвореної „Батьківщини” Олега Канівця до Михайла Сендака, і пізніші війни за фракцію наштовхують на таку думку.

Виникла у облраді й серйозна третя сила – фракція Народної партії Литвина. Фракція після кількох спроб таки сформувалася якраз посеред вирішальних президентських баталій і у січні 2005-го налічувала уже 20 штиків, поступаючись чисельністю лише „Нашій Україні”. До фракції увійшли підприємці і господарники, що скористались можливістю сховатись за міцними плечима голови Верховної ради, рівновіддалено усунувшись від воюючих „НУ” та „СС”.

ПОДІЛ НОМЕР ТРИ. ДАЛІ БУДЕ

Створюючи фракцію „Батьківщини”, Олег Канівець наголошував, що розподіл по партіях в облраді все одно неминучий. Головна причина цього – політики, в тому числі і депутати обласної ради, уже готуються до майбутніх виборів, які як відомо проводимуться виключно на партійній основі. Сформовані сьогодні фракції фактично стануть основою майбутніх виборчих списків – серед теперішніх народних обранців майже немає тих, які б не хотіли продовжити своє депутатство ще на чотири роки.

Відтак всі нинішні конфлікти, так само як і чергові міжфракційні ротації, прямо чи опосередковано пов’язані саме з цим. Бренди НСНУ, „Батьківщини” чи НПУ, які соціологи називають лідерами майбутніх виборчих перегонів, як магнітом притягують наших місцевих політиків. Звідси і війни за „Батьківщину”, і напіврозкол у фракції НСНУ, пов’язаний з конфліктом Сендака та Олійника, і постійне зростання фракції НПУ.

Однак, схоже на те, що „Юріїв день”, коли можливі вільні переходи з фракції у фракцію, наближається до свого завершення. Законодавчо цей процес для нинішнього депутатського корпусу ніхто, звісно, обмежувати не буде. Швидше, фракції ближче до виборів самі закриватимуть ворота до себе. Місця на потяг до майбутнього депутатського раю вкрай обмежені. Тож купувати квитки потрібно заздалегідь, аби потім не перекуповувати їх втридорога.

ДЕПУТАТСЬКІ ПОБІГЕНЬКИ КОМЕНТУЮТЬ:

Михайло СЕНДАК, голова Львівської обласної ради:

„Кожен депутат має право вибору і найголовніше, на мою думку, щоб ні на кого не було адміністративного тиску. Проте вважаю, що під час створення нової фракції потрібно чітко дотримуватися регламенту. Прикладом може бути створення другої фракції “Батьківщини” . Я переконаний, що досі в облраді існує лише одна фракція “ Батьківщини” на чолі із Олегом Канівцем. А от створення іншої можна назвати тільки спробою. Мені подали чистий листок, де було написано лише кілька прізвищ без імен, підписів, дат народжень. Все робилось, як в глухому селі. Після такої некваліфікованості я навіть хочу провести “курси” депутатам, як, правильно, по регламенту, повинна оформлюватися заява про створення нової фракції”.

Михайло ВАВРИН, депутат Львівської обласної ради

„Насамперед хочу наголосити, що сьогодні ситуація залишається такою ж, як вона була і раніше – музику стосовно партій замовляють “грошовиті мішки” і це заважає політиці будь – якої партії. Не хочу наводити конкретних прикладів, але про них не важко здогадатися”.

Олег ПАНЬКЕВИЧ, депутат Львівської обласної ради, голова Бродівської РДА:

„Я вкрай негативно відношуся до таких „перебігань” з однієї фракції в іншу, оскільки це може принести шкоду не тільки певному державному органу, а й суспільству в цілому. На жаль, такі „перебігання” є системними. І цей безлад не тільки в ЛОДА. Подібне відбувається і на місцевому рівні , навіть в Бродівській РДА, яку я очолюю, і в Верховній раді. Окремі політики змінюють і партії, і фракції дуже часто. Основною причиною цього, на мою думку, є те, що в 90-х роках не була проведенна люстрація на денржвному рівні. Є люди, яким не соромно бігати туди-сюди і після цього дивитися свої колегам в очі. Вони поводять себе не як депутати. Я вважаю, що потрібно створити своєрідний фільтр для таких „бігунів”. Можливо у вигляді адміністративного тиску чи у вигляді певних змін у нормативному законодавстві”.

Галина ТАРАБАНЬ